Антоніо Лукіч: «Зняти кіно, яке б мало успіх на фестивалях – не найважча робота»

Режисер «Мої думки тихі» про кіноосвіту, секонд-хенди та улюблені моменти фільму

Іронічна стрічка Антоніо Лукіча про звукорежисера на фрілансі відрізняється від решти українських повнометражних прем’єр. «Мої думки тихі» дозволяє глядачу поринути в часом метушливий, а іноді надто уповільнений ритм життя сучасної молодої людини і побачити всю некомфортність буденності її очима. Його світова прем’єра відбулась на кінофестивалі у Карлових Варах, де фільм отримав Спеціальну нагороду журі. В широкий прокат стрічка потрапить 2 січня 2020 року.

Ми зустрілись з Антоніо після великої хвилі інтерв’ю, коли він уже встиг трохи відпочити від журналістів і забути відповіді на одні й ті ж питання. Аби не бачити, як закочуються його очі, я склала список заборонених питань, які йому ставили найчастіше.

– Не хвилюйся, жодних тригерних питань про рішення стати режисером, про символічне значення зуба в «Мої думки тихі» або про актора головної ролі Андрія Лідаговського не буде.

– Чому про Андрія питати не будеш? Можна ж цікаво якось запитати… Наприклад, чим він мене бісить? Або в чому помиляється? Я б теж знайшов, що відповісти… Я просто підкидаю варіанти. Подумай, ну чому Андрій постійно має бути таким святим ангелом?

– То який він? Розкажи.

– Ну, з ним дуже важко репетирувати, домовлятися. Він не пунктуальний. Може п’яним прийти на репетицію.

–  Тільки він з команди міг собі таке дозволити?

– Взагалі я забороняв пити. Але, напевно, на репетицію прийти п’яним міг тільки він… Я трошки вигадую зараз, але таке цілком могло статися!

– Чого точно не вигадаєш, так це твоєї освіти режисера. Може порадиш навчальний заклад для тих, хто хоче займатись режисурою?

– Я фанат нашої майстерні. Мені подобається все, чому нас вчили. Щодо інших нічого не можу сказати, бо не знаю, хто там викладає. Усе залежить від особистості майстра. Від того, наскільки він відповідальний за тих, кого збирається чомусь вчити.

Якщо смаку немає, його не зіпсуєш

– А що думаєш з приводу альтернатив університетам?

– Не знаю, не знаю. Ось монтажер, з яким ми працювали, Саша Чорний, читає курси в КАМА. Його я можу радити, бо працював з ним. Він та людина, яка завжди йде від сенсу. Свого майстра Володимира Оселедчика в університеті Карпенко-Карого я б теж рекомендував. Володимира Громова, нашого драматурга, так само. Знаю, що в деяких майстернях є хороші фільми, наприклад, у моїй попередній майстерні Романа Ширмана в КНУКіМ.

– Чому вирішив перейти з КНУКіМ у Карпенко-Карого?

– Ми жили в гуртожитку по вісім людей у кімнаті. Було дуже некомфортно. Але там все якось у комплексі. Дорогий контракт, поганий гуртожиток. Ще нас ганяли на концерти Поплавського в Палаці Україна. Треба було обов’язково попрацювати масовкою на його концерті, щоб отримати зарах. Тоді нас навіть у туалет нас не пускали. Це скандальна інформація. Тут можеш так і написати великими літерами «скандал».

– Винесу в заголовок! Я знаю, що після навчання в тебе був досвід роботи на телеканалі 1+1.

– Так, я працював режисером-постановником. Це той, хто всім грубіянить на майданчику і вступає в конфронтацію з департаментами.

Тут можеш так і написати великими літерами «скандал»

– Ти через ці привілеї і погодився на посаду?

– Ні, не через це. Мені запропонували знімати комедію, а це те, на що я вчився. Ми робили сітком про медиків, який має вийти під назвою «Люди в білому». Я знімав лінію головних героїв із двома класними акторами – Юрієм Дяком і Володимиром Ращуком. Нам було дуже весело. Ми приколювалися, працювали і знімали по 15-17 хвилин матеріалу щодня. Це дуже багато, враховуючи те, що в «Мої думки тихі» ми виробляли по 3-4 хвилини.

– Несподівано чути. Звикла вважати, що кінорежисери уникають такого досвіду, бо серіальна кон’юнктура може нашкодити баченню.

– Так, у чомусь це може псувати смак. Але якщо смаку немає, його не зіпсуєш. Мені нічого псувати. Мені цей смак ще шукати й шукати. Взагалі, не думаю, що знімання серіалів якось шкодить режисеру. Навпаки, це може переконати його в тому, що правильно, а що ні.

– Ти кажеш, що ще в процесі пошуку свого стилю. Як би ти описав етап, на якому знаходишся?

– Я зараз повністю розгублений перед наступним фільмом… Так вийшло, що в якому б фестивалі «Мої думки тихі» не взяли участь, нас всюди чимось нагороджують. В якийсь момент я зрозумів, що став залежним від цього. Почав писати історії, спираючись на очікування фестивальних відбірників. Чесно кажучи, зняти кіно, яке б мало успіх на фестивалях – не найважча робота. Тут є зрозуміла кон’юнктура. Це теж жанрове кіно, тільки з приставкою арт-хаус. Потрібно, аби там, не знаю, був інцест, аборт та схожі хештеги. Коли я помітив, що почав у свої фільми привносити фестивальну кон’юнктуру, мені це сильно не сподобалось. Я вчасно сказав собі: «Стоп». Видалив файли з тими темами й почав йти від того, що мені дійсно цікаво зараз.

– В інтерв’ю тебе часто запитують про метод написання жартів для фільмів. Ти відповідаєш, що береш їх зі щоденного життя з його постійними не комфортними ситуаціями. Можеш згадати, коли ти востаннє сам почувався незручно?

 – Поки що всі такі ситуації я додав у «Мої думки тихі», але незручно буває дуже часто. У перукарнях, наприклад, я завжди почуваюся ніяково. Через це ми навіть купили машинку, аби мене вдома стригла дружина. Таке враження, ніби в барбершопах працюють хлопці, в яких не склалося з кар’єрою стендап-коміків. Вони постійно то провокують тебе на гострі жарти, то якось зарозуміло мовчать. Взагалі мені некомфортно перебувати поруч із людиною, яка відчуває перевагу наді мною: в нього ножиці, а я сиджу… не рухаюсь… Тому я радше піду в якусь перукарню «Олеся», знаєш, ніж у барбершопи.

Незручність – не наскрізна для мене тема, але життя дійсно бачиться мені дискомфортним

– Тільки в перукарнях так?

– Насправді, я часто сам провокую ці незручності. Хамством або ще чимось. Так легше намацати характер людини, коли бачиш, як вона викручується з дурних ситуацій. Незручність – не наскрізна для мене тема, але життя дійсно бачиться мені дискомфортним. Є люди, які відчувають себе комфортно. Вони тут, вони звідси.

– Ти зараз про країну говориш?

– Про країну в собі, про себе в країні.

– Є такі, в яких ти почуваєшся комфортно?

– Ну, якщо не відвідувати там перукарні, то, напевно, є … Хоча, ні. Усюди є своя специфіка незручності.

– До теми незручностей. У «Мої думки тихі» був момент, коли мені стало настільки ніяково, що довелося відвести погляд і чекати на завершення сцени. Також я порахувала, що за фільм сміялася тричі й один раз майже плакала.

– На папужці відвела погляд?

– Так, саме тоді!

– Я не емпатував на цю тему, але чув від жінок, що їм цю сцену дивитись некомфортно. Мене здивувало, що три рази сміялася. Це саме сміялася, але хіхікала частіше?

– Решту часу посміхалася. Це замало? Якої реакції взагалі очікував від глядачів?

– Якщо чесно, я взагалі очікував більш стриманої реакції. У Карлових Варах усі дуже голосно сміялися й аплодували, але в Одесі реакція була ще більш бурхлива. Деяким моїм друзям було навіть важко слідкувати за сюжетом. У стрічці є моменти, в яких я передбачав сміх: сцена з монахами, наприклад, чи в «Твін Пікс». Ну, є в мене там улюблені моменти.

– Які ще моменти тобі особливо подобаються?

– Сцена в «Твін Пікс», сцена з помадою. Загалом усі мовчазні сцени мені дуже подобаються. Діалогові – з натяжкою. Сцена зі Славутою, напевно, найулюбленіша. Вона така, наріжна. Це саме те кіно, до якого я прагну рухатися далі.

Я взагалі очікував більш стриманої реакції

– Знімання фільму проходили протягом трьох років. Скажи, як змінювалось твоє ставлення до фільму протягом цього часу?

– Зйомки – це катування, страждання, пекло. Прем’єра фільму – нерви, стрес. А потім інтерв’ю… Ось, як це все виглядає насправді. Прикольно було на репетиціях з акторами. Або на перервах між зйомками, коли пили каву чи обідали разом. Пам’ятаю, як у Рахові, нам замість кейтерингу організували шашлик. Тоді пішла гроза, ми боялися потрапити під блискавку та їли той шашлик, як останній. Але все інше – жах. Я навіть давав майстер-клас у Харкові «Можеш не знімати – не знімай», де відмовляв знімати кіно і, взагалі, намагатися заробити на життя творчістю.

– Завжди цікаво дізнаватись, чим живуть режисери поза знімальним майданчиком. Розкажи, як ти проводиш вільний час? Чи маєш звичку постійно відвідувати якийсь заклад, галерею, фестиваль тощо?

– Я ненавиджу заклади. Я люблю піцу з Сільпо. Мені краще взяти піцу й піти на набережну з друзями, ніж займатися якимись несправжніми життєвими речами. Іноді туди прикольно сходити, але якщо систематично просто сидіти й пити каву на мигдальному молоці – щасливішим я від цього не стану.

– Знаю, що в школі разом із друзями ти займався продажем одягу з барахолок. Де секонд-хенди краще: в Києві чи в Ужгороді? І чи маєш улюблений?

– Тривалий час я дійсно одягався на секонд-хендах. Їх було дуже важко викорінити зі свого життя, але врешті мені вдалося.

– Невже в епізоді фільму, коли мама сварить сина за те, що він купує ношений одяг, ти на її стороні?

– Переконання мами зараз більше збігаються з моїми. На початку зйомок саме Вадим був провідником моїх думок. Але за три роки виробництва фільм допоміг мені зробити переоцінку цінностей.

– Наостанок планувала порушити якусь актуальну тему. Маю перелік з 10-ти. Обереш одне число?

– Давай 3.

– Ага, поговоримо про вегетаріанство.

– Як я вгадав! Якраз хотів похвалитися, що ми вчора придбали м’ясорубку.

На початку зйомок саме Вадим був провідником моїх думок

– Вітаю!

– Дякую. Це було прекрасно. Я купив 3 кг м’яса і весь вечір займався його перемелюванням. Я люблю югославську кухню, знаєш, всілякі плескавиці… Заради жартів я постійно говорю, що я за м’ясо, за бензин, проти електрокарів і еколавки. Але це неправда. Я заходжу іноді в еколавку. Купую там пельмені. Вегетаріанство, як експеримент – може бути. Тримають же піст люди.

– А ти тримаєш?

– Іноді так.

– Чому?

– Як чому, щоб здійснилось моє бажання. Загадуєш, тримаєш піст, і воно здійснюється. Усе просто.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: