Partnership

Прем’єра: тизер «Нижнього горизонту» Жанни Озірної

Жанна Озірна: «Розхитати, підважити, поставити під сумнів – це мій підхід до мистецтва»

«Нижній горизонт» – проєкт повнометражного дебюту Жанни Озірноїї, яка взяла участь у цьогорічному форумі Berlinale talents. Лук’ян Галкін подивився тизер разом із режисеркою та розпитав авторку «Благодаті» і «Дорослого» про важливі для неї жіночі архетипи, про колективну пам‘ять Горішніх Плавнів і про кіно як метод психотерапії.

фото: Ірина Громоцька, Олександр Населенко

локація: Будинок кіно

Хоча вже є «Дорослий», що виглядає наймайстернішою з твоїх робіт, за тобою все ж лишилась усталена репутація режисерки, яка препарує ЛГБТ-тематику. Що ти би хотіла сказати глядачам, які мають такі очікування, і зараз будуть дивитися тизер «Нижнього горизонту»?

Я би сказала, що все ж препарую те, що для мене актуальне в конкретний момент життя. Я так довго працювала з ЛГБТ-тематикою тому, що для мене це було важливо, актуально. Це те кіно, яке мені самій хотілося би подивитися. Так, «Дорослий» був розривом із власною усталеною традицією, таким собі радикальним розривом. А «Нижній горизонт» – наступна тема, яка мене цікавить. Тому що я глибоко переконана: зараз найважливіша тема в Україні, яка впливає на всі сфери, на економіку, на політику, на вибір президентів, урядів та парламентів – це наші травми постколоніальної свідомості. 

Кадр зі стрічки «Дорослий»

Коли ти говориш про травми постколоніальної свідомості, маєш на увазі ті сторінки історії України, коли ми були у складі Радянського Союзу, і раніше – під усіма можливими ігами?

Так, по-перше, це вічний комплекс жертви. По-друге, ми не пам’ятаємо своєї історії в усіх її проявах. Ну от, скільки років тому був створений Інститут національної пам’яті? Шість. Кілька років тому відкрили архіви КГБ. Це говорить про щось. Хіба можна за шість років осмислити себе як націю? Ми прекрасно розуміємо, що це сильні травми. Такі страшні речі, як Голодомор, війна, розстріл інтелігенції тощо – вони не лікуються за шість років. Це треба постійно переосмислювати. 

Мені здається, що осмислення в нас на якомусь такому катастрофічному рівні. Останнім часом мене це почало дуже цікавити, бо я відчула власне неуцтво. Я відчула, що не знаю свою історію достатньо добре. Тобто не історію в сенсі набору якихось фактів чи набору дат, коли заборонили українську мову і коли її дозволили, – маю на увазі уроки цієї історії. 

Я ще на ранньому етапі розуміння, де золота середина чи межі, як підступитися до цієї теми. Я свідомо почала читати літературу, слухати лекції в ютубі – дуже мало на цю тему написано чи сказано. Є кілька істориків та дослідників, наприклад, індустріалізації в Радянському Союзі, й до чого вона призвела, дослідників тих же мономіст.

Ми з тобою вже знаємо, до чого в цій розмові мономіста, а наші читачі – ще ні. Тож давай це озвучимо: твій майбутній фільм, «Нижній горизонт», буде знятий у Горішніх Плавнях, твоєму рідному мономісті.

Так, Горішні Плавні – це мономісто і моє рідне місто. Воно так завжди буває: ти ніби чіпляєшся за щось і до кінця не розумієш, чому воно тебе зачепило. Мені цей феномен мономіст чомусь був цікавий. Це якось так дивно – спеціально збудоване місто. Більшість людей працює на одному підприємстві. Це таке містечко, ніби in the middle of nowhere. Мені сподобалася сама ідея з точки зору кіно. А ти потім розкручуєш – чому це тебе цікавить, а що за цим стоїть, а яка тут історія, а коли й чому це було створено. І так воно розростається, і ти доходиш до моменту, який від початку навіть не передбачала: до розуміння, що таке колективна пам’ять, як вона працює, як це все пов’язано. До речі, Горішні Плавні – нетиповий приклад: це мономісто, що й досі існує при успішному підприємстві.

На відміну від більшості мономіст в Україні.

Мені було важко працювати з цим матеріалом, тому що єдина книжка про мономіста, укладена Іриною Склокіною, – це, власне, про мономіста Донбасу, це історія неуспіху. А тут історія успіху, коли все добре, місто в надійних руках, поки є той кар’єр та руда в кар’єрі.

Що є містоутворюючим підприємством?

Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат. Це такий великий завод із великою системою цехів, кожен із яких відповідає за свою частинку виробництва – і при ньому є кар’єр. Місто стоїть на так званій магнітній аномалії, це дуже цікава історія. Магнітна аномалія – це величезні поклади руди в землі. Це така довга смужка, довжиною 100 кілометрів. Вона простягається через багато-багато міст. Є чутки, що через цю магнітну аномалію у місті можуть ставатися різні аномальні речі – наприклад, може зміщуватись часопростір, бо на тому місці завжди трохи хибить стрілка компасу. 

Мені цей феномен мономіст чомусь був цікавий. Це якось так дивно – спеціально збудоване місто

Чому це важливо? Бо це контекст. У мене є лінія реальна, коли дослідниця приїжджає в місто й починає жити в цьому місті та продовжувати своє дослідження, а є історична лінія, коли вона їде з волонтерською групою на Плавні розкопувати кістки солдат з Другої світової війни. Це буде частково пов’язано з цією магнітною аномалією – героїня буде єдиною людиною, яка якимось чином буде бачити присутність цих солдат на цих островах. 

Трохи ghost story?

Виходить, що так. Є така авторка Клариса Пінкола Естес із книгою «Жінки, що біжать з вовками». Вона написала книжку про різні типи героїнь у різних міфах та легендах. Один із типів героїнь – це жінка, яка живе в печерах під землею й кожної місячної ночі піднімається на гору, знаходить кістки вовків, складає скелет, розпалює біля нього вогнище й починає співати. І поки вона співає, ці кістки збираються у живого вовка. Вовк оживає і тікає. Вона оживляє ці кістки. Це один із жіночих архетипів у міфах.

Як цей архетип працюватиме у твоєму фільмі?

Це про відновлення пам’яті. Це так, як я застосовую цю історію до легенди. Тобто для мене це жінка, яка приїжджає з метою дослідження пострадянської теперішності й виявляє, що її місія – це відновлення забутої пам’яті. І вона є єдиною зв’язковою між світом солдат, які загинули, – за деякими даними, їх там 60 тисяч – і теперішнім життям міста.

Тобто, продовжуючи метафору, вона не просто відновлює, а й вивільнює цю пам’ять.

Мені дуже хочеться це відтворити. Бо мені здається, що ця легенда близька до того, що я роблю, адже кістки можуть бути не тільки символом смерті, але й символом життя. Їх можна зібрати докупи, наростити м’язи й відновити цю пам’ять. Мені хочеться щось подібне зробити у своєму фільмі. Я не дуже люблю магічний реалізм, чесно кажучи. Не думаю, що це буде магічний реалізм, але це щось близьке до того.

Але без магічного реалізму тут не обійтися.

Це так. Коли я вперше поїхала на дослідження, ми запросили приєднатися місцевого археолога-дослідника. Він розповідав, що, коли йому було 14 років, вони з друзями тусили на цих островах і копали кістки. Штрикали палкою в землю – тоді ще не було металошукачів. На що наштовхнуться – то все їхнє. Одного разу вони наштовхнулися на щось металеве. При цьому це було небезпечно, бо там ще купа мін залишилася. Почали розкопувати – розкопали щось велике й кругле. Вони зраділи, що це люк танка. А виявилося, що це величезна військова бочка. Бої відбувалися дуже близько, грубо кажучи, німці були на одному острові, а наші – на іншому. Виявилося, що це бочка, куди наші збирали кістки німців, щоби вони не валялися шматками по землі. Острівці маленькі, тому коли снаряди влучали, то всіх розривало. Тобто це велика бочка, повна кісток – німецьких рук та ніг. Усіх не встигали ховати, тому й скидали в бочку. Відразу відчуваєш масштаби, розумієш? Ходиш по кістках у буквальному сенсі слова. 

Я намагаюся в цьому фільмі зрозуміти, де уявне, і де – реальне

Отож, у нас є тема колективної пам’яті. Є потужний жіночий архетип, який вивільняє колективну пам’ять. Є тема мономіст. І є твоє особисте роздратування неготовністю українців усвідомлювати свою колективну пам’ять. Із цим набором і підходимо до перегляду тизеру.

На 52 секунді Жанна каже: «О, магічний реалізм!» і сміється.

Раніше мені було ніяково висловлювати авторам таке вже щире захоплення, а потім я на це забив. Говорив це в Берліні, скажу й зараз – Жанно, я в захваті від тизеру, дуже інтригує. Після твоїх коментарів побачив його по-новому і хочу перевірити частину здогадок. По-перше, героїня каже, що герой схожий на її діда. Вона цього діда бачила в той містичний спосіб, про який ти згадувала?

Вона їде з групою на острови і знаходить скелет людини. Але ідентифікувати загиблих важко, єдина можливість – це якщо ти знаходиш спеціальну ебонітову капсулу. У німців все було набито на медальйонах, а в нас – ну, все по-нашому. Давали солдатам ебонітові капсули, всередину ти мусив запхати папірчик, де написано, хто ти, яка в тебе рота, та як тебе звати. Ясно, що з 1943 року всі папери давно згнили. Цікаво, що в одній ебонітовій капсулі знайшли частину газети, від якої відбилася фотографія. І за цими обрисами фотографії вони змогли відновити, як цей солдат виглядав. 

Але так, вона буде бачити його. Крім неї, ніхто його не бачитиме. Умовно кажучи, вони пливуть через коридор, і той солдат просто сидить на березі. Після того, як вони поїдуть в лабораторію, їм вдасться відновити обриси.

Від початку створюєш щось – нове життя, нову людину, новий тип ментальності. Це ніби починається на порожньому місці, створюєш нові правила й новий світ

Принаймні, легше, ніж щодо інших, які поховані в безіменних могилах. Хочу заглибитися в образ твоєї героїні. У нашому попередньому інтерв’ю ми говорили про контраст іграшкової моделі мономіста та кар’єру, куди згодом потрапляє героїня. Ти згадувала про концепцію збільшення та зменшення – як в «Алісі в Країні Див».

До ідеї тизера я йшла дуже довго, фактично після зйомок я це сконструювала. Але ідея така: перша третина тизера – це спокійні, статичні та трохи нуднуваті кадри. Ми знаємо, що героїня – дослідниця, що вона розповідає про об’єкт свого дослідження. Мені хотілося показати, що вона велика, нависає на цим макетом, і це місто перед нею ніби іграшкове. І навіть ті кадри, які ми вмонтували, вони теж ніби частина макету, просто жива частина. Але оскільки ідея полягає в тому, що об’єкт дослідження абсорбує дослідницю в певний момент, поглинає, то після того, як вона заходить в цю діораму, вона стає маленькою. 

Ця діорама і кар’єр поглинають її, і після цього змінюється манера зйомки. Все починає колихатися, сипатися. Ми використовували ручну камеру і добудовували кадри, де сиплеться земля, де колихається вода. І вона падає в цьому тизері, бо коли ми з Яремою розробляли, як це візуально має виглядати, ми спиралися на концепцію stable and unstable surfaces. У неї нестабільний стан, і нам хотілося це передати – що вона, потрапляючи в містечко, намагається знайти тверду землю під ногами, але їй не вдається. Адже все місто, крім того, що стоїть на піску, стоїть і на воді. Плюс ще кар’єр – це земля, яка постійно вибухає. Все нестатичне й нестабільне.

Аліса в країні мономіст.

Однозначно. Я ще розповім одну цікаву штуку. Ми багато говорили з Яремою (оператор-постановник «Нижнього горизонту» Ярема Малащук – прим. ред.) на цю тему в теоретичному ключі, і він згадав про французького філософа Жака Рансьєра. Виявилося, що у Рансьєра є книжка, яка називається «Короткі мандрівки до країни простих людей». Це фраза, яка могла би бути підзаголовком «Нижнього горизонту». Це дуже в точку! Саме країна простих людей. Це не просто місто, а країна як явище.

Звучить, до речі, горорно чи постапокаліптично. Я би сказав, що боюся опинитися в країні простих людей, але розумію, про яку країну ти зараз говориш. Боятися вже пізно! Хочу повернутися до концепції Аліси, але вже не з точки зору магічного реалізму. Ти казала, що для тебе ці метаморфози – як стан жінки протягом життя: вона може бути завеликою для всього навколо, або навпаки, туди провалюватись.

Аліса – це також лакмусовий папірець, це про адекватність чи неадекватність. Хто нормальний: Аліса чи той світ, у який вона потрапляє? На початку дорослі їй встановлюють правила, потім вона потрапляє у світ, де є теж дорослі люди й по-своєму безумні, але вони встановлюють свої правила.

І ці правила божевільні, але також чіткі.

І вона ніби хоче нав’язати свої правила час від часу, але їй це не вдається, адже у них своя система координат. Ми пам’ятаємо, чим там усе закінчується, – над нею проводять суд. Їй хочуть відрубати голову, і це неможливо, бо вона більша за всіх. Всі персонажі групуються довкола неї, і, зрештою, вони її виштовхують, ніби вона мусить повернутися назад у свій світ.

Аліса – це також лакмусовий папірець, це про адекватність чи неадекватність

За тизером твоя героїня видається загубленою.

Це прекрасно, так і мало бути.

Я розумію, що ти зіштовхуєш витончену дослідницю, яка говорить французькою, і цього хлопця з брудними нігтями та хорошим парфумом, але я справді не сприймаю це зіткнення чорно-білим. Уже вдруге в мене з’явилася асоціація з фільмами Фінчера. Естетизована гребля в слоу-мо нагадує, звісно, «Соціальну мережу». А от тепер я пригадав «Загублену», де демонізований образ головної героїні видається загрозливим і для середовища, де вона перебуває.

Так і є. Тут не питання вибудувати якусь антагоністичну вісь – хтось проти когось. Вона по-своєму загублена і вони по-своєму загублені. В неї є свої проблеми. Я собі спрощено пояснювала, що вона ніби мозок, якому бракує відчуття свого тіла, а ті, кого вона зустрічає у Плавнях, – тіло, якому бракує самоосмислення. Мені здається, це про Україну. Є люди, які намагаються щось осмислити, але зв’язку не відбувається. Ми не рухаємось в одному напрямку, ми немов лебідь, щука і рак. Хтось рухається, ми щось робимо, фільми знімаємо, але хочеться, щоб у цьому був швидший результат або принаймні видиміший результат.

А твоя героїня не за швидким результатом вирушила до досліджень?

Це хороше питання. Якщо розкладати цю історію за традиційною драматургійною структурою, у супер класичного героя є зовнішня мета. Тобто розуміємо вектор, куди він рухається, і чому він рухається. А коли він туди приходить, там стається поворотний момент, і в нього з’являється справжня мета. Наприклад, у «Шоу Трумана» у головного героя є мета виїхати на якесь Фіджі та побачити інші світи, але потім з’являється справжня мета – зрозуміти, що відбувається, і вирватися з цього зачарованого кола та штучного світу.

Цікаво, що ти згадала «Шоу Трумана», адже зараз видається, що «Нижній горизонт» також про зіткнення уявного й реального.

Так, однозначно. Я намагаюся в цьому фільмі зрозуміти, де уявне, і де – реальне. Можливо, історична лінія з кістьми солдат, які давно вже загинули й лежать там безіменно в десять рядів під траншеями – значно реальніша річ для нас зараз, ніж уявне і стабільне життя тут і тепер.

Я знаю, що класне й не дуже класне в героїні – й що класне та некласне в людях мономіст

Власне, щодо уявного і реального. Від самого початку тизеру чуємо голос, що вводить нас у медитативний стан, і бачимо фотографії, які героїня гортає – досить ідилічні знімки Радянського Союзу 60-х років. І далі йдеться про мономіста, ми чуємо слова про корпоративний патерналізм, але їх ігноруємо, адже до цього були такі ностальгійні тригери, як «відчуття товариського плеча» і «цехова солідарність». Із цього закадрового тексту може здатися, що мономіста – це такі анклави, де справді існував комунізм. Але ж це не зовсім правда. Це те, як ми можемо уявляти оті мономіста та індустріальну мрію, але цього так ніколи й не сталося. Не сталося цієї товариськості, цих свободи, рівності та братерства в умовах комунізму.

Тому приклад Горішніх Плавнів мені й цікавий. Не йдеться про конкретний гірничо-збагачувальний комбінат чи навіть конкретне місто, а про локацію, яка цікава незвичайним поєднанням теперішнього і минулого. Якщо туди приїхати і просто побути, ти непогано там почуватимешся. Якщо інтегруватися в тіло міста і бути його мешканцем, матимеш роботу, є де відпочивати, довкола парки і чистота ідеальна. Там мало культурних подій, нема де себе приткнути чи якось реалізувати, бо я рік жила там у дорослому віці – і це трошки нуднувато. Я трохи відчуваю своє снобство, і досі намагаюся осмислити, хто я в цій історії: оповідачка чи альтер-его героїні. Мені хочеться зрозуміти обидві сторони. Я знаю, що класне й не дуже класне в героїні – й що класне та некласне в людях мономіст.

світлини зі зйомок фільму «Нижній горизонт»

У твоєму тизері ми бачимо героїню та героя. Але ти протиставляєш не «він і вона», а «вона і вони».

Так, він – частина цього робітничого механізму.

Тобто, як щось колективне, як бджола?

Так! Герой є ланкою між сьогоднішньою та історичною лінією, адже він – правнук того солдата. Але ми маємо справу з колективним тілом. Для мене це один робітничо-місцевий механізм, який добре і злагоджено працює. Тобто, саме місто почувається комфортно. Якщо зайдеш у фейсбуці на сторінку Горішніх Плавнів, побачиш, що там побудували нові класні паркові лавки, комбінат побудував новий стадіон для школи №6…

Але це якісь вегетативні рухи. Це не говорить про реальне життя міста.

Це у нас реальне життя – розблокувати рахунки Суспільного або виграти пітчинг. А в людей реальне життя інше: вийти на вулицю і посидіти на лавках у хорошому парку.

Я не зовсім про це. Кілька років тому столицею українських лавок можна було вважати Харків через історію з відмиванням грошей. Наскільки ці лавочки за дурні гроші визначають харків’ян? І наскільки ті лавочки в хорошому парку визначають мешканців Горішніх Плавнів? У Києві почали будувать якусь кількість досить дивних церков. Наскільки це визначає киян – навіть із тим, що ми релігійна країна? Я намагаюся докопатися до іншого. Ти говориш про недепресивне мономісто. І це феномен. У твоєму фільмі воно також буде недепресивним?

Це таке містечко, де у всіх все класно, всі їздять на роботу, всі задоволені, й усе довкола добре. Це такий трохи what if. What if робітнича ідилія насправді відбулася, як її уявляли. Десь так і є.

Але це ж ніби «Вавилон XX» Івана Миколайчука навпаки. Пам’ятаєш, what if було селище, куди революція так і не докотилася. Що відбувається? Революція все ж приходить до того селища. Виходить, що в Горішніх Плавнях відбулася робітнича ідилія, але приходить головна героїня й руйнує її?

Вона ставить незручні питання. Я зараз читаю книгу Бориса Гройса «Gesamtkunstwerk Сталін», і там є цікава річ: чому Сталін – це такий тотальний митець. Бо все, що він робив включно з лінією соцреалізму, яка була задана в мистецтві, було створенням нової реальності та нової людини. Тобто, не мистецтво намагалося підлаштуватися під людину, а соцреалізм створював людину, яка сприймала би таке мистецтво. Від початку створюєш щось – нове життя, нову людину, новий тип ментальності. Це ніби починається на порожньому місці, створюєш нові правила й новий світ. Чому мені Горішні Плавні цікаві в цьому контексті? Тому що я добре пам’ятаю, як нам постійно розказували, що тут нічого не було до цього. Тут була просто земля і пісок. Прийшли будівники комунізму і щось збудували. А насправді до мономіста там були села.

Нам регулярно про це розповідали, до речі. І це вже міф, який міцно вкорінився у свідомості. Я їжджу на зйомки у міста-привиди і чую: «були Совєти – було всьо, не було Совєтів – не було нічого, і після Совєтів нічого немає».

От чому це місто є ідеальною локацією для мене, адже відновлення пам’яті для людей, які думають, що на цьому місці ніколи нічого не було, і вони створили щось із нуля – критично важлива річ. Тут було село, знесли хати…

Я не бачу сенсу знімати щось, аби знімати, типу створювати якусь красиву картинку або класний сюжет байдуже про що

Ти казала, що перестала робити кіно в якості психотерапії. Але з того, що я чую, ти ніби перейшла на новий рівень цієї терапії. Ти акумуляєш свій досвід, відчуття від перебування в мономісті й від простору, де ці мономіста не просто реальні, а певною мірою визначають частину нашого суспільства. Тож, це теж трохи терапія?

Так, це терапія, тому що мені як людині зі сфери культури дуже болить, що відбувається в Україні. Я не бачу сенсу знімати щось, аби знімати, типу створювати якусь красиву картинку або класний сюжет байдуже про що. Мені реально цікаво, що відбувається в Україні. Люди з культурної сфери можуть бути найкращими «санітарами лісу». У такий момент, який Україна переживає, особисто я не почуваюся в праві щось знімати, аби знімати. В цьому має бути, крім посилу, ще якесь осмислення реальності. Але нам багато всього ще перелопачувати в собі та теперішньому. У «Нижньому горизонті» – той аспект, який цікавить саме мене. 

У мене склалося враження за твоїми короткометражними роботами, і за тизером, що тобою рухає витончене та естетизоване бажання вкурвити. Ти показувала зовсім інший Львів із усім, що ми бачили в «Благодаті», показувала цей булінг за гаражами в «Дорослому». І тут ти ніби переходиш на новий рівень. Ти згодна? Ти хочеш вкурвити?

Ти влучив у самісіньку точку. Коли український кіноклуб робив показ моїх короткометражних стрічок у Берліні, організаторка казала на Q&A: «Все, що ти кажеш про Львів, про «Благодать», про гаражі – я не можу. Я ж львів’янка. Ні, я все розумію. Ти все правильно зробила, але я не можу. В мене всередині аж розриває, адже я Львів люблю, але ж не можу не погодитися з тобою». І от я собі зрозуміла, що розхитати, підважити, поставити під сумнів – це мій підхід до мистецтва. Так може і має бути.

Матеріал створено за партнерства з

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: