Документальний фільм «Залізні метелики» розповідає про рейс MH-17, який був збитий росіянами влітку 2014 року над Донбасом. Це фільм про долі та взаємозв’язки, про природу війни та інформаційну війну.
Світова премʼєра стрічки відбулася на головному американському кінофестивалі незалежного кіно «Санденс». Після цього фільм був показаний на Берлінале в Німеччині, HotDocs у Канаді, Movies That Matter у Гаазі (Нідерланди), Docudays UA в Україні тощо.
Напередодні української премʼєри ми поговорили з режисером фільму Романом Любим про початок роботи над «Залізними метеликами» в 2019 році, творчі рішення, реакцію глядач(-ок)ів на різних континентах і новий проєкт.
Коли я дивилася твій фільм на Берлінале, я подумала про те, що це док не просто про той злочин, який скоїла росія. Це про їх політику брехні, яка до повномасштабного вторгнення розкривалася найяскравіше у трагедії МН-17 – тут до їх фейків ніби можна доторкнутися, настільки вони обʼємні та фізично видні.
Так, точно. Коли ми почали розробку фільму про МН-17, було майже очевидно, що ми будемо говорити в фільмі про так звану медіаполітику росії. Тому, що українці про це знають досить багато, і у нас дійсно є щеплення від дії російської пропаганди. І нам дуже багато чого є розказати світові про це.
За цим принципом було змонтовано перший фрагмент – шматки, що протиставлені одне одному – криміналістичні публікації об’єднаної слідчої групи (Joint investigation team, JIT – це правоохоронні та судові групи, створені спільно національними слідчими органами країн ЄС для боротьби з транскордонною злочинністю, – Moviegram) проти сюжетів з російських новин.
Тобто, це вагома частина цього фільму, але я не знаю чи вона найголовніша. Фраза, якою закінчується фільм, – це слова прокурора, який цитує Солженіцина. Він каже про взаємозв’язок брехні з насильством. Мені здається, що це есенція всього фільму. І саме вона вражає західну аудиторію. До повномасштабного вторгнення, яке відкрило світові очі на силу російської пропаганди, ми робили фільм з цією ж метою – показати іноземцям те, чого вони не помічали – трагедію МН-17, силу російської політики пропаганди та те, як вони сміються зі світу, який їх не карає.
Це найкращий приклад, щоб досліджувати російську пропаганду, бо це найбільший міжнародний військовий злочин росії на той момент
Але все-таки чому саме МН-17?
Ми почали працювати над цим фільмом після того, як я зробив дві короткометражки винятково з матеріалів кримінальних проваджень про Волноваху і обстріл Маріуполя в 14-му році. Фільм про МН-17 був дуже органічним продовженням цієї діяльності і цього досвіду.
Водночас це найкращий приклад, щоб досліджувати російську пропаганду, бо це найбільший міжнародний військовий злочин росії на той момент. Вони були вимушені створювати дуже-дуже багато різного роду міфів про цю трагедію. Вони з цим працювали на високому рівні, тобто, це не просто хтось на ток-шоу щось ляпнув, а потім його цитують. Це були офіційні публікації Міністерства оборони про те, що всі відео фейкові, з посиланнями на закон перспективи. Цей абсурд не вкладається в голові.
Разом з тим, на момент початку роботи над проєктом, я бачив вже досить багато фільмів про MH-17 телевізійного типу і [в них] чогось не вистачало. Гадаю, що не вистачало саме української точки зору на цю історію. Я не кажу, що тільки вона важлива, але вона має існувати. Коли я побачив «Клондайк», то зрозумів, що я був не один з цим відчуттям. Мені здається, що ми з Мариною Ер Горбач навіть могли не знати про існування один одного. Не кажучи вже про те, щоб знати, що ми знімаємо про одну і ту ж подію зі сторони доку та ігрового кіно.
Ви почали виробництво фільму в 2019 році, а закінчили у 2023-му. Тобто, захопили і пандемію covid-19, і повномасштабну війну в Україні. Що ці події привнесли в фільм?
Трошечки секретів: початок фільму, який ми знімали в архіві, була можливість зафільмувати тільки в ті дні, коли сталася пандемія. Я точно знав, що хочу там зняти цю старезну велику плівку, на якій записані інструкції до БУКу. Андрій, мій продюсер і оператор (Андрій Котляр, – Moviegram) сказав, що є єдиний варіант це зняти – одягнути захисні костюми. Це було ідеально! Наш зовнішній вигляд додав відчуття небезпеки.
А повномасштабне вторгнення зробило нам фінал. Й інакше бути не могло. Можна було б закінчити просто фразою прокурора [який цитував Солженіцина], але так могло бути тільки до 24-го лютого, коли фільм був чимось типу попередження для Заходу в стилі: «Майте на увазі». Але тепер це фільм з посилом: «От до чого це призвело».
Тепер це фільм з посилом: «От до чого це призвело».
У фільмі повно експериментів з візуальними прийомами. І саме тому, як на мене, – це найкращий док про українсько-російську війну. Ти занурюєш у документальний світ завдяки ігровим прийомам та змішуєш форми і жанри. Чому?
Починали ми з фільму в стилі «Вавилонʼ13» (кінооб’єднання документаліст(-ок)ів, які зібралося після розгону студентів на Майдані в листопаді 2013 року і фіксували всі події у стилі активного спостереження, – Moviegram), в точності як ті дві стрічки з матеріалів кримінальних проваджень, які лежать на Youtube-каналі: «Комбат задоволений» та «Мікрорайон східний». Там тільки перехоплення з камер спостереження, фотографії, супутникові знімки. Я був впевнений, що ми так само будемо працювати і тут.
Потім з’ясувалося, що у нас не буде доступу до цих матеріалів, тому що слідство вже передано до Міжнародного суду. Тож, ми почали працювати з відкритими джерелами. Ця ідея мені теж сподобалась, бо на той момент (в 2019 році, – Moviegram) вже було багато опубліковано різними організаціями і, навіть об’єднана слідча група, випустила декілька своїх відео. Хотілося все це розмаїття чимось поєднати.
Спочатку була ідея про субʼєктивну камеру – ввести в історію абстрактного персонажа, який ходить замороженим простором, що завмер у часі на місці злочину – це приблизно 20 квадратних кілометрів. Була тоді промальована концепція, що він знаходить певні об’єкти, які відкривають глядачу документальні сцени.
В цьому замороженому світі на папері почали з’являтися персонажі і все ускладнювати. Річ у тім, що я на той момент паралельно співпрацював з Білоруським Вільним Театром – робив цифрові декорації. Вони використовують усі ці техніки пластичного перфомансу і мені здалося, що це пасує до нашого фільму. Так з ними і склалося.
З хореографією мені допомагала Бріджет Фіске, з якою ми познайомилися в рамках Вільного театру. Вона австралійка, яка проживає в Манчестері і спочатку я просто їй навалював свої ідеї, а вона пропонувала як їх втілити через рухи тіла. В нас було два дні щастя в Києві – попрацювати з Бріджет. Власне, вона з чоловіком виконують роль пари у черзі на літак.
Тоді ж там з’явилася спіраль з пісочним годинником, інсталяції…
…й анімація.
З анімацією найбільш заплутана історія. В процесі виробництва я відкрив для себе багато шокуючих фактів про МН-17. Один з них здивував мене найбільше.
В цієї історії немає жодних доказів, тому не можна було з цим працювати як з чимось документальним, але інформація така, що в цих селищах біля Грабового один з місцевих жителів збирав речі, які повипадали з літака, і знайшов клітку з голубами. Два голуби з трьох залишились живими і він забрав цю клітку до себе. Це було звернення анонімного свідка, який потім зник. Тобто, в цієї історії немає жодних доказів, але і навіщо комусь вигадувати історію про голубів та розповідати її СБУ? Тому, я особисто дуже вірив в те, що це могло бути.
Але як розказати цю історію? Ми думали про пластичну форму з театром і в один день з виконавчою продюсеркою Анною Зобніною шукали місце, де над цим працювати. Ми випадково зайшли в Naked Room. Було тихо і навпроти входу висів величезний малюнок, як дитячий, з літаком, та підписаний: «Вбиті: мама, папа, брат, дєдушка, бабушка». Ми були просто шоковані.
Виявилося, що це виставка групи художників з синдромом Дауна, яка називається «Ательє “Нормально”». Вони досить відомі: це дорослі люди, які мають внутрішню потребу висловитися про новини, які вони чують і роблять це в такій формі. Ми взяли фрагменти з уже готових робіт, скопіювали та зробили такий грубий мультик. Єдине що ми зрештою попросили домалювати – це голуба в клітці.
«Вбиті: мама, папа, брат, дєдушка, бабушка»
Як сприйняли український погляд на трагедію за кордоном: зокрема на «Санденсі» і на Берлінале?
Кожен показ на фестивалі по-своєму надзвичайно важливий. Від «Санденсу» я очікував більшого, бо це все ж світова премʼєра. А вона якось за відчуттям була просто окей. Тоді я зрозумів, що те, що нас чекає ще Берлін – хороший план. Так і вийшло: зали були повністю забиті, люди були дуже сконцентровані й це, здається, значило для них більше, ніж для глядач(-ок)ів у Штатах.
Мені здається, що в залі на Берлінале я сиділа на показі твого фільму біля росіянки. Принаймні перед показом вона слухала голосові повідомлення російською. І весь фільм їй було складно – вона не могла спокійно всидіти у своєму кріслі.
Якщо це правда була русня і я зробив москалям боляче своїм фільмом – я радий.
Але є інші люди, яким з різних причин боляче дивитися цей фільм. Позаяк буде канадський прокат, ми вирішили, що треба познайомити аудиторію трохи з нами і зробити окремий показ для української діаспори під час HotDocs. У фільмі є декілька моментів, над якими можна посміятися. Так от ці хлопці, українці вже в десь четвертому поколінні, які виросли в Канаді, не сміялися взагалі.
У вас на світовій премʼєрі роздавали, власне, залізні метелики – як в фільмі. Як прийшла ця ідея та як її втілювали?
Ці метелики робив мій тато з уламків ракет, які долітали до них у двір. Остання сцена фільму на ірпінському мості – це буквально кілометр від його будинку, який знаходився недалеко від тимчасово окупованих частин міста та десь в 350 метрах від позицій русні. Слава Богу, все добре, всі цілі й до них в дім не заходили.
Для мене метелики втілили взаємозвʼязок, таку собі арку, яка поєднує трагедію МН-17 з повномасштабним вторгненням.
І як публіка на «Санденсі» реагувала на такі подарунки?
Ми роздали їх на прем’єрі на «Санденсі» і потім тато доробив ще тисячу для Берлінале. Було відчутно, що це впливає на людей – коли вони це беруть в руки є різні реакції. Мені подобається, що в нас вийшов перфоманс, ніби фільм вивалюється з екрану в реальність.
Хтось реагував позитивно, типу: «О, клас, я зроблю з цього собі браслет», хтось повісив на скло заднього виду, мені навіть надсилали фотографію. Байбаков (Антон Байбаков, композитор фільму – Moviegram) десь у Відні знайшов метелика на підвіконні у людей, до яких заходив в гості, – причому люди були мало знайомі.
Були і ті, хто відкривши пакетик, подумали, що це метелики з тіл пілотів, які ми показали у фільмі. І мені це подобається, бо люди не знають що з цим робити – нам вдалося поставити їх в ступор.
Мені подобається, що в нас вийшов перфоманс, ніби фільм вивалюється з екрану в реальність
Над чим зараз працюєш?
Над суспільно-політичним життям нечисті в анімації «Нечиста сила». У Василя Короліва-Старого (автор однойменної збірки оповідань 1923 року, один із членів Української Центральної Ради, який половину життя прожив в еміграції – Moviegram) це не розкрите питання, бо в нього не стояло такої мети, як будування світу.
Я активно досліджую всіх персонаж(-ок)ів, ці нечисті сили, щоб зрозуміти як вони живуть. Там є Хохи, наприклад, такі створіння, яким все по барабану. Вони існують як окрема спільнота. Або, наприклад,
Хрипка – вони охороняють руїни будинків. З них взагалі починаються оповідання. Напевно, це ж якась бюрократія, бо хтось керує їх переселенням? Я вирішив, що потрібно звернутися до таких примітивних речей та прослідкувати за ланцюгами роботи їх апарату.
Я хотіла з тобою поговорити про твій новий проєкт «Нечиста сила» – чому анімація?
Мені здається, що нашим дітям не вистачає контенту. Я бачу це по своїй доньці. А ще я просто не знаю, що можна було б класне зняти ігрове зараз, щоб показати закордонній аудиторії про Україну.
А не було поклику з повномасштабним вторгненням знімати тільки документалістику і тільки про війну?
Ні, в мене в принципі був поклик перестати займатися кіно – доробити «Залізних метеликів», тому що шкода трьох років роботи, а потім зайнятися чимось корисним. Але я залишився в індустрії. Я не кажу, що якщо я займаюсь мультиком, то роблю тільки його. Я мультизадачний. Не знаю чи добре це, дехто скаржиться, але я не можу працювати інакше. Наприклад, на початку червня ми їдемо з документальною експедицією на Схід і це жодним чином не заважає мені займатися розробкою персонажів мультика.
Тим паче, що це закриває мої обидві творчі потреби на зараз: контент про війну для «Вавилонʼ13» та анімація, в якій не буде жодного слова про війну. Все одно вона може бути, якщо копати бекграунд, але це буде видно тільки дорослим. Малюкам від 8 до 12 років буде просто класно. Я сподіваюся.
На що ти орієнтуєшся при розробці?
Я стоячи аплодую псу Патрону, який заполонив собою все навколо та навіть витіснив з дитячих магазинів іграшки у вигляді зброї. Але іншого контенту для дітей молодшого шкільного віку в Україні я не знаю.
Мій проєкт базується на українській збірці оповідань 1923 року. В першому оповіданні відбувається світовий конгрес нечистих сил на Лисій Горі під Києвом. Туди випадково потрапляє людина, газетний співробітник, якому доручили висвітлити те, що там трапиться. Нечисті сили, своєю чергою, доручають йому мандрувати їх світом та написати книгу про різну нечисть, бо всі вони втомилися від того, що люди скидають на них свої негаразди і разом з тим розповідають, що нечисті не існує. Він відправляється під супроводом Хухи в подорож, але починаються 20-ті роки і людство вже таке виробляють, що жодному чорту не снилося. Тож, наш герой-газетяр вирішує не повертатися до людей.
Це основа твору, далі вже йдуть різні розгалуження в дуже дитячі оповідання чи занадто дорослі. Тому я хочу створити цілий світ цієї нечисті, який не прописаний детально в першоджерелі. Бо, якщо в них є конгрес, то, напевно, це складна система державотворення, яка мене найбільше цікавить. Це фольклор, який буде максимально переосмисленим. Тож, мультик вийде точно чимось дуже далеким від «Мавки».
Мій проєкт базується на українській збірці оповідань 1923 року
Як взагалі буде виглядати твій мульт?
Достатньо подивитися один ролик на Ютубі про те, як влаштовані Pixar чи Disney і ти розумієш, що немає сенсу орієнтуватися на 3D графіку. В них працює величезна команда та дослідницький центр, що шукає технології для створення складних світів.
Тому так, захмарних амбіцій, як у «Мавки», в мене немає. Хоча дітям, що парадоксально, він сподобався. Моїй малій подобається «Мавка», Міядзакі і абсолютно унікальний, як на мене, мультик «Життя кабачка», де хлопчик потрапляє в дитячий будинок після того, як вбив свою матір. Ніби звучить як жесть для дитини, але моя донька обожнює його з років чотирьох-пʼяти. Це серйозна історія в дитячому обрамленні, а її герої(-ні) хоч і не реалістичні, але дуже правдиві.
В нас була показова історія з донькою і племінником моєї дружини – Мироном. Вони були на дачі і не могли придумати у що грати – футбол нецікаво, все інше щось теж. І я їм привіз книжку, щось по типу атласу монстрів, з ілюстраціями різних чудовиськ світу й окремо розкладка з українськими монстрами. І вони просто дико зафанатіли від них, придумували історії хто на них нападає та як вони можуть перемогти того чи іншого чудовиська. Наче їм реально не вистачало своїх власних монстрів.
За якими технологіями плануєш намалювати «Нечисту силу»? Чи буде виробництво в Україні?
Мене цікавить швидкість виробництва. Тому я не хочу зависати в мальовані анімації. Ми придумали таку технологію, яку, може, в світі ще ніхто не практикував. Принаймні, я не бачив. Це будуть ляльки, але не покадрово лялькова анімація, що теж довго, а маріонетки зняті або в локації, або на зеленці. У них не буде облич, а тільки мітки, щось по типу мотанки, де буде намічено елементи міміки для рота, місця для брів та очі. Й на цих місцях будемо малювати автоматизовано, а не кадр за кадром, рухи брів та ліпсінг.
Це такі технології, які кожен може прямо зараз завантажити собі на телефон. Вони генерують рухи на обличчі героїв за допомогою штучного інтелекту. Це класно, бо швидко, і я можу сконцентруватися на історії. Може бути фріково, але це виправдано тим, що це світ нечистих сил.
Все, що українське буду робити в Україні. Що я маю на увазі: на конгресі є ірландські Піксі, польський чорт Борута, єврейський Папуль. Що воно таке я навіть не уявляю. Чого це ми маємо малювати? Я хочу знайти аніматор(-ок)ів/художни(-ць)ків на аутсорсі, які знають що це за чорт Борута і втілять.
