Брати Коен, Лозниця, Лантімос і «Суспірія»: 12 фільмів Венеції

Цьогоріч програма Венеції кидає серйозний виклик Каннам

Сьогодні стартував 75-й Венеційський кінофестиваль, програма якого цього року має всі шанси перевершити каннську. Відкриє фестиваль стрічка Демієна Шазелла «Перша людина» із Раяном Гослінгом. На що ще чекатимемо протягом десяти днів на острові Лідо та про що писатимемо у фестивальних щоденниках – розповідаємо у нашому матеріалі.

Нон-фікшн

Non-Fiction, реж. Олів’є Ассаяс

Після «Персонального покупця» Олів’є Ассаяс знову занурюється у тему цифрових технологій. І якщо попередня стрічка була свого роду трилером, то тепер режисер дивиться на ті самі технології з гумором. У «Нон-фікшні» Гійом Кане мусить миритися з новими формами медіа, переживаючи водночас і кризу з дружиною (Жюльєт Бінош), і професійне вигорання після написання популярної книги. Що завжди вдало виходило у Ассаяса, то це взяти цілком буденну тему і вкручувати в неї нетипові для жанру прийоми. Якщо «Персональний покупець» змушував боятися екрану телефону, то «Нон-фікшн» обіцяє гру на території іронічного драмеді. Зрештою, віримо, що режисеру підкориться і цей жанр.

Брати Сістерз

The Sisters Brothers, реж. Жак Одіар

Жак Одіар – улюбленець Каннського фестивалю з численними нагородами, перелік яких очолює Золота пальмова гілка за «Діпана», котру режисер отримав з рук братів Коен. Тим дивніше бачити його в конкурсі Венеції, та ще й з англомовним дебютом. «Брати Сістерз» до того ж обіцяють сполучити чорну кримінальну комедію із вестерном – чи це точно той самий Одіар, котрий запевняв, що знімає тільки на французькому матеріалі, бо тільки на ньому й знається? Що ж, ми завжди підозрювали, що сучасний класик трохи лукавить. Іще одна несподіванка – Джон Сі Райлі в одній з головних ролей: зазвичай цей видатний актор майстерно прикрашає і посилює другий план, як, наприклад, Пол Дано. До Райлі приєдналися Гоакін Фенікс і Джейк Джилленгол, а розповість стрічка історію двох найманих убивць – власне, винесених у назву братів Сістерз.

Перша людина

First Man, реж. Демієн Шазелл

Цього разу режисер «Ла Ла Ленду» змушує Раяна Гослінга летіти на Місяць, а його дружину – переживати за коханого у найкращих традиціях фільмів про піонерів космосу. Так, по трейлеру може здатися, що нас очікує ще одна драма у стилі «Аполлон-13», але Демієн Шазелл – не Рон Говард, хоча близький до нього за використанням голлівудських тропів. Чи буде режисер знову змагатися за «Оскар» і як тепло його приймуть на Венеційському кінофестивалі, покаже лише час, однак світовому кінопрокату вже не вистачає захоплюючих фільмів про Місяць та справді космічної пристрасті. Саундтрек для «Першої людини» написав композитор Джастін Гурвіц, постійний співавтор Шазелла, тож можна розраховувати, що цю мандрівку наспівуватимемо ще довго.

Балада про Бастера Скраггза

The Ballad of Buster Scruggs, реж. Ітан і Джоел Коени

Хоча братів Коен з Каннами пов‘язують визнання, головування в журі, а також Гран-прі, призи за режисуру і Золота пальмова гілка, вони представляють роботи й на інших фестивалях – наприклад, їхня минула робота, «Аве, Цезар!», відкривала Берлінале. А от у Венеції брати вперше, і, можливо, причини цього дебюту варто шукати у ворогуванні Канн і Netflix. Хай там як, а плани братів на нову роботу вельми амбітні. «Балада про Бастера Скраггза» мала бути серіалом, та перетворилась на фільм-антологію і вийде у прокат під оскарівський сезон – отож, змагатиметься за прихильність Кіноакадемії. Шість історій від Коенів зібрали неабиякий каст: у стрічці зіграли давній колаборатор братів Тім Блейк Нельсон, Лаям Нісон, Джеймс Франко, Брендан Глісон, а також харизматичний музикант Том Вейтс.

Vox Lux

реж. Бреді Корбет

«Дитинство лідера», режисерський дебют актора Бреді Корбета, став справжньою подією 72-го Венеційського фестивалю – і не через те, що десь там на тлі кілька разів пробіг Роберт Паттінсон. Незручна стрічка, знята за мотивами твору Жана-Поля Сартра, вражала (і не завжди приємно) фізіологічністю кіномови та добивала несподіваним фіналом. Тому покладаємо на «Vox Lux» неабиякі події, тим паче, що жанр музичної драми і Наталі Портман на постері змушують пригадувати «Чорного лебедя» Даррена Аранофскі. А ще нагадаємо: Бреді Корбет грав одного з маніяків у білому в американському авторемейку «Кумедних ігор» Міхаеля Ганеке. Звісно, це не має стосунку до його режисерських робіт, але примари Ганеке за спиною не так вже й легко здихатись.

Рим

Roma, реж. Альфонсо Куарон

Таємничий проект Альфонсо Куарона – одна з найбільших принад цьогорічної Венеції і заразом один з серйозних козирів Netflix, що вочевидь робить усе, аби Канни пожалкували про свої радикальні відмови стрічкам стрімінгового сервіму. Засновану на власних спогадах історію Куарон знімає на плівку і занурюється у 70-ті не з дослідницьким запалом, а радше коханням поета до батьківщини. Після Венеції фільм покажуть на кінофестивалі у Торонто, Нью-Йорку та врешті-решт 14 грудня стрічка дійде до Netflix. Куарон не тільки зрежисував «Рим», але й написав сценарій, зпродюсував стрічку і навіть власноруч взяв камеру до рук в якості другого оператора.

22 липня

22 July, реж. Пол Грінграс

Ще один проект Netlfix у Венеції представляє Пол Грінграс, якому часом вдається зацікавити глядача захоплюючими трилерами з рухливою камерою. Цього разу Грінграс взявся за болючу тему теракту Андерса Брейвіка 22 липня 2011 року у Норвегії. Режисер досліджує наслідки трагедії, тому, аби достовірно відтворити події, Грінграс залучив норвежських акторів та працював у суворій секретності. Після не надио вдалих спроб поговорити мовою кіно про ситуацію на Сході, режисер не втрачає мужності відтворювати моторошні події сучасної історії людства. 19 жовтня фільм уже з’явиться на стрімінговому сервісі, а поки результати кропіткої роботи Пола Грінграса напишемо вже невдовзі.

Суспірія

Suspiria, реж. Лука Гуаданьїно

Один з найочікуваніших фільмів Венеції не є ремейком класичного однойменного джалло Даріо Ардженто – принаймні, так стверджує Гуаданьїно, що зве свою роботу «подякою за емоції, які принесла оригінальна стрічка». Після «Назви мене своїм ім‘ям» буде досить дивно бачити горор Гуаданьїно, та неодностайно сприйнятий «Великий сплеск» нагадує, що режисер справді вміє тримати у напрузі. Оскільки віримо Гуаданьїно і не вважаємо картину ремейком, принаймні нагадаємо, що у стрічці Ардженто йшлося про новеньку в балетній школі, котра виявилась справжнім відьомским кодлом. Музику до «Суспірії» написав Том Йорк, здається, трохи позаздривши плідній співпраці Пола Томаса Андерсона із гітаристом Radiohead Джонні Грінвудом.

Фаворитка

The Favourite, реж. Йоргос Лантімос

Канни точно не вибачать Венеції цей рік: іще один фаворит Лазурового берега раптом віддав прем‘єру фестивалю на Лідо. Взагалі-то Лантімос робить так не вперше: після тріумфу «Ікла» в каннській секції особливий погляд він представив у Венеції «Альпи» і завоював нагороду за найкращий сценарій. В якості жарту можемо припустити, що Лантімос ще й відбив Емму Стоун, яка цього разу не складе компанію Раяну Гослінгу – натомість встрягне у боротьбу за вплив на початку XVIII століття у ролі тієї самої фаворитки при дворі королеви Анни. Йоргоса Лантімоса важко уявити на території історичного кіно, та ви тільки погляньте на цей тривожний постер і зізнайтесь: важко, але дуже хочеться.

Петерло

Peterloo, реж. Майк Лі

Останній фільм Майкла Лі вийшов аж чотири роки тому. Виявляється, що британський режисер весь час готувався до масштабного проекту. У стрічці йдеться про події 16 серпня 1819 року, коли 60 000 людей вийшли на площу в Манчестері, аби вимагати парламентської реформи та розширення своїх прав голосу. Фільми Майкла Лі уславлені візуальною складовою. Наприклад, попередня стрічка «Містер Тернер» була витримана у стилістиці робіт видатного художника Вільяма Тернера. Схоже, що «Петерло» теж не зраджує цій візуальній традиції, тому в жодному випадку не варто втрачати шанс подивитися фільм на великому екрані, якщо він дістанеться українських фестивалів або прокату.

Захід

Sunset, реж. Ласло Немеш

Іще один режисер, якого Венеція перехопила у Канн. Ласло Немеш завоював Гран-прі на Лазуровому березі, а також став другим в історії угорцем, який отримав «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою – і це враховуючи, що «Син Саула» був лише повнометражним дебютом режисер. Практично ту саму команду, що знімала попередню стрічку, Немеш підключив і до роботи над «Заходом сонця», історії молодої дівчини, яка приїздить до Будапешту 1913 року, аби працювати на виробництві капелюшків. Нікуди не дівся фірмовий прийом режисера знімати головних героїв з-за спини, стрічка також вельми нагадує «Сина Саула» кольорами і атмосферою незатишку. Скажімо чесно: навряд чи після жорстокого дебюту Немеша ми очікуватимемо від нього млявої історичної драми.

Процес

Process, реж. Сергій Лозниця

Напевне, цей рік – найплідніший у кар‘єрі Сергія Лозниці: на Берлінале режисер представив документальний «День перемоги», до Венеції привіз монтажний «Процес», а в Каннах, як пам‘ятаємо, був ігровий «Донбас», що приніс Лозниці нагороду за режисуру секції «Особливий погляд» і був висунутий на здобуття «Оскару» від України. «Процес» обіцяє стати продовженням історичних досліджень режисера – змонтований з хроніки 30-х, він оповідатиме про перші сталінські публічні процеси. Чи випадкова аналогія з назвою фільму «Процес: Російська держава проти Олега Сенцова» Аскольда Курова? Припускаємо, що ні, навіть якщо режисер не закладав таких подібностей. Зрештою, сутність абсурдної жорстокості і нехтувань правами людини за північним кордоном з часів 30-х не зазнала значних змін. Втім, чим виявиться «Процес» Лозниці насправді, дізнаємось вже невдовзі – і розповімо в наших щоденниках.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: