Щоденник Одеського кінофестивалю–2018

Короткі відгуки про нові стрічки Ное, Гаса ван Сента та ще 13 стрічок

День 1

Відтворити відео
Анна Шакун

Гірська жінка на війні

Kona fer í stríð, реж. Бенедикт Ерлінґссон

Фільм-відриття від ісландського режисера Бенедікта Ерлінґссона, знятий у копродукції з Францією та Україною, немов налаштовує глядача на споглядання заразом усіх фільмів фестивалю. Тут драма щільно переплітається із комедією, а європейський авторський кінематограф із цілком глядацьким українським. Головна героїня – екоактивістка Халла бореться відразу на трьох войнах – із алюмінієвим заводом, який загрожує екологічною катастрофою, спасінням маленької українською дівчинки, яка осиротіла у ході війни на Донбасі та у власній війні пріоритетів. Та попри ніби-то серйозність заявленої тематики стрічка видається максимально лайтовою. Підтримує цю легкість музичний супровід, що не тільки слугує бекграундом, а і є повноцінним учасником подій. Ба більше – музиканти присутні в кадрі майже в усіх важливих сценах фільму. І якщо людина, що очікує від стрічки якоїсь серйозної драми вийде з сеансу дещо розгубленою, то непересічний глядач неодмінно побачить її взірцем досить непоганого глядацького фільму. Зрештою, стрічку варто дивитися хоча б заради краси аутентичних ісландських пейзажів.

День 2

Відтворити відео
Анна Шакун

Дике життя

Wildlife, реж. Пол Дано

«Дике життя» Пола Дано, екранізація американської трагедії Річарда Форда. Дія відбувається у 60-роках: подружжя Джеррі та Джаннет переживають кризу — Джері втрачає роботу, та після недолугих спроб знайти себе відправляється гасити пожежі, які поступово наближаються все ближче до тихого містечка Грейт-Фоллз, штат Монтана. Джаннет не витримує кризу свого чоловіка і у відчаї починає поводитися аж надто імпульсивно. Шістнадцятирічний Джо, в образі якого можна впізнати самого Пола Дано, немов примара спостерігає за розпадом сім’ї, дозволяючі режисерові як умога краща розкрити всю драматичність ситуації.

Пол Дано у своїй стрічці дозволяє жінці помилятися, але при цьому не робить з неї негативного персонажу. Ба більше, героїня Керрі Малліган здається найбільш реалістичною у своїх помилках. Врешті решт дебют іменитого актора у ролі режисера вдався, і сподіваємось на цьому він не зупиниться.

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Спекотні літні ночі

Hot Summer Nights, реж. Елайджа Байнум

Історія проста – 1991 рік, мис Кейп-код. Хлопець Даніель у крамничці допомагає іншому хлопчаку сховати траву у касовому апараті. Так починається дружба, що переростає у бізнес. Разом вони «штовхають» величезну кількість товару, але Даніель закохується у сестру товариша. Кохання, звісно, стає забороненим і перетворюється на міцний паркан, який виростає між двома головними героями.

З таким сюжетом та Тімоті Шаламе у ролі Даніеля кіно могло би стати культовим, скажімо, на початку дев’яностих. Щоправда, Тімоті Шаламе ще й не народився у цей час. Реальна історія, на якій заснована стрічка, трапилася у тих самих дев’яностих. Режисер-дебютант Елайджа Байнум і сам не приховує, що ностальгує по тім часам, коли трава була зеленіша (чи то пак якісніша), а в кінотеатрах ціле літо крутили лише «Термінатор 2: Судний день» Джеймса Кемерона. На одній ностальгії далеко не поїдеш, тож Байнум озброюється ретро-стилем, аби продати свою стрічку, як щось новомодне, хіпстерське та ультрасучасне. Режисер не створює нічого нового, але імітація відбувається на такому високому рівні, що не визнати якість просто неможливо. Там, де «Спекотні літні ночі» можна звинувачувати у вторинності, проступає солодка ретро-пігулка, що заглушає будь-які негаразди і в цьому полягає закріплення, можливо, нового піджанру підліткової драми, яку нещодавно насаджував серіал «Дуже дивні дива» – неоретро.

День 5

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Жаль

Pity, реж. Бабіс Макрідіс

Нова грецька хвиля живе і квітне: стрічка Макрідіса вельми схожа на фільми Йоргоса Лантімоса. Згадайте хоча б атрофовані емоції головних героїв «Вбивства священного оленя». Та перед усім, у «Жалю» йдеться про чоловіка, дружина якого перебуває в комі. Вранці він виплакує своє горе, але з кожним днем цього стає недостатньо. Після несподіваного твісту головний герой намагається повернути відчуття жалю: використовує сльозогінний газ, аби заплакати або бреше всім довкола, щоб викликати співчуття. Аби зафіксувати свої відчуття, чоловік навіть складає пісню про смерть і співає її своєму сину. В цьому, звісно, вбачається комічний ефект. До того ж Макрідіс прекрасно розуміє тонку іронію – грецьке кіно без трагедії не схоже на грецьке кіно, тому вмикає на катарсичних моментах цілий оркестр. Нічого додати, стрічка може сподобатися прихильникам кіно з «холодним» гумором, в якому погляди говорять більше, ніж слова. Хоча важливі промови режисер все ж таки виокремлює білим текстом на чорному екрані.

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Всі знають

Pity, реж. Бабіс Макрідіс

Нова грецька хвиля живе і квітне: стрічка Макрідіса вельми схожа на фільми Йоргоса Лантімоса. Згадайте хоча б атрофовані емоції головних героїв «Вбивства священного оленя». Та перед усім, у «Жалю» йдеться про чоловіка, дружина якого перебуває в комі. Вранці він виплакує своє горе, але з кожним днем цього стає недостатньо. Після несподіваного твісту головний герой намагається повернути відчуття жалю: використовує сльозогінний газ, аби заплакати або бреше всім довкола, щоб викликати співчуття. Аби зафіксувати свої відчуття, чоловік навіть складає пісню про смерть і співає її своєму сину. В цьому, звісно, вбачається комічний ефект. До того ж Макрідіс прекрасно розуміє тонку іронію – грецьке кіно без трагедії не схоже на грецьке кіно, тому вмикає на катарсичних моментах цілий оркестр. Нічого додати, стрічка може сподобатися прихильникам кіно з «холодним» гумором, в якому погляди говорять більше, ніж слова. Хоча важливі промови режисер все ж таки виокремлює білим текстом на чорному екрані.

День 6

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Вулкан

Volcano, реж. Роман Бондарчук

Перший художній досвід документаліста Романа Бондарчука після «Українських шерифів» видається мало не духовним братом його попереднього фільму. У стрічці йдеться про працівника ОБСЄ Лукаса, який губиться десь на Херсонщині, знаходить прихисток у родині та постійно потрапляє у халепи. Власне з поневірянь Бондарчук і вибудовує мозаїчну картину світу свого кіно. Щоправда, глядачу доведеться добряче перетерпіти стан Лукаса, який постійно кидається на амбразуру людського життя на Херсонщині, близького до вайбу українських дев’яностих. На другому плані грають непрофесійні актори, які фактично мешкають на місцях зйомок. Та найбільшу цінність у «Вулкані» відіграє його спроба донести думку про різноманіття та стан сучасної України, яка переживає війну. Можливо, знайдеться глядач, якого стрічка збурить до якихось дій, адже Лукас – це такий собі образ справедливості, що бореться серед глухого села, сповненого насилля та бандитських розваг.

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Екстаз

Climax, реж. Гаспар Ное

Головний провокатор Франції Ное у промокампанії говорив про те, що ми зненавиділи «Незворотність» і прокляли «Любов», тож тепер варто скуштувати нову стрічку. Однак очікувати від «Екстазу» кількісного тілесного жаху не варто. За сюжетом в якомусь напівпідвальному будинку у 1996 році зустрічаються танцівники, напиваються сангрії з домішками наркотиків і поступово починають божеволіти. Гаспар Ное знову епатує – грається зі шрифтами та викручує з оператором Бенуа Дебі камеру так, щоб глядач запаморочливо спостерігав за головними героями. Але цього разу його персонажам важко співпереживати через недобудовану передісторію (хоча режисер і витрачає багато часу для їхнього введення). «Екстаз» можна вважати найбільш мейнстрімним кіно Ное, адже у саундтреку – Aphex Twin, у головній ролі – Софія Бутелла, і майже весь час актори танцюють, виражаючи свої емоції та подекуди настрої персонажів. Шок від перегляду – мінімальний, забава від танців – максимальна, а Гаспар Ное – класичний. Змішати та збовтати.

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Донбас

Donbass, реж. Сергій Лозниця

Цікаво, що шок від кількох сцен у новому фільму Лозниці вартує кількох «Екстазів» Гаспара Ное. Режисер майстерно відтворює мозаїчний ландшафт Донбасу з його абсурдними подіями (весілля в «Новоросії», «віджим» власного майна жителів Донецька). Лозниця оповідає про те, як аморальність стає моральною, а цей процес на сході України постає нормою. Дивитися на «Донбас» без жалю, страху та сміху неможливо, і така суміш емоцій часом може викликати у глядача чудернацьку реакцію. Режисер неначе заохочує поглянути зі сторони на себе, на власну реакцію на події. Відстороненість художника (яка переважала у документальних роботах Лозниці) майже зникла і з’являється лише наприкінці стрічки, коли рефлексувати події вже стає неймовірно складно. «Донбас» скидається на роботу Франсіско-Хосе де Гойї в добу «Темних картин», коли художник відображав морок людської душі, але при цьому фільм не наважишся назвати похмурим. Це все ж таки і в міру сатирична комедія, адже гумор тут слугує таким собі посмаком переглянутого жаху, який проростає крізь насилля та брехню. Варто дивитися в якості ліків від людської дурості.

День 7

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Домашні ігри

Home games, реж. Аліса Коваленко

Нарешті в українському прокаті з’являється стрічка, яка так чи інакше отримала натхнення від поп-культурного бекграунду режисера. За бажання у фільмі Нікітюк можна зчитати «Бумер», «Механічного апельсина» та ще безліч інших кіноявищ, які вважаються популярними і досі. Однак хитка структура сюжету, що постійно перемикається з одного персонажа на іншого та чудернацькі метафори навряд чи припадуть до смаку всім. Можна пояснити відсутність мотивації персонажів імпульсивністю або їхніми характерами, але тим не менше стрічка втрачає свій потенціал хуліганського кіно саме завдяки метафоричним та містичним посиланням. Їх у фільмі небагато, але вони занадто вибивають основний наратив стрічки. Найкращими видаються гумор та візуальна частина, які використані у фільмі настільки легко і влучно, що перекривають багато негараздів в акторській грі. Принаймні дивитися «Коли падають дерева» не нудно і, можливо, це один з найкращих guilty pleasure.

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Холодна війна

Zimna wojna, реж. Павел Павліковський

Шанувальникам попереднього фільму Павліковського «Іди» нова стрічка теж може припасти до смаку. Вона виконана у тій самій стилістиці, але розширює географічні рамки. Головні герої Віктор та Зула час від часу зустрічаються через роки у різноманітних місцях Європи (Варшава, Париж, Берлін) і з кожною зустріччю їхнє кохання лише дужчає. Режисер неначе асимілює класичні прийомі і робить їх своїми. В паризькому клубі грають джаз, тому і камери швидко перемикаються із меланхолійного піаніста Віктора на саксофоністів під ритми духових та клавішних, або статичні кадри надають берлінській в’язниці ще більше темних тонів у чорно-білій плівці. «Холодна війна» – це не лише кіно про кохання. Кожен кадр стрічки Павліковського насичений почуттями та смаком солодких та гірких вражень. Поки що найкращий фільм про любов крізь час та простір у 2018 році.

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Кришталь

Хрусталь, реж. Дар’я Жук

Стрічка американської режисерки, яка народилася в Білорусії, Дар’ї Жук завоювала на кінофестивалі Гран-прі. Власне нагороду отримав цілком заслужено. За сюжетом дівчина Евеліна живе в Мінську, але мріє вриватися у чикагські рейви, тому оформлює візу. Вона вказала не той номер телефону в анкеті і вирушає у село Хрустальне, де просить місцевих жителів допомоги, аби довести аферу до кінця. Дар’я Жук анітрохи не ностальгує за дев’яностими. У її фільмі дія відбувається саме в цей неспокійний час, коли бюсти Леніна слугують фоном для молодіжних вечірок, а білоруське село живе від весілля до весілля. Стрічку можна вважати фільмом-попередженням, що не треба легковажно ставитися до свого оточення. Вовки знімають овечу шкуру і в Мінську (мама головної героїні), і в богом забутому селі (товариш Евеліни, який одружується). Кришталь – це метафора мрії, яку плекає у своєму серці Веля, і такого сміливого персонажа у пост-радянському кіно ще треба пошукати.

День 8

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Спалення

Beoning, реж. Лі Чхан-Дон

У новому фільмі Лі Чхан Дона йдеться про звичайного хлопця, який зустрів та полюбив дівчинку. Вона залишила йому на свого кота і поїхала в Африку, та повернулася звідти вже не сама. Новий бойфренд видається дивним типом із не менш дивним хобі – він спалює теплиці. Після прем’єри у Каннах про це кіно заговорили як про щось незвичайне. Напівгіпнотична реальність Чхан Дона дійсно приваблює, і кожен кадр вказує на цікаві візуальні рішення. Та найціннішим у «Спаленні» можна вважати його літературну складову. Стрічка заснована на короткому оповіданні Харукі Муракамі, але цитує переважно класиків, серед яких найбільш помітним здається Вільям Фолкнер. «Спалення» – про внутрішню пустоту, яка спершу заповнюється закоханістю, а вже потім емоційною прив’язкою до людини, яка штовхає людей на божевільні вчинки. Це також і дуже медитативне кіно, в якому традиційна південнокорейська смиренність замінюється не менш традиційною південнокорейською жагою до насилля.

День 9

Відтворити відео
Тарас Співак

Три обличчя

Se rokh, реж. Джафар Панагі

Від іронічного Джафара Панагі можна було очікувати чого завгодно, та ми вже звикли, що режисер майже завжди грає на своєму полі – в Тегерані. Нова стрічка безперечно здивувала любителів режисера, адже це справжній роудмуві-детектив, що виходить далеко за межі столиці Ірану, простягається азейбарджанськими селами і – вже традиційно – бентежить глядача питанням про реальність змальованих подій. Та головне – це те, що «3 обличчя» встановлюють діалог між традиційною сільською культурою, в якій «без правил нічого не буде», і міським комфортом під ковпаком іранського режиму. І схоже, що містянин Панагі, якому нещодавно виповнилося 58 років, намагається віднайти у традиційному не тільки ворога, а й витоки іранської гостинності та солідарності, ставлячи за провину в соціальній несправедливості саме політичному режимові, а не консерватизму. Чудово, що феміністичні мотиви та закоханість в людину, з якою завжди промовляє режисер, від цього аж ніяк не втрачають у проникливості – і такий Панагі нам дуже до смаку.

Відтворити відео
Юрій Самусенко

Слон, що сидить нерухомо

Da Xiang Xi Di Er Zuo, реж. Ху Бо

Якоюсь мірою ця чотирьохгодинна стрічка стала культовою у вузьких колах. Режисер покінчив життя самогубством після завершення зйомок, бо так і не зміг поділити права на дистриб’юцію. Однак її культовість полягає не у трагічних результатах по завершенні стрічки. Це три історія, які час від часу переплітаються одна з одною. Хлопчик, який побився з однокласником, і мусить переїхати з одної найгіршої школи в іншу, чоловік, який не зміг врятувати свою собаку від смерті та гангстер, від якого пішла кохана та разом з нею життя пішло шкереберть. Вони всі мріють побачити слона у місті Маньчжурія, але не кожному вдасться виповнити цю мрію. Кожне падіння головних героїв супроводжується падіннями камери, а їхня хода зафіксована кадром із спини. Слон стає метафорою незмінності подій, які трапляються з ними. «Все прогнило», – каже один з героїв про навколишнє середовище і такий балабанівський песимізм серйозно штовхає глядача на землю, але хочеться вірити, що в думках штовхає аудиторію до дій.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: