До дня народження самобутнього канадійського режисера Moviegram публікує велике інтерв’ю, взяте на цьогорічній «Молодості».

Я великий прихильник твоїх робіт.

О, нарешті можу поговорити з людиною, яка бачила мої фільми (сміється).

 

У «Борис без Беатрис» та «Вік і Фло побачили ведмедя» ти фактично відходиш від праці з непрофесійними акторами. Чому? Це якийсь етап еволюції? 

Насправді я ніколи не припиняв працювати з непрофесійними акторами. Мені подобається знімати велике кіно з відносно великим бюджетом, як, наприклад, «Вік і Фло», а потім працювати над експериментальними стрічками. Мій фільм «Ця радість була досконала» – документалка про працівників фабрики, поміж яких я заховав шість професійних акторів. Мені потрібні обидві енергії, розумієш? Іноді я почуваюся справжнім режисером, коли у мене є сценарій та професійні актори. Але я справді дуже хочу повернутись до експериментального кіно. Здається, що  в мене дві особистості. Звучить шизофренічно, але тим не менш. Все ж мені більше подобається працювати з непрофесійними акторами, аніж із професійними.

 

А хоч у «Бестіарії» нема професійних акторів?

Ні, там самі професійні тварини. Після «Вік і Фло» мені потрібно було переключитися. Я відчуваю себе більш живим, працюючи над малими формами. Цього літа я зняв новий фільм на 16-міліметрову плівку. 16 тисяч доларів, 23 дні, жодного професіонала та сценарію. Але потім мені знов захочеться повернутись до правильних справжніх історій.

 

В одному з твоїх інтерв’ю я читав, що це буде документальне кіно про бодібілдерів, правильно?

Воно починається як документальне, але потім переходить у майже ігрове. Це гібрид. Я б взагалі не сказав, що я роблю документальне кіно. Для мене воно все ігрове. Все вигадка та маніпуляція.

Кадр із фільму «Вік і Фло побачили ведмедя»

Я знаю, що в «Борис без Беатрис» ти планував зняти Девіда Кроненберга, але замість нього з’явився Брюс Ла Брюс – не такий відомий, але не менш епатажний режисер. Ти хотів би залучити ще з когось зі своїх колег у майбутньому?

Це було скоріш схоже на жарт. У моєму сценарії є прем’єр-міністр Канади, отож потрібно було дотепно підібрати актора. Першим на думку спав Девід Кроненберг – це було б реально смішно. Але він вже немолодий, тож відмовився через проблеми з голосовими зв’язками. І раптом я подумав, що Брюс був би непоганим варіантом. Чи можете ви собі уявити, щоб прем’єр-міністр Канади був кимось на кшталт Брюса? Та він не настільки відомий, аби це стало жартом для всіх. Деякі люди починають сміятись, коли бачать його на екрані, а для деяких він звичайний актор. Якщо ти знаєш, хто такий Брюс, все стає набагато веселішим. Порно-ікона грає прем’єр-міністра. Я знав, що мені потрібно знайти цікаву ідею. Такою виявився Брюс Ла Брюс. Чому б ні?

 

Який із своїх фільмів ти вважаєш найкращим на сьогоднішній день?

Я ставлюсь до своїх фільмів, як до татуювань. Не жартую! Коли робиш тату у вісімнадцять, воно, звичайно ж, не буде подобатись тобі в тридцять чи сорок. Це нормально. Але ти не шкодуватимеш, що зробив його. Тату – це відбиток того, яким ти був раніше. З фільмом так само. Мені подобаються усі мої фільми, і в кожному я бачу помилки. Моїм найулюбленішим досвідом стали зйомки «Каркасів». Передивляючись його, досі не можу повірити, що ми зробили це, адже він досить зухвалий. Це документальний фільм, де є старий чоловік та четверо розумово відсталих дітей. Ми справді багато експериментували. Щодо ігрових – це, напевно, «Керлінг». А взагалі ніколи не знаєш, що вийде з твого фільму.

Дені Коте. Фотограф: Катерина Феленюк

Я був здивований, прочитавши у декількох рецензіях, що «Керлінг» схожий на «Фарго» братів Коенів.

Люди не дуже оригінальні у цьому сенсі. Якщо ти знімаєш дещо дивний повільний чорно-білий фільм, то це одразу «Фарго». Такі стереотипи. Власне, справа у впливі. Я починав як кінокритик. Звичайно, у перших моїх фільмах відчувається вплив улюблених режисерів. Я ніколи не крав ідеї з їх робіт, але вони постійно в моїй голові. Нині я ні в кого нічого не запозичую. Сподіваюсь, що у мене вже є власний стиль. Мені дуже приємно, коли я чую: «Гей, ти бачив новий фільм Дені Коте?». Це означає, що ти вже став кимось, що у тебе є ім’я. Коли ти молодий – нормально переймати дещо в інших режисерів.

 

Ксав’є Долан і Девід Кроненберг продовжують розвиватися в царині авторського кіно, а Дені Вільньов все більше і більше працює на масову аудиторію, час від часу видобуваючи з голлівудських зірок якісь фантастичні перформанси… Канадійські режисери мають неабиякий вплив у світі. А як бачиш ти своє місце у сучасному кінематографі?

По-перше, треба розділяти канадійський кінематограф, оскільки є французька і англійська Канада. Це зовсім різні типи культурного сприйняття. В Квебеку, що досить дивно, є лише шість мільйонів франкомовних людей. Англомовних в Канаді – двадцять п’ять мільйонів, а от в Америці поряд – чотириста мільйонів. Ми оточені людьми, що розмовляють англійською. Я думаю, спрацьовує рефлекс опору, і наше сприйняття вельми унікальне. Ми розмовляємо французькою, у нас є зв’язок з Європою. Від того поведінка людей дуже різниться. Якщо брати, наприклад, того ж Дені Вільньова, Жана-Марка Валле чи Філіпа Фалардо –  вони відчувають, що досягли вершини в Квебеку, і рухаються у напрямку Голлівуду, що є цілком нормальним. Ксав’є Долан був дуже орієнтований на Європу, але зараз знімає свій перший англомовний фільм. Це інше ставлення та інший рівень амбіцій. Щодо мене, я не зацікавлений у Голлівуді. Я не проти нього, але я не бачу ніші, яка б мені підійшла. Можливо, у нас різні амбіції. Я почуваюся комфортно в Квебеку, і мені цікаво встановлювати зв’язки з Європою. В Квебеку у мене репутація крайнього лівого режисера-дивака. Про мене пишуть щось на зразок: «Ось новий фільм Дені Коте, давайте подивимось, наскільки дивним він буде». Де він буде цього разу: у Каннах, Берліні чи Локарно? Мене сприймають як фестивального режисера. Люди не знають, що зі мною робити. Я не заздрю і не мрію потрапити до Голлівуду. Мене запитували після виходу «Вік і Фло», чи не хочу я мати свого агента в Лос-Анджелесі. У мене немає таких амбіцій. Я не думаю про те, куди рухаюсь, не будую планів. Я вільний. Декого свобода може лякати, проте мені це подобається.    

Кадр із фільму «Борис без Беатрис»

Раніше ти казав, що твій новий фільм, «Борис без Беатрис», жанрово близький до казки…

Так, я вважаю це казкою з моральним підтекстом, комедією. Це історія буржуазного, зверхнього чоловіка, який протягом дев’яноста хвилин розмовляє зі своєю підсвідомістю і питає себе, чи є він доброю людиною. Він бореться з усіма своїми демонами. У нього є дружина, коханка, мати, дочка. Він бореться з усіма цими жінками. Мені це здається кумедним. Я вперше знімав представника буржуазії. У цьому фільмі є дещо про мене самого. Вперше у моєму фільмі є багато діалогів, багато освітлення. У ньому взагалі є все, що нове для мене. Дехто говорить, що це мій найбільш мейнстрімний фільм. Та мені байдуже.

 

Ще ти казав, що вважаєш цей фільм комедією.

Ну, звісно, реготати не будеш. Я не сприймаю себе занадто серйозно у цьому фільмі, і сподіваюсь, що люди все ж не сприймають його винятково як драму.

 

Я сказав про це, бо пригадую історію з Орсоном Веллсом і його «Процесом» за романом Франца Кафки. Він вважав його абсурдною комедією… він, але ніхто більше.

Те, що ми думаємо про нашу роботу, не важливо. Головне – це те, що думають глядачі. Коли люди дивляться фільм, він може здатись з першого погляду звичайним або претензійним. Я намагаюсь дистанціюватись від своїх історій. Глядачі повинні самі вирішувати, я не повинен їм пояснювати, що відчувати. Якщо у кінці всі плачуть, то це їх реакція. У моїх намірах не було змусити їх плакати.

Дені Коте. Фотограф: Катерина Феленюк

Сльози глядачів після перегляду «Вік і Фло» також не були викликані навмисно?

Випадок з «Вік і Фло» дещо інший. Я хотів зняти щось гротескне. Цей фільм драматичний і з елементами жорстокості, але, як на мене, це й романтичний фільм.

 

Це любовна історія.

Так, це любовна історія двох жінок, які намагаються знайти спосіб завершити свої життя разом, тобто бути разом вічно. Я вирішив їх вбити. Я використав максимальну жорстокість, щоб прийти до цієї романтичної ідеї. Мені було цікаво, чи зможу я створити любовну історію, яка згодом буде трансформуватись мало не у фільм жахів, і чи слідуватимуть за мною глядачі. Багато людей каже, що їм сподобалась любовна лінія, але не сподобалось насильство. Інші говорять, що початок здався їм нецікавим – і дякують за фінал. «Борис без Беатрис» здається більш традиційним, він не такий видовищний, як «Вік і Фло»

 

Як на мене, назвати цей фільм «Вік і Фло побачили ведмедя»  – все одно, що назвати «Незворотність» Гаспара Ное «Моніка Беллуччі побачила перехід».

Саме так. Коли я придумав назву, я подумав: «Вік і Фло – це хто? Чоловіки?» З назви не зрозуміло. О, так, там ще й ведмідь буде! Це може бути небезпечно. В той же час «Вік і Фло побачили ведмедя» звучить дещо схоже на назву мультфільму для дітей. Мені сподобалось, що назва відображає усі мотиви, що присутні у фільмі. Це фільм про очікування глядачів. Ти ніколи не здогадаєшся, чим усе це закінчиться. Цей фільм був створений, аби здивувати, заінтригувати глядача. Навіть його назва. Було досить весело знімати цей фільм.

Кадр із фільму «Борис без Беатрис»

Чудова назва. Ведмедя ми так і не побачили.

Завжди хтось з глядачів запитує, де ж ведмідь, уявляєш? У випадку з «Борис без Беатрис» все не так цікаво.

 

Ну, там грає Дені Лаван – він завжди цікавий. Ти казав, що він схожий на семирічну дитину.

Це комплімент. Він дійсно як дитина: завжди усім цікавиться, завжди в хорошому настрої і сповнений енергії. Він відкритий для усього в цьому світі. Дені приходив на майданчик, навіть коли ми не знімали сцени з ним. Він був таким щедрим. Я ніколи не думав, що зможу попрацювати з легендою, і це буде так весело. Я навіть не знав, як поводитися. Він був неймовірний, напевно, найкращий з акторів, з якими я колись працював.

 

Ти знімаєш по фільму майже щороку. Чи є ідея, яка б захопила тебе років на п’ять, скажімо?

Хороше запитання. Дехто каже, що я дуже плодовитий: «Ти знімаєш по фільму щороку, як ти це робиш»? Авжеж, десять фільмів за одинадцять років плюс короткометражки— це дійсно чимало. Знаєш, я багато і швидко розмовляю, я живу в швидкому темпі, я все роблю швидко. Це залежить від особистості .Я живу за принципом: будь диким, будь швидким. Чи можу я сидіти і працювати над сценарієм п’ять років?    

Кадр із фільму «Борис без Беатрис»

Але чи можеш ти хоча б це уявити?

Ну, я ніколи не знімав фільми про Другу світову, наукову фантастику чи сагу. Мене вражають люди, які це роблять, але я трохи побоююсь цього. Я знімаю не такі масштабні фільми, проте події в них розвиваються швидко. Як я вже казав, в мене немає великих амбіцій, я більше схожий на ремісника. Мої роботи схожі на стіну з цеглин різного розміру. Я зняв два короткометражних фільми минулого року. Навіщо? Навіщо знімати короткометражки у 42 роки після восьми повнометражних стрічок? Мені просто це подобається. Я не планую свою кар’єру, можливо, саме тому я такий швидкий. Я нічим не переймаюсь, а просто працюю. Напевно, іноді варто зупинитись і створити шедевр, але на замовлення цього не зробиш. 

 

Що ти думаєш про сучасне мейнстрімне кіно?

Я не дивлюсь його. Мені не потрібно дивитись фільм заради розваги. Розповім тобі смішну історію. В мене є знайомий прибиральник, він румун. Кожного дня він миє підлогу, протирає вікна, виносить сміття. Якось кажу йому: «Гей, Лусіан, я подивився крутий тригодинний  румунський фільм. Він називається «Смерть пана Лазареску». Все відбувається в Бухаресті, чувак збирається померти і їздить по лікарнях. Він неймовірний, ти маєш його побачити!» А він мені каже: «Дені, мені 49 років і я поїхав з Румунії, бо ця країна – відстій. Тепер я прибиральник. Це моє життя. Ти думаєш, я хочу дивитись тригодинний фільм, де чувак веде такий самий жалюгідний спосіб життя, як я?» У цей момент я зрозумів силу Голлівуду. Людям потрібен ескапізм. Їм потрібен Спайдермен. Мені – ні. Моя розвага – це реальне життя. Те, що може трапитись з нами тут і зараз, для мене є найкращою ідеєю для фільму. Коли ти знімаєш фільм про суїцид, депресію, забруднення чи якусь кризу, ти маєш розуміти, що він не для всіх. Людям потрібно хоча б на якийсь час забути про своє відстійне життя, і для цього вони не підуть дивитись «Плем’я». Я ніколи не заплачу 50 доларів за те, щоб подивитись «Спайдермена» лише тому, що моє життя – відстій. Я спостерігаю за людьми, які подібні до пана Лазареску, до чоловіка у моєму будинку… Це зовсім різні світи. Я не зацікавлений у першому, але багато режисерів – так. Вони знімають артхаусне кіно, але, як тільки в них з’являється дві вільні години, йдуть на блокбастер. 

 

Чи правильно я зрозумів твою думку, що артхаус – для щасливіших та успініших людей, яким не потрібно втікати від реального життя?

Потрібно бути у достатньому комфорті з собою та зі своїм життям, аби сісти і чотири години дивись філіппінський фільм про жінку, що вийшла з в’язниці. Чорно-білий. Без будь-якого руху камери. Це не зверхність, ні. Ми просто по-іншому вчились дивитись фільми. Мій двоюрідний брат дивиться «Зоряні війни» і вважає їх найкращими у світі. Не засуджую його. Можливо, мені варто показати йому фільми Кубрика, Скорсезе, а вже потім запитати, чи не хотів би він подивитись аргентинський фільм. Там ще й з субтитрами! Зрештою, це питання освіти. Деякі її мають, а деякі – ні. Але я нікого не засуджую.   

Дені Коте. Фотограф: Катерина Феленюк

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Інтерв'ю