Улітку 1996 року на Олімпійських іграх у Атланті відбувся вибух – двоє осіб загинули й понад сто зазнали поранень. Жертв могло бути більше, якби полісмен Річард Джуелл не помітив рюкзак із вибухівкою. Але після його подвигу ФБР підозрює протагоніста в плануванні цього теракту. Мамі Річарда дошкуляють репортери, а сам головний герой повністю розчаровується в системі органів правопорядку. Врятувати його може хіба що адвокат Вотсон, який залишається єдиним, хто вірить у невинність Джуелла. Стрічка заснована на реальних подіях, але у цього режисера останнім часом інакше і не буває.
Клінт Іствуд завжди був і залишається літописцем подвигів маленьких людей у великій системі хибних цінностей. Цього разу він знову наїжджає на інституції та критикує ФБР за їхню манеру завчасно простежити помилкову жертву та вгризатися в неї всіма зубами. Бачили такі ідеї в другому сезоні «Мисливця за розумом», дія якого, до речі, теж відбувалася в Атланті. Але там Девід Фінчер не обирав одну сторону протистояння, хоча і трохи симпатизував своїм героям. Іствуд же ні на секунду не сумнівається в невинності Джуелла й украй прихильно ставиться до ідеалістів-республіканців, яких уособлює охоронець із амбіціями копа.
Якщо вже згадуємо Фінчера, то в «Річарді Джуеллі» є ще одна цікава тема для обговорень – ЗМІ. У фільмі вона представлена репортеркою Кеті Скраггс, яку грає Олівія Вайлд. Вона спить із фбрівцем за інформацію про Джуелла, публікує її, направляючи на головного героя гнів американців, а наприкінці стрічки пускає скупу сльозу на промові матері Річарда про наслідки цих журналістських дій. Газета The Atlanta Journal-Constitution звинуватила творців стрічки в зображенні Скраггс хтивою та готовою на все журналісткою, На що Warner Bros відповіли жорстко, мовляв, це її стаття розпочала травлю на Річарда Джуелла. Об’єктивним такий реваншизм у кіно аж ніяк не назвеш, тому персонажка Олівії Вайлд здається відверто клішованою на фоні багатоманітних Вотсона, родини Джуелла та ФБР. І як тут знову не згадати Фінчера? У «Загубленій» образ ЗМІ, які формують перше враження в читача/глядача, був потужнішим завдяки суперечливим персонажам та складнішому сюжету.
Із такими недоречностями може здатися, що «Річарда Джуелла» я не рекомендую дивитися взагалі, але це не зовсім так. Це дуже імерсивне кіно, яке ні на мить не дозволяє відволікатися від сюжету. Актори грають переконливо, Іствуд досі вміє нагнітати саспенс. Але в історичному контексті це кіно теж пізнавальне. Після 11 вересня навряд охоронці порядку та полісмени по-буденному оглядали би будь-який підозрілий об’єкт, як це робили у фільмі Іствуда. Режисер показує Америку до епохи тотальної паніки. Це були Штати, які вміли накинутися на невинну людину, але не бачили загрози поряд із собою. «Річард Джуелл» приносить ті відчуття, яким аудиторія применшувала важливість – пересторога за своє життя та сатисфакція за несправедливість в інших.
