Venice stories: «Гора», «Перша людина», «Рим»

Щоденник Венеційського кінофестивалю 2018
Roma, реж. Альфонсо Куарон

Рим

Забудьте про «Гравітацію», забудьте про «Людське дитя», та й згадки про «І твою маму також» не надто допоможуть. Наш формат коротких історій дозволяє бути емоційнішим за розлогі аналітичні матеріали, тож скористаюсь цим і скажу, що Куарон створив справжній шедевр, досконале чорно-біле рішення котрого  у поєднанні з особистою історією на тлі портрету країни й часу змушує пригадувати «Жінку, яка пішла» Лава Діаза, що позаминулого року поїхала з Венеції із Золотим левом. Шанси Куарона також чималі: по-перше, голова журі Гільєрмо дель Торо – його близький приятель, по-друге, нагорода стрічки від Netflix могла б стати важливим показовим жестом, пригадуючи конфлікт конкуруючих Канн із медіакомпанією. Втім, все це додана вартість до видатної якості стрічки, гіпнотична драматургія котрої немов обіцяє медитацію красою, але потім набирає таких обертів, що наприкінці фільму співчуття і напруга змішуються воєдино та змушують кожен, навіть найбуденніший епізод звучати особливо лунко.

Жорстоке придушення студентської демонстрації, що, ймовірно, особливо відгукнеться в майбутніх глядачах з України (14 грудня стрічка матиме прем‘єру на Netflix), стає лиш передмовою до безжальної у своїй чесності сцени у пологовому будинку. Дві головні героїні – заможна багатодітна мати і її служниця – чия дружба на початку видається неймовірною, а наприкінці витримує більше випробувань, аніж любовні зв‘язки, немов уособлюють мексиканський соціум, що зміцнів після спільно пережитих травм. На момент написання цього тексту «Рим» є фаворитом одразу кількох рейтингів, що публікуються у фестивальному журналі «Ciak in Mostra», і його лідерство є цілком передбачуваним, адже фільм Куарона поєднує потужний глядацький досвід зі справді мистецьким поглядом на зображувані події. Навіть коли якесь лихе диво залишить «Рим» без нагород, його присутність у конкурсі вже є справжньою окрасою 75-ї Венеції і справжнім тріумфом компанії Netflix, кіно якої стає все вишуканішим і вибагливішим.

First man, реж. Демієн Шазелл

Перша людина

Режисер Демієн Шазелл зустрівся із виконавчим продюсером Стівеном Спілбергом на території останнього і ніби поступився впливому колезі, розігравши «Першу людину» за його правилами. Фільм-відкриття Венеційського кінофестивалю виявився класичним міцним байопіком, про який ще неодмінно почуємо, коли надійде оскарівський сезон. Історія Ніла Армстронга, втіленого Раяном Гослінгом, побудована за усталеними канонами традиційного кіно, що пропагує сімейні цінності – і ні, це не про добре чи погано, принаймні, якщо ви чекаєте не просто на хороший фільм, а на хороший фільм саме Шазелла. З самого початку автори «Першої людини» (читай – Спілберг) пропонують разом з Гослінгом побиватися за вмерлою донькою Армстронга, ніби попереджаючи: космос – це добре, звісно, але в нас тут ще й родинна драма. Утім, хай це не звучить докором: дві лінії співіснують на екрані вельми природно, поєднані як завжди мовчазним і як завжди органічним Гослінгом. Основою оповіді, звісно, лишається підготовка до підкорення Місяця, що триває довгі роки і розтлумачує сутність тяжкої системної праці, котра передувала «маленькому крокові для людини і величезному стрибкові для людства». Та й сама сцена висадки на поверхню Місяця справді вражає, от тільки увесь її ефект автори «Першої людини» (читай – Спілберг) використовують для того, аби створити апокриф, присвячений сімейним цінностям. Все перераховане не є недоліком: «Перша людина» – найвиваженіший, наймастерніший у суть голлівудському розумінні та найдоросліший фільм Шазелла. От тільки шкода, що із настанням майстерності та дорослості часом зникає чарівність, яка на виході важить набагато більше.
the mountain, реж. Рік Алверсон

Гора

Ця стрічка наочно демонструє, нащо фестивалям потрібні фільми-відкриття. Моя Венеція почалася не з «Першої людини» Демієна Шазелла, і, мушу зізнатись, стартувати з «Гори» було вельми пригнічливо. Естетика 50-х, витримана у притлумлених кольорах, вже кілька років не лишає у спокої фестивальних режисерів – пригадайте хоча б «Дике життя» Пола Дано, показане в Одесі. Втім, десь тут порівняння і закінчується, бо «Горі» бракує досконалого почуття міри дебютної роботи Дано. Якщо продовжувати асоціативний ряд, картина Ріка Алверсона виявиться чимось на кшталт «Натюрморту» Уберто Пазоліні (до речі, також стрічка, що побачила світ у Венеції), на який на півшляху напала «Каміла Клодель» Бруно Дюмона.

Історія самотнього хлопця, що прибивається до лікаря, котрий є великим прихильником лоботомії та електрошоку, могла б справді шокувати вивіреним балансом страхітливих знарядь карної психотерапії і їхнього застосування, що часто лишається за кадром або підглянуте дальнім планом – але, звісно, глядач домислюватиме його навіть мимохіть. Власне, першу годину навіть звична до всього венеційська аудиторія лишала залу, та далі ситуація змінилася на гірше. Закладаюся, ви ніколи не вгадаєте, хто звів «Гору» нанівець. Тож і не гадайте – Дені Лаван, фантастичний актор, чия здатність до гротескної виразності в цій стрічці використана зовсім не за призначенням. Лаван з легкістю перетягує на себе ковдру більшості сцен та аскетичної історії загалом, і справді дивує, що його до болю довгі й здебільшого недоречні монологи увійшли в остаточний монтаж картини. Кульмінаційні крики п‘яного митця перетворюють «Гору» на пародію, яка до кінця не розуміє, з чого кепкує. Ймовірніше – з себе самої.

Утім, є важливий плюс. Джефф Голдблюм, що колись перетворювався на муху у класичному боді-горорі Девіда Кроненберга, зіграв у «Горі» того самого лікаря-маніяка і продемонстрував, що досі завиграшки може викликати хтонічну відразу найвищого штибу. От би режисер віддав йому весь екранний час Лавана.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: