Ахтем Сеітаблаєв: «Зранку ти Нуль, до вечора – маленький Одинадцятий»

Співрежисер «Номерів» про театр, виклики та різнобачення з Олегом Сенцовим

18 лютого в Берліні за межами програми Берлінале, відбулася прем’єра стрічки Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва «Номери». Через три дні фільм презентували й на кінофестивалі. У залі Haus der Berliner Festspiele багато українців і ще більше іноземців. Перед показом запрошують Ахтема Сеітаблаєва, який дякує за можливість показати «Номери» тут – у місці, що всіма можливими засобами підтримувало його колегу Олега Сенцова, коли той перебував у колонії. Нам вдалося поговорити після показу з одним із режисерів, і врешті-решт дізнатися, з якими номером асоціює себе той, хто допомагав створювати їхню історію.

Ви з Олегом Сенцовим працювали разом у листуваннях, адже він перебував у російській колонії. Чи були у вас якісь суперечки, і як ви їх вирішували?

Можливо, це були не суперечки. Це різні погляди на вирішення сцени або персонажів, але треба зазначити, що від початку я попередив Олега, що які б у нас не виникали різнобачення (а це цілком природно) чи то костюма, чи то актора, чи то персонажа – останнє слово буде завжди за ним. Це був мій свідомий вибір, тому суперечок не було.

Відчувається театральність фільму. Очевидно, що він побудований на драматичному тексті. Чи є у вас відчуття, що кіно можна було би зробити абсолютно інакше без втручання Олега?

Цей текст доволі універсальний. Він може реалізуватися будь-де, як на мене. Але Олег запропонував саме таке середовище. Можна сперечатися про знімальні засоби, форму. У цьому випадку форма передає зміст твору. Можливо – і я вірю в це – якщо інший режисер захоче самостійно зафільмувати цю історію, може бути інакше. Звичайна річ: ми ж дві різні людини, два режисери, які працюють переважно на різних жанрових територіях. Напевне, фільм був би просто іншим, якби ми працювали окремо. Але в нашому випадку одним із головних сенсів, що цей фільм відбувся. Коли один перебуває у в’язниці, а інший – на свободі. Ми обидва з Криму й ретельно обговорювали майже все, що не відповідало уявленню Олега. На це вплинуло те, що ми були не поруч. Адже ми зробили доволі виняткову річ, не дивлячись одне одному в очі, все ж стратегічно працювати в одному напрямі. Це умовне відчуття театральності. Як на мене, воно тільки підкреслює штучність цього світу.

Що ви відчули, коли дізналися, що Олег Сенцов вибрав вас? Чи було відчуття, що ви можете відмовити, або сумніви?

Ні. Коли я це почув, зрозумів, що відмовити не можу. Із одного боку, радість, це приємно й тепло, а з іншого боку, я відчув великий тягар, адже я чітко розумів і розумію, скільки відповідальності є за цим. Відповідальності найперше перед Олегом, перед собою та перед командою врешті-решт. Це не шоколадне фондю, яке їси й постійно отримуєш задоволення. Ні, я чітко розумів, що це буде доволі тяжкий тягар.

Я взагалі люблю такі виклики, й мені подобається знімати, як ви кажете, епіки та камерні сцени

Ваш минулий фільм був теж у співавторстві – з режисером Джоном Вінном. Це абсолютно різні стрічки за жанром та масштабом. Де комфортніше працювати: великому епіку чи камерній антиутопії?

Не можу сказати про комфорт. Я взагалі люблю такі виклики, й мені подобається знімати, як ви кажете, епіки та камерні сцени. Я відчуваю в собі сили й мені надзвичайно цікаво в різних жанрах і в різних формах проговорювати те, чим я живу, й чим цікавлюся, що мені болить, на що я сподіваюся. Взагалі-то, за освітою театральний режисер. Тому тут була можливість (у «Номерах») повернутися до театрального. 

Я й зараз багато працюю в театрі, але переважно як актор. Дуже люблю театр абсурду або театр парадоксу, як його іноді називають: і Славомира Мрожека, і Семюела Бекета. Олег і назвав її п’єсою-антиутопією, вона ж не була кіносценарієм. Мені стало цікаво повернутися до себе як до театрального режисера. До того ж, «Номери» нагадала мені п’єсу Семюела Бекета «Чекаючи на Ґодо». З такої поліфонії викликів і можливості нагадати собі, що ти – театральний режисер і актор. 

Багато моїх колег особисто питали, про що цей текст. Мені здалося, що я знаю, про які почуття там ідеться. Що там усе доволі чітко сказано, й навіть якщо не сказано вербально, відчувається, що в кожній сцені вирішується, куди герої йдуть, чого вони бажають і не бажають. Аскольд Куров з Анею (Паленчук – прим. ред.) приїхали на майданчик «Захара Беркута», й там я записав відеозвернення до Олега – доволі великий лист, де поділився з ним своїми відчуттями від його драматургії й запропонував своє бачення історії.

Це не шоколадне фондю, яке їси й постійно отримуєш задоволення. Ні, я чітко розумів, що це буде доволі тяжкий тягар

Виклики додають балів тому, що ви візьметеся за це кіно? Я неодноразово чув, що ви беретеся за фільм передусім завдяки сценарію. Якщо в сценарії є якийсь режисерський виклик, то ви за нього візьметеся. А якщо бачите акторський виклик, чи приміряєте цю роль на себе, коли читаєте сценарій?

Іноді так трапляється. Можливо, я неправильно висловився. Виклик – це додатковий бонус, скажімо так. Насамперед, зацікавленість або емпатію й емоцію викликає драматургія. Про що вона? Навіщо вона? Як вона тебе чіпляє своєю темою? Як вона написана? Як нею розмовляють персонажі? Як драматургія тебе веде, інтригуючи, затягуючи всередину себе? Для мене було неочікувано, коли я відкрив п’ятий акт «Номерів». Я зрозумів, що мене приємно здивувало й заінтригувало, чим закінчиться ця історія. Думаю, вау, тут є й детективний складник. 

Щодо акторства, так, зі мною іноді таке трапляється. Сподіваюся, що не останнього разу, але з тих робіт, у яких я взяв участь – минулого року знімався в «Ми є… Ми поруч» у Романа Балаяна й до того в стрічці «Додому». Коли я прочитав сценарій, зрозумів, що хочу взяти там участь і зроблю все для того, щоби переконати режисера й усю команду в тому, що я гідний цієї ролі, що я можу її зробити. Навіть не розумом, навіть не аналітично – адже це нагадує і про мої особисті стосунки з батьком. Вони не такі драматичні, як у стрічці «Додому», але певними рисами нагадали.

Насамперед, зацікавленість або емпатію й емоцію викликає драматургія

Вам легко вдалося вмовити Нарімана Алієва взяти вас на роль у фільмі?

Я не вмовляв, просто приходив на проби. Така практика є. Я не вмовляв, а просто написав, що я готовий приходити на проби скільки потрібно. І якщо врешті-решт я не буду підходити, ніколи не ламатиму двері й не скажу: «Ні, вам потрібно знімати мене». Можливо, просто так сталося. Але двері я не ламав.

Хто з персонажів-номерів вам найближчий?

Важко сказати. Можливо, від Нуля до Одинадцятого тому, що ти живеш і відчуваєш, сьогодні зранку ти – Нуль, до вечора – маленький Одинадцятий, посеред дня – Сьомий або Четверта. Я жартую й не жартую. Ви ж добре знаєте, що творча людина, навіть якщо вона – чоловік, має дуже багато жіночого: цього співчуття та тремтіння від того, що щось відбувається. Кажуть, що чоловіки мають стримано щось сприймати, а ти просто не можеш. Ти або внутрішньо, або зовнішньо співчуваючи, доходиш до того, що плачеш. Поганого в цьому нічого не бачу. Якщо людина творча, для мене це визначає, що ти, як струна чи антена, що відчуває цей подих або цей резонанс почуттів, ідей та аромату середовища. Це одна з таких, пробачте за пафос, фундаментальних речей для режисера – відчувати кожного з персонажів, які присутні на території його фільму або вистави. А інакше важко розповідати історію. Тому я потроху в різний час доби, місяця, року маю всередині кожного з них.

Це одна з таких фундаментальних речей для режисера – відчувати кожного з персонажів, які присутні на території його фільму або вистави

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: