У прохолодну французьку Бретань прибуває Маріанна з величезною скринею. Їй доручили намалювати портрет дівчини Елоїзи, яку збираються видати заміж. Портрет слугує таким собі передоглядом для чоловіка, який за зображенням має зрозуміти, чи піде Елоїза на видання, чи залишиться далі нудьгувати під високими скелями Бретані. Графиня, яка замовила картину, висуває художниці умову – не варто розповідати дівчині про портрет, краще спостерігати за натурою вдень і таємно малювати вранці. Та для Маріанни кожна прогулянка з молодою красунею віщує пристрасні почуття, від яких несила втриматися. Особливо, якщо завершення портрету означатиме втрату Елоїзи назавжди.
Історію портрету режисерка Селін Сьямма римує ще з однією розповіддю – про Орфея та Еврідіку. Коли Аїд забрав кохану Орфея в царство мертвих, останній відразу вирішив повернути її. Та перед ним поставили неабияку умову: повертаючись додому, він мав не оглядатися назад, тоді Еврідіка була б живою, але Орфей не дотримався обіцянки. Елоїза читає цю історію з книги, захоплюючись сторітелінгом та слідкуючи очима за кожною сторінкою. Раптом її зупиняє служниця Софі, апелюючи тим, що Орфей учинив нерозумно. Але Маріанна пояснює, що він обрав спогад про кохання і, тим самим, забажав жити зі спогадом усе своє життя. По правді, це і є центральною темою фільму, адже Маріанна малює портрет Елоїзи, щоб залишити для себе пам’ять про час, проведений із нею.
Стрічка працює й на метарівні. Селін Сьямма довгий час зустрічалася з акторкою Адель Енель і написала роль Елоїзи лише для неї. Тож «Портрет дівчини у вогні» можна читати і як спогад про кохання авторки до об’єкту захоплення в реальному житті. Сьямма досягає ефекту наближення до реальності завдяки зйомкам на кінокамеру у 8к форматі, тож кадри здаються такими ж чистими та насиченими барвами, як і саме полотно художниці. Режисерка розуміє, що доведеться працювати з почасти тривіальними темами, тож максимально розтягує в часі знайомство та пізнання головних героїнь, аби глядач теж звик до них і полюбив їх не менше, ніж вони одна одну.
Додатковим виміром для їхніх стосунків режисерка зробила любов до мистецтва. Маріанна грає для Елоїзи «Шторм» Вівальді – композицію, значення якої применшили останніми роками завдяки нескінченному використанню в рекламах. Та для обох жінок ця музика стає найсильнішим спогадом однієї про одну, адже звучання Вівальді перетворюється на ту ж бурю, що сплутала раціональність із почуттями, професійність із імпульсивністю та кохання з пристрастю.
Завдяки відсутності саундтреку у фільмі ця композиція дозволяє сильніше заглибитися в емоційних стан персонажок, які переживають розлуку задовго до її фактичного початку. Так, у «Портреті…» є ще одна пісня, але вона виконується акапельно та теж має неабиякий зв’язок із образом Елоїзи у спогадах Маріанни, але саме з Вівальді Сьямма робить найпотужніший епізод стрічки наприкінці – статичний шедевр довжиною у кілька хвилин, що по-справжньому нагадує катарсис у давньогрецькому театрі.
Режисерка розглядає ще одну важливу складову: персонажки позбавлені класових стереотипів. Маріанна та Елоїза приязно та по-товариськи ставляться до служниці Софі. Коли вона просить їх піти з нею на процедуру аборту, вони підтримують її як подругу. У фільмі майже немає чоловіків – і це теж цікава деталь. Майбутній наречений Елоїзи так і не з’являється у кадрі, перетворюючись на міфічного персонажа. У цій історії він невидимий Аїд, який забирає Еврідіку у своє царство, але це царство невідомості, а не тотального відчаю та смутку. Для Маріанни він не є загрозою, адже її єдиний ворог – це час, що поволі спливає за створенням портрету.
Премія за найкращий сценарій та квір-пальма на Каннському кінофестивалі мають якесь позитивне значення для фестивальної історії фільму. На Лазуровому березі багато кінокритиків пророкували Сьяммі головну нагороду, але натомість Пон Джун Хо повернувся в Південну Корею зі Золотою пальмовою гілкою. Та все ж для таких стрічок не існує доданої вартості, позаяк «Портрет дівчини у вогні» працює як історія за межами уявлень про час, місце та навіть гендер. Режисерка не актуалізує своє висловлювання політичними маніфестами й не спрощує картину нескінченними експозиціями (а така спокуса, звісно, є). Але вона змушує повірити у свою розповідь завдяки щирості та впізнаваності почуттів, що врешті-решт приносять психологічне потрясіння її глядачам.
