Роман Бондарчук у кожному своєму фільмі досліджує нові грані Херсонщини. В «Українських шерифах» – це прагнення до свободи місцевих жителів та їх саморганізованість. У «Вулкані» – магія та легенди місцини. У новій стрічці «Редакція» – абсурд місцевої політики й особливості регіональної преси.
«Редакція» була закінчена попри велику війну, а події картини передують повномасштабному вторгненню росії. У центрі сюжету журналіст Юра, який бореться за Олешківські ліси та хоче донести правду про підпали мешканцям/мешканкам Херсону. Заради цього він навіть влаштовується у місцеву газету, але умови праці випробовують його ідеалізм: місцеві журналісти толерують брехню та підіграють кандидату в мери, який перебуває в комі.
Світова премʼєра стрічки відбулася на 74-му Берлінському міжнародному кінофестивалі у секції Форум. Напередодні показу ми поспілкувалися з режисером Романом Бондарчуком про ідею, що виникла через невдалий пітчинг Держкіно, про те, як Херсонщину знімали у Словаччині та чому «антиукраїнські» фільми патріотичніші за героїчне кіно.
Напередодні нашої розмови я перечитала інтервʼю, яке ви давали нашому виданню. Там ви згадували, що працюєте над другим повнометражним ігровим фільмом. Це вже була «Редакція»?
Мені здається, що це був інший сценарій, з яким ми виграли злощасний пітчинг. Фільм називався «Перше вересня» і був про професора хімії, який переживає кризу середнього віку. Але потім сталася вся ця історія з Бородянським (Володимир Бородянський – міністр культури у 2019-2020 роках – Moviegram) та новим менеджментом Держкіно, які почали давити на Раду (Рада з державної підтримки кінематографії – Moviegram). А ті і собі відмінили результати конкурсу. Тому наш переможний сценарій потрапив під скорочення і нам не вдалося його реалізувати. Взагалі почалися часи, що пересварили спільноту та перекреслили досягнення короткого golden age українського кінематографа.
Ніби потрапляєш в машину часу на рівні мови, діалогу з читачем та формули: все, що нам потрібно — це читачі й рекламодавці
Як тоді народилася «Редакція»?
Ми сіли її писати на хвилі обурення і злості, що нам просто зірвали проєкт, який був готовий до запуску. Ми зрозуміли, що подавати його наново – слабка позиція. Та і фільм має бути таким, що буде відповідати часу через роки – ось нещодавно мені нагадав Фейсбук, що пітчинг «Редакції» був чотири роки тому.
У мене було багато спогадів з мого досвіду роботи в редакції. З 14 років я все менше ходив до школи, а все більше на роботу до батька. Комерційна редакція гніздилася у готелі, де робітники працювали у номерах, а коридорами стояли пенсіонери-розповсюджувачі з кравчучками. Керівник відділу розповсюдження приймав рішення кому дати більше газет, а кому дати менше – тоді це був доволі вигідний бізнес.
На початках газету купували, в основному, через телепрограму. А до неї вже домішували актуальні ціни на ринку, кримінальні історії та рекламу гадалок. Ніхто тоді не знав, що насправді таке ця постправдива маячня. Керівник відділу розповсюдження за сумісництвом складав гороскопи. Якщо в нього був гарний тиждень – писав прекрасний гороскоп на знак власника газети. А якщо настрій так собі – пророкував йому розоритися. Там працювати веселі люди, які вплинули на мене.
Я доволі багато часу проводив у Херсоні та бачив, що регіональна друкована преса особливо не змінюється. Багато чого зрушилося вже після повномасштабного вторгнення, але навіть за рік до нього, ніби потрапляєш в машину часу на рівні мови, діалогу з читачем та формули: все, що нам потрібно — це читачі й рекламодавці.
Мене дуже приваблювала ідея зробити комедійний сценарій про висвітлення місцевих виборів. Ідею підтримали продюсерки Дар’я Бассель та Даша Аверченко. Особливо, коли в світі почали з’являтися антивакцинатори, теорії змов та інші рептилоїди. З ковідом грань між притомним та адекватним стерлася. Ми відкрили якийсь люк в пекло.
Як змінився фільм з повномасштабним вторгненням, якщо навіть тема регіональної преси зрушилася з місця?
Ми не встигли відзняти епілог до повномасштабного вторгнення. Він був написаний схожим чином, але було відчуття, що його потрібно переосмислити. У нас була безкінечна кількість зустрічей зі сценарист(-к)ами та продюсер(-к)ами. Відчуття змінювалися по ходу розвитку подій повномасштабної війни. Коли росіян відігнали з Київської області, з Харківщини, і коли звільнили Херсон – це був неймовірний емоційний підйом. Але щоразу, коли намагалися включити війну у фільм – вона туди не ставала. Тому в нашій стрічці її немає, але загроза завжди присутня на горизонті.
Ми створили часову арку, в якій дія фільму відбувається за півроку до повномасштабного вторгнення, а епілог стається через кілька місяців після перемоги України. Таким чином ми окреслили війну. А взагалі я вірю, що кіно може формувати реальність так, як реальність формує кіно. Тому «Редакція» – це наш внесок в те, щоб ця реальність з перемогою швидше настала.
Епілог ви знімали в Словаччині, правильно?
Так. Нам потрібна була лісова галявина, де висаджують новий ліс на місці спаленого. І це мало нагадувати Херсонщину. Але в Словаччині немає жодного місця, звідки не видно гір. Вони постійно нам заважали на горизонті. Тоді Даша Аверченко, продюсерка, сказала, що це Кримські гори стали ближче. На цьому і зійшлися.
Щоразу, коли намагалися включити війну у фільм – вона туди не ставала
А ви вірите, що кіно може докорінно змінювати політичну та соціальну ситуацію країни?
Звичайно, може. Як говорить один з наших персонажів: «Слова більше нікого не зворушують. Потрібно щось тваринне, сильне». В нашому фільмі є місцеві політики, які змагаються хто краще танцює. Хто чечітку, хто циганочку. У процесі зйомок, деякі фото з майданчика просочувалися в соцмережі. Так от, майже всі місцеві політики на нас образилися. Буцімто, ми знімаємо памфлет, замовну історію про них. А все тому, що всі вони танцювали, впізнали себе. Якщо висміювати ту дикість, яка досі толерується – вона перестане бути нормою, а значить має змінитися. Кіно здатне формувати критичне мислення. І воно мусить це робити, щоб формувати і здоровий глузд, і хороший смак.
Питання скільки людей готові дивитися кіно зараз. Але його можна порізати на коротку форму, в рілз, та впливати на більшу аудиторію.
Або в ТікТок.
Це ще та сфера, якій потрібно мене вчити. Я на початковому рівні користування, бо забороняю користуватися дітям. Було би нечесно, якби я при цьому мав ТікТок. Але саме вони були декілька років поспіль спонсорами Каннського кінофестивалю. Ця грань стирається. Ми можемо до цього ставиться як хочемо, але це вже формує історію. Тренди перетікають в реальність.
«Редакція» набагато сатиричніша та комедійніша, ніж фантасмагоричний «Вулкан». Ви задумували піти в інший жанр на другому повному метрі?
Він трошки зліший, ніж «Вулкан». Можливо, тому, що змінюється реальність, стає абсурднішою. Що можна зробити з цими білбордами під час виборів у Херсоні? І це не про естетику чи атмосферу, а про ідіотизм – концентровану граничну отруту, яка ллється в очі. Коли ти починаєш працювати з такою темою, ти не можеш залишатися в поетичній манері і досліджувати тонкі порухи душі. Ти занурюєшся в атмосферу безумства і вакханалії, стаєш цинічнішим і грубішим, ніж міг про себе подумати.
Ще з «Вулкану» вас завжди запитують про вибір непрофесійних акторів та акторок на ролі. В «Редакції» ви вийшли на новий рівень. Окрім вже знайомих з ваших фільмів та творчих команд облич (наприклад, звукорежисер Сергій Степанський, який зіграв головну роль у «Вулкані» та зʼявляється і в новій стрічці), можна побачити людей, які у житті працюють за тією професією, яку грають. Наприклад, головного героя Юру грає Дмитро Багненко – журналіст за професією. Це було принципове рішення?
Я не хотів навмисно брати лише непрофесійних акторів. Ми робили кастинг та шукали найкращих з можливих. Наприклад, коли ми шукали актора на роль мільйонера-проповідника, ми хотіли спробувати як кандидат звучатиме з перекладачкою. На прослуховуванні її зіграла Тетяна Симон, кастинг-директорка. А коли ми почали шукати акторку, то зрозуміли, що Таня вже круто це робить.
Дмитро дійсно займався журналістикою, і знав я його як журналіста. Він розслідував нашу тему: вирубка та пожежі в лісах Херсонської області. Я запросив Діму на етапі ресерчу для сценарію, бо він розмовляв з місцевими журналістами, мав документальний матеріал та знав в яку сторону вести мене. Ми подружилися, і я вже уявляв його Юрою. Я просто не зміг на кастингу обрати когось іншого.
Ми відправили Діма та Жанну Озірну (українська режисерка, виконавиця ролі журналістки-правдорубки та волонтерки – Moviegram) на індивідуальний курс, де в них забрали всі девайси, смартфони і соцмережі, щоб вони були ізольовані та готувалися. Вони опановували ремесло та навчилися виконувати завдання нової професії. Спочатку були певні нюанси, але вони лише технічні, і ми швидко їх вирішили.
Ти занурюєшся в атмосферу безумства і вакханалії, стаєш цинічнішим і грубішим, ніж міг про себе подумати
Не буду питати що ви очікуєте від Берлінале…
Запитайте краще, що вони очікують від зустрічі з нами.
…але як ви вважаєте, це кіно для міжнародної аудиторії, чи воно сприйматиметься краще українськими глядач(-к)ами?
Я не думав, що ми робимо фестивальний чи глядацький фільм. Це інший рівень мислення, в якому треба багато речей розрахувати, слідкувати щороку за фестивальним тенденціями, щоб набрати очки. Я завжди роблю кіно тому, що мені цікаво дослідити тему. Ось чому я запрошую непрофесійних акторів, які приносять із собою власні історії.
Люди стали більше цікавитися нашим кіно, але як викорінити установку, що критичний погляд на реальність – це антиукраїнське кіно?
На мій погляд, проблема в тому, що фільмів мало. Тож, кожен твір розглядається з особливою увагою. Але якщо у фільма немає больових точок чи впізнаваності – він не викликає емоцій. А критичні, незручні стрічки – часто патріотичніші за супергеройські, бо дають можливість побачити проблему. І якщо не виправити, то хоча б усвідомити її.
Але чому «Робокоп» не паплюжить американську поліцію і суспільство не звинувачує Верговена в антиамериканщині? Бо американського кіно багато. Майже усе воно тримається на історіях про поганців. Я маю надію, що коли в нас ставатиме більше фільмів, реакція буде не такою гострою. Але ми знаємо нашу ситуацію з фінансуванням – у найближчий час стрічок не буде більше, особливо ігрових. Тому, поки в нашого травмованого наелектризованого суспільства сварки може викликати будь-що.
У своєму фільмі я не хотів паплюжити когось в очах інших. Я дав можливість нам посміятися разом, але водночас і зробити висновки, бути вимогливими до себе і до того, що ми читаємо і як голосуємо.
