Кіноподії
Щоденники 8-го Київського Тижня Критики: зцілення від окупації та брутально-монументальне кінополотно
Найважливіші фільми п’ятого та шостого днів фестивалю
TIFF – це не назва модного бренду та не псевдонім музичного виконавця, це англійська абревіатура Міжнародного кінофестивалю в Торонто. Існує він з 1976 року, тож може похизуватися відносно молодим віком. Проте це не найголовніша особливість, яка відрізняє TIFF від інших титанів фестивального кіно. По-перше, його вже давно прозвали найдемократичнішим, адже переможця фестивалю визначають не поважні журі, а звичайні глядачі шляхом голосування. По-друге, TIFF заснували як «фестиваль фестивалів», адже його найголовніша мета – зібрати все найкраще, що було представлено на найпрестижніших кінофестивалях та показати вибагливій публіці. По-третє, саме у переможців Торонто є всі шанси отримати потім ще й «Оскар» (за найкращий фільм – «Вогняні колісниці» (1981), «Краса по-американськи» (1999), «Мільйонер із нетрів» (2008), «Король говорить!» (2010), «12 років рабства» (2013); «Оскар» в інших номінаціях – «Кімната» (2015), «Ла Ла Ленд» (2016), «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі» (2017) тощо). Стартує фестиваль щороку у вересні, одразу після канадського Дня Робітників.
Торонто – це місто емігрантів, тож, влаштовуючи покази саме там, є шанс отримати різносортну публіку. Це справжній мікс національностей та культур, відкритих новому та готових сприймати кіно з будь-якого куточка планети. Тож не варто й думати, що організатори відбирають одноманітні фільми. Навіть номінації говорять за себе: «Опівнічне божевілля», «Відкриття», «Спеціальні покази». До речі, треба ж дати трохи влади й кінокритикам, тож є лише одна номінація, в якій долю фільмів вирішують три експерти – «Платформа».
Не дивлячись на те, що у Торонто показують стрічки з інших кінофестивалів, це зовсім не свідчить, що у нього немає власного смаку. Він є, він самобутній та цікавий. Проаналізуємо стрічки-переможців різних років, аби зрозуміти, який він, ідеальний рецепт фільму для Міжнародного кінофестивалю в Торонто.
Сюжет: незадоволений життям 42-річний Лестер Бернем переживає кризу середнього віку. Він не бачить радощів у житті, аж доки не знайомиться із подругою своєї доньки-підлітка – Анжелою. Вродлива дівчина мріє стати моделлю та стовідсотково усвідомлює свою красу і те, як нею захоплюються чоловіки. Увага Лестера її заохочує. Момент знайомства стає для чоловіка вирішальним, адже саме після цього він починає повністю змінювати своє життя, попри думки дружини та доньки.
Проблеми, які порушено: батьків та дітей, кризи середнього віку, незадоволення сімейним життям та роботою, втечі від реальності, дискримінації (сексуальна орієнтація).
Головні герої: Лестер – незадоволений чоловік, який втратив мотивацію та життєве натхнення, він понурий та невпевнений у собі. У сім’ї домінує не він, а дружина. Анжела – самовпевнена красуня, проте наївна та насправді самотня, зовсім не сприймає критику та боїться втратити увагу чоловіків. Після знайомства з Анжелою Лестер змінюється. Він знову знаходить натхнення та відчуває смак до життя, починає займатися спортом, набирається впевненості, аби покінчити з ненависною роботою та поставити дружину на місце. Він втрачає раціональний глузд, адже осліплений лише одним – Анжелою.
Діалоги: розмовний фільм, який концентрується на переживаннях та діалогах, що відбуваються між персонажами. Слова можуть образити, вони ж можуть мотивувати. Все це по черзі й відбувається у фільмі. Роздуми вголос, мудрі вислови, міркування, завжди місткі діалоги – важлива складова стрічки.
Особливості операторської роботи: оператор Конрад Гол разом із художником-постановником Наомі Шохан продумали кожну деталь, аби навіть найпростіші сцени були пронизані важливим змістом. Наприклад, одна з візуальних тем картини – горизонтальні смуги-решітки. Саме вони підкреслюють, що всі герої фільму замкнені у психологічних в’язницях, проте не кожному вдасться покинути свою. У стрічці багато елементів у вигляді смугастих решіток, наприклад, жалюзі на вікнах або тіні, які складають таку форму. Ще одна особливість – відмова від червоного кольору. Він був зарезервований лише для троянд та для сцен фантазій Лестера про Анджелу, аби показати, які яскраві та пристрасні почуття вона викликає в нього.
Акценти фільму: важливо усвідомлювати, що це не фільм про педофіла або «лолітолюба». Герой закохується у дівчину, тому що підсвідомо це повертає його до часів юності та безтурботності, часів, коли він відчував себе найкраще, найпривабливіше та найбільш мотивовано. Стрічка сконцентрована суто на переживання героїв, як головних, так і другорядних. Абсолютно кожен на початку фільму постає зовсім не таким, яким опиниться насправді. Це стрічка не про маски, які носять американці, а про обличчя, які приховано за ними.
Решта нагород: «Оскар» за найкращий фільм та перемога ще у чотирьох номінаціях, «BAFTA» за найкращий фільм та перемога ще у п’яти номінаціях, «Золотий глобус» за найкращий фільм-драму та перемога ще у двох номінаціях, перемога у трьох номінаціях премії Гільдії кіноакторів США.
Сюжет: дитинство Амелі було самотнім, тому що вона перебувала на домашньому навчанні. Це зробило її мрійливою фантазеркою, яка завжди вміла сама себе розважити. У дорослому віці вона випадково знаходить у будинку чужу скарбничку з дитячими приладдями. Вона вирішує знайти власника та, якщо це пробудить у ній якісь сильні почуття, присвятити себе допомозі іншим. Так і робить: допомагає колезі знайти кохання, повертає надію самотній жінці, підкинувши їй листа від покійного чоловіка, здійснює мрію свого батька, який ніколи не подорожував, попросивши стюардесу фотографувати його улюбленого садового гнома в різних містах на тлі визначних пам’яток. Випадкова зустріч Амелі із хлопцем на ім’я Ніно зрештою призводить до ідеального союзу.
Проблеми, які порушено: самотності у дитинстві (відсутність друзів, замало уваги від батька, загибель матері), «маленької» людини, яка не одразу усвідомлює всю свою силу та потенціал, пріоритетності чужих проблем, а не власних.
Головна героїня: ім’я Амелі в перекладі з французької мови вельми промовисте: ame – душа, ami – подруга. Зовні дівчина нагадує тендітну фею (про це свідчить її надзвичайно казковий погляд широких, великих очей). Вона допомагає іншим, проте подеколи й капостить тим, хто цього, на її думку, заслуговує. Світ Амелі відрізняється від того, як його сприймають інші, тому що в ньому немає зла. Це казка для дорослих, яка апелює до того, що хороші люди рано чи пізно обов’язково зустрічають тих, хто їх розуміє та оберігає – звісно, коли на шляху до цього вони допомагають іншим.
Діалоги: загадкові, кумедні та малослівні. Увага більше зосереджена на думках та на словах оповідача, саме він знайомить глядачів з особливостями персонажів.
Особливості операторської роботи: увагу зосереджено на деталях, вони набувають статусу символів та подеколи навіть перетворюються на персонажів (садовий гном). Використано комплементарну колірну схему з акцентом на зеленому та червоному кольорах в одному кадрі. Це робить фільм не лише яскравим, але й трохи казковим. Особливої уваги заслуговують також й крупні плани персонажів. Найчастіше створюються два ефекти: персонажі або ніби дивляться зверху вниз, або навпаки. Так, план Амелі переважно настільки крупний, що здається, ніби вона захоплює увесь простір своїми широкими очима та хитрою посмішкою. В таких випадках оператор навіть нехтує частиною зачіски, залишаючи верхівку голови трохи обрізаною. Кадри дуже виважені (якщо людина по центру, то чітко, якщо горизонт, то максимально рівний).
Акценти фільму: стрічка насичена символами (гном, «Скляний чоловік», навіть Амелі та Ніно – дві частинки, які розділили на певний проміжок часу, проте вони все же знайшли шлях один до одного). Фільм особливий тим, що в ньому все незначне та навіть побутове гіперболізується, а от те, що прийнято вважати важливим – висміюється. Найменші дрібниці та деталі призводять до серйозних змін у житті, тож не слід ними нехтувати.
Решта нагород: дві премії Британської кіноакадемії та чотири премії «Сезар».
Сюжет: у ліванському селі живе приблизно рівна кількість християн та мусульман. Село оточене мінними полями, що залишились після війни, тож жінки роблять усе можливе, аби чоловіки не дізналися про те, що в країні знову панують міжрелігійні чвари, бо пам’ятають жахливу кількість загиблих. Хлопець, який їздив до міста за продовольством, випадково гине від кулі, що призводить до посилення напруги у селі. Жінки всіма силами стримують міжрелігійні чвари.
Проблеми, які порушено: міжрелігійних конфліктів, нетерпимості, ізольованості.
Головний герой: в цьому фільмі доречно розділити їх просто на жінок та чоловіків. Жінки – мудрі та розсудливі, здатні швидко аналізувати події та одразу знаходити рішення, фактично вони контролюють чоловіків, захищаючи від правди, аби ті не наробили біди. Чоловіки – самовпевнені, рішучі, з «гарячою» кров’ю, діють швидше, ніж усвідомлюють шкоду, якої це може нанести. Варто зауважити, що ці характеристики доречні саме в умовах міжрелігійної ситуації, яку змальовано у фільмі, адже саме із нею стикаються всі герої.
Діалоги: життєві, емоційні, подеколи побутові. Варто відзначити, що у фільмі можна почути й веселі жарти, які добре розбавляють драматичні події. Оскільки в центрі сюжету жителі села, їхні діалоги залишаються колоритними та веселими навіть у найсумніші часи.
Особливості операторської роботи: не дивлячись на те, що у фільмі не завжди показано сумні події, загальним сюжетним фоном зумовлена певна похмурність, переважають сірі та пісочні відтінки. Це призводить до того, що навіть веселі та побутові діалоги все ж залишаються із присмаком напруги, якої майстерно досягає оператор. Він ніби виводить над героями темну хмару, яка в будь-який момент може розірватися блискавкою.
Акценти фільму: режисер майстерно показала трагедію міжрелігійних чвар і впоралась із тим, аби не довести її до тотальної катастрофи. У стрічці витримано баланс між комедійним та драматичним, що дозволяє вірити в краще майбутнє. Зрештою навіть назва досить символічна – «І куди ми тепер?». Відповіддю могло б стати: «Не так і важливо, адже найголовніше бути разом зі своїми сім’ями, а навкруги щоб панував мир». Показано сильних духом жінок, для яких найважливішою вже була навіть не релігія, а мета зберегти своїх чоловіків, братів та синів.
Решта нагород: Приз Франсуа Шале на Каннському кінофестивалі, приз глядацьких симпатій на кінофестивалі у Сан-Себастьяні, призи за найкращий сценарій та за найкращу музику на Стокгольмському кінофестивалі.
Сюжет: історія про двох мрійників, які знайомляться та починають надихати одне одного. Міа мріє стати акторкою, вона пише п’єсу та прагне її поставити, проте на початку фільму лише подає каву голлівудським акторам. Себастьян обожнює джаз та мріє відкрити власний клуб, де лунала б лише така музика. Знову ж, на початку історії він лише грає у барах та ресторанах, далеко не завжди те, що хотілося б. Познайомившись та закохавшись, пара починає рухатися назустріч своїм мріям, проте дечим доведеться пожертвувати.
Проблеми, які порушено: надмірної мрійливості (відірваності від реальності), негативного впливу успіху на стосунки (зверхність), невміння йти на компроміси.
Головні герої: як уже було сказано, на перший погляд перед глядачами постають два наївні мрійники, які не зовсім усвідомлюють, який шлях потрібно пройти, аби дістатися того, про що вони мріють. Зіткнувшись з першим успіхом, вони демонструють вже інші свої обличчя: Міа більше нагадує самозакохану егоцентристку, яка критикує Себастьяна та робить його винуватцем погіршення стану стосунків; Себастьян демонструє позицію людини, яка здійснює свої вчинки не тому, що так хоче, а лиш тому, що хоче догодити дівчині.
Діалоги: з психологічної точки зору, его-стан головного героя у цих стосунках знаходиться у позиції «дитини», а героїні – «дорослої» (проте его-стан «дитини» також для неї притаманний). Все це свідчить про те, що піти далі за звичайну мрійливу закоханість разом вони не здатні. Діалоги спрямовані на те, щоб показати ці его-стани, зосередивши увагу на викритті справжніх характерів персонажів.
Особливості операторської роботи: цей мюзикл – своєрідний омаж класичному Голівуду, ностальгійне ретро. Оператор детально розрахував довжину кожного кадру, характер руху камер, кольорову палітру. Одне з його найголовніших завдань – якомога більше використовувати техніку довгого кадру, аби мінімізувати роботу монтажерів, щоб посилити реалізм. Майстерна гра з контровим світлом також заслуговує уваги. Романтичну атмосферу ретро допомагають створити кольори (синій, рожевий, фіолетовий), а також кольорове світло (наприклад, синьо-зелене).
Акценти фільму: назва фільму – не просто наспів: по-перше, це прізвисько Лос-Анджелесу, по-друге, евфемізм, який позначає стан людини, яка відірвана від реальності. Починаючи дивитись цей фільм, важко уявити, що фінал буде саме таким, яким є. На перший погляд романтична, яскрава та мрійлива атмосфера наївності зрештою призводить до трагікомедійного сюжетного розвитку. Увагу слід зосередити на справжніх характерах персонажів, а не лише на їх мрійливості. В кожного є свої вади, які вони невпинно будуть демонструвати протягом усього фільму. Можна мати успіх одночасно і в роботі, і в сім’ї, проте для цього потрібно працювати на обох фронтах, чітко усвідомлюючи такі поняття, як компроміс та здатність чути одне одного.
Решта нагород: міжнародна премія ААСТА на найкращий фільм, перемога в шести номінаціях на «Оскар», «BAFTA» за найкращий фільм та перемога ще у чотирьох номінаціях, «Золотий глобус» за найкращий фільм (комедію або мюзикл) та перемога ще у шести номінаціях, «Сатурн» за найкращий незалежний фільм та за найкращу музику, Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль на Венеційському кінофестивалі тощо.
Сюжет: Мілдред – жінка, доньку якої було жорстоко вбито, проте поліція так і не знайшла винуватця та поступово звела розслідування нанівець. Це змушує Мілдред діяти, вона починає апелювати до совісті та сорому правоохоронців, розвісивши на шосе три красномовні білборди. І вони матимуть досить неочікуваний ефект, адже всі головні герої поступово розкриватимуться зовсім не так, як можна було уявляти, побачивши їх вперше.
Проблеми, які порушено: безкарності, пасивності правоохоронних органів, пошуку справедливості.
Головні герої: Мілдред – матір, у якої, окрім доньки, лишився ще й син, проте чоловік пішов до молоденької дівчини. Мілдред похмура, грубувата, безстрашна, справедлива та прагне помсти, що змушує її страждати, адже більш за все вона хоче покарати винуватого. Відчуття несправедливості душить її та змушує робити вчинки, про які вона згодом пошкодує. Шериф Віллобі – хороший коп, який насправді зробив усе (принаймні, як йому здавалося), щоб знайти вбивцю, проте не зміг. Він визнає свою провину та навіть говорить про це Мілдред. Будучи смертельно хворим, він пише листа своєму підопічному Діксону, що повністю змінює хід сюжету. Діксон – мамин синок, расист, грубіян, проте насправді лише розгублений та незадоволений усім поліцейський, який не знає, як покращити життя. Шериф був для нього справжнім наставником і другом, тож його слова міцно вплинуть на Діксона.
Діалоги: виписані й продумані. В стилі режисера, в цьому фільмі він вдається до лайливих слів, проте це лише сильніше підсилює загальний емоційний фон. Це важливо розуміти, адже саме лайливі слова та неполіткоректні вислови (расизм, дискримінація) підкреслюють той факт, що перед глядачами звичайні люди з американської глухомані. Це змушує ще більше співпереживати, а також подеколи додає трохи веселих ноток, яскравіше розкриваючи персонажів, вказуючи на їхні недоліки та підкреслюючи переваги.
Особливості операторської роботи: незважаючи на сумний сюжет, фільм відзнято у яскравих кольорах, корекція підкреслює насичено-зелену траву, криваво-червоні плакати. Присутні мінімалістичні кадри, наприклад, самотні плакати на шосе. Також є й загальні плани, які наближують глядача до простого американського містечка з його жителями.
Акценти фільму: Мартін Макдона не зрадив собі, створивши цей фільм, адже в ньому присутні ті ж характерні риси, що й у таких знакових стрічках, як «Сім психопатів» та «Залягти на дно в Брюгге». По-перше, це майстерність створення персонажів, кожному з яких хочеться співчувати. Макдона прагне показати, що в кожній людини є щось, за що її варто зрозуміти, пожаліти чи хоча б просто почути. По-друге, нецензурна лексика та неполіткоректні вислови виконують допоміжну функцію, аби наблизити глядача до героїв. Вони стають простішими та зрозумілими. По-третє, режисер робить головний акцент саме на розкритті характерів персонажів, що здіймає співчуття та співпереживання на найвищий рівень.
Решта нагород: міжнародна премія ААСТА на найкращий фільм, перемога в шести номінаціях на «Оскар», «BAFTA» за найкращий фільм та перемога ще у чотирьох номінаціях, «Золотий глобус» за найкращий фільм (комедію або мюзикл) та перемога ще у шести номінаціях, «Сатурн» за найкращий незалежний фільм та за найкращу музику, Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль на Венеційському кінофестивалі тощо.
Хоча TIFF вже давно не називається «фестивалем фестивалів», проте все ж ним лишається, тож потрапити до конкурсу може будь-яка стрічка, яка дещо раніше була представлена на одному з фестивальних титанів. Це надає Торонто можливість не обмежувати себе артхаусним кіно, а обирати все, що здаватиметься достойним. Цим і зумовлений той факт, що серед переможців можна було побачити як мюзикли, так і драматичні та навіть кримінальні історії. Та що там: у 2002 році перемогу взагалі здобула стрічка про життя маорі, корінного населення Нової Зеландії – «Той, що осідлав кита» Нікі Каро.
Та слід розуміти, що, якщо стрічка здобула перемогу, значить, у ній дійсно розкрито глибокий важливий соціальний сюжет. Найбільший акцент припадає на розкриття характерів персонажів, їхніх психологічних станів та життєвих проблем і переживань. Тож, якщо буде бажання подивитися зовсім різні, проте однаково цікаві та глибокі за своїми сюжетами стрічки, переглядайте ті, що здобули перемогу на фестивалі в Торонто.
Найважливіші фільми п’ятого та шостого днів фестивалю
Головні прем’єри третього та четвертого днів фестивалю
Головні хіти перших двох днів
Чотири фільми з Венеції та Канн