Новий фільм Йоргоса Лантімоса («Лобстер») з Еммою Стоун, Віллемом Дефо і Марком Руффало запрем’єрився на початку 80-го Венеційського кінофестивалю й одразу здобув статус найкращої стрічки конкурсу за версією критиків/критикинь, які ледве дочекатися кінця ембарго на публікації, щоб запостити свої рецензії зі словами «шедевр» у заголовку. Ми теж подивилися «Бідолахи» і розповідаємо майже без спойлерів чому це не просто найкращий фільм у конкурсній програмі, а й рідкісний кіноподарунок, який знімають раз на декілька років.
Десь у вигаданому Лондоні у величезному домі живуть батько і його донечка. Батько, у фільмі відомий як Бог (God скорочено від Godwin), – геній-хірург (Віллем Дефо – «Маяк»), який сам створив собі доньку. Белла Бакстер (Емма Стоун – «Ла Ла Ленд») – дитина у тілі дорослої й неймовірно красивої жінки, яка тільки вчиться ходити та вимовляти голосні.
У недалекому минулому це тіло належало невідомій жінці, яка стрибнула з моста. У її животі знаходився майже сформований плід дитини, що дало змогу Богу скористатися унікальною можливістю і створити найкращий свій експеримент. Він пересадив мозок ненародженої дитини у голову мертвої жінки – і оживив її.
Як годиться для порядного батька з достатком, дім з появою дитини перетворився на справжній атракціон: іграшки, велосипеди та домашні тваринки у вигляді куросвиней та гусособак. Ці розваги також є частиною експерименту, документувати який запрошують Макса (Рамі Йоссеф – «Містер Робот»). Згодом він закохується у Беллу й отримує дозвіл Бога на одруження.
Втім, дитина хоче свободи і прагне пізнавати світ тільки-но навчившись міцно стояти на своїх довгих худорлявих ногах. Мозок стрімко наздоганяє тіло, а значить й усвідомлення своєї сексуальності осяює Беллу. Згідно досліджень у реальному житті діти від 2 до 6 років починають цікавитися своїми статевими органами, але Белла дівчина кмітлива, тому одразу перейшла до стадії обсесивної мастурбації в розпал пубертатного періоду. Її вразливість на тлі фізичної ейфорії спритно підхоплює зайда-адвокат (Марк Руфффло – «Зодіак») та наполегливо запрошує Беллу у далеку і тривалу подорож. Так починається велика історія дорослішання, що відкриває Беллі та глядачеві цілий всесвіт. Мандрівкою через уявні Лондон, Лісабон, Александрію і Париж, Лантімос дарує нам одну з найсамобутніших картин в історії кіно: феміноцентричну і надмірно сексуалізовану Одіссею, яка обертається на 180 градусів від радощів фізичного задоволення до жіночої емансипації.
Бідолахи в цьому фільмі лише чоловіки, яких Белла розумно використовує і морально знищує. Це її спосіб пізнання світу, що, як і кожній дитині, відкривається поступово, цікаво і неминуче жорстоко. Секс і гумор, яких у фільмі хоч і зухвало забагато, але вони на рідкість гарно збалансовані, трактуються як правильний початок самоосвіти жінки, а поведінка Белли, що не знає сором’язливості – не асоціюється з вульгарністю чи дурістю. Натомість відкриває парадигму щирих запитань: Чому не можна завжди й всюди займатись сексом? Чому не можна тріснути дитину, що голосно кричить? Чому не можна виплюнути несмачну їжу в дорогому ресторані?
Водночас у стрічці взагалі немає моралізаторства, а Белла – це не клішований символ бунту. Вона в курсі, що існує суспільно прийнятна поведінка, але не поспішає їй підпорядковуватися. Разом з нею і фільм не прагне вчити чи, тим паче вказувати на чорно-біле добро і зло. Це безоцінковий міф, який нагадує, що Йоргос Лантімос народився у Греції – головному стовпі явлення міфології.
«Бідолахи» існують в окремому вимірі, не тільки у контексті Венеційського основного конкурсу, а й своєї нішової унікальності кіноявища, яке щиро і глибоко вражає. Кожна деталь фільму прискіпливо продумана, і художники-постановники разом з режисером втілили те, що візуально втілити, здавалося, неможливо. Наприклад, Белла носить шовкові шорти і сорочки пастельних тонів та сукні з повітряно-невагомими, як десертний крем, рукавами. Коли вона йде на прогулянку несучасним Лісабоном, то одягає жовту мініспідницю. І поки у небі пролітають дирижаблі на фоні кислотного неба, а місцеві жінки ходять у максіспідницях, дивний одяг Белли виглядає як найгармонійніше поєднання з ними.
Окрему увагу слід приділити ідеально підібраному касту, де актори не тільки втілили шалені задумки Лантімоса, а й розширили свої професійні межі. Це Емма Стоун, яка нарешті вийшла з образу смішної рудої дівчини, щоб втілити у всіх сенсах складну роль, яка відкидає конкуренток наступного «Оскару». Це дикий Марк Руффало, який приємно дивує і якого на початку навіть складно впізнати. І, нарешті, Віллем Дефо, на якого наче все життя чекала ця роль.
Феєрія фантасмагорії підкреслюється насамперед операторською роботою, яка прогресує синхронно психофізичному розвитку Белли. Лінзи «риб’ячого ока» у чорно білому зображенні чи довгі zoom in та zoom out (наближення та віддалення), що багато використовуються у першій частині, передають химерність і зацікавленість у дорослому світі. Експериментальна зйомка ще і явно відсилає до пізніх етапів німого кіноавангарду, почергово роблячи низький уклін Жермен Дюллак і Луїсу Бунюелю. Історія кіномови, синхронно Беллі, починаючи з гротескності і формальної істерії, наприкінці переймає статичність і плавність. Так само як і наратив, що спершу оманливо натякає на легкий і розважальний перегляд, а потім трактує велику трагедію особистості на тлі жорстокого світу. Белла сформувала себе сама, вивчила своє тіло, нагодувала мозок канонічною німецькою філософією та науковими знаннями, подолала поверхневих чоловіків і – нарешті стала богинею для самої себе.
Можна передбачити, що «Бідолахи» стане своєрідним полотном Босха у світі кіно: страшним, дивним, манливим. Таким, яке хочеться невтомно передивлятись і дивуватись, а натомість отримувати нагадування, що саме такі картини як фільм Йоргоса Лантімоса – це те, за що можна нескінченно любити кінематограф.
