«Забуті» Дар’ї Онищенко: обережне кіно про переселенців

Із Луганська до Києва

Ніна проходить вчительську переатестацію в Луганську. Люди довкола просять її розмовляти російською замість української. Її проблеми починаються після того, як вона оборонила школяра Андрія від в’язниці. Хлопець повісив український прапор на своїй школі, чим і спричинив паніку в правоохоронних органах республіки, якої немає. Чоловік Ніни Юра переклеює етикетки на пляшках, заробляючи так собі на життя контрабандою. Він мріє виїхати з цього міста до Києва, але порятунок Андрія змінює плани молодої родини.

«Забуті» – один із перших великих проєктів у копродукції зі Швейцарією на тему переселенців зі східної України. З часів початку війни ця тема досі згадується вельми обережно. І другий фільм Дар’ї Онищенко – теж не виняток із правил. Стрічка відкривається артперфомансом Марії Куликовської, яка розстрілює власні скульптури з мила. Так сталося колись із її роботами в центрі IZOLYATSIA в Донецьку у 2014 році. Людські тіла з мила перетворюються на центральний лейтмотив фільму, покликаний привернути увагу до проблеми переселенців.

Втім, артперформанс у пролозі «Забутих» виглядає загубленим, адже якщо головні герої й будуть когось розстрілювати, то хіба що метафорично й самих себе. Помітно, куди цілиться Дар’я Онищенко – вона хоче, щоби стрічку подивилося якомога більше глядачів, тому говорить із ними мовою з прозорими символами та метафорами. Почасти все настільки просто, що таке кіно почувалося б комфортно на прайм-тайм українського телебачення. Стрічці бракує викликів та ризиків, які вона могла би кидати сама собі. Тому попри гостру тему, воно виглядає занадто безпечним для того, щоби провокувати глядачів на дискусії.

Скажімо, в одному з епізодів Ніна потрапляє у відділок міліції, де її психологічно ґвалтують, – чоловіки, не торкаючися її, просять зняти одяг та мастурбують на її оголене тіло. Сцена триває кілька хвилин, але введена не задля того, щоби підкреслити в місцевому оточенні звірину поведінку. Таке зґвалтування радше вказує на ціну, яку заплатила Ніна, щоби визволити Андрія з потенційного ув’язнення на наступні 20 років. Отож, замість багатовимірного дослідження людської поведінки жертви та її насильників, маємо безсоромну маніпуляцію на стилістиці похмурого російського арткіно 1990-х.

«Забуті» не позбавлені й комічності. Сусідами Ніни стала команда фейк-ньюс, які на «зеленці» знімають сюжети масових розстрілів міста. Їхня поведінка та підсюжет із цією знімальною групою навряд здивує прихильників «Донбасу» Сергія Лозниці, але все-таки залишає враження фільму, який може іронізувати над ситуацією, в якій опинилися головні герої.

Андрій називає Луганщину «країною чудес» не просто так, бо схильність людей до насильства знайшла своє вираження у війні з Україною – здійснила їхнє бажання. До нереальності подій іноді додається і їхня нереалістичність. Зокрема, українська мова Ніни звучить у найкращих традиціях українського кінематографа 2000-х – літературно та по-вчительськи правильно. Щоправда, Марина Кошкіна та її партнери у фільмі стараються виправити сценарій виваженими емоціями. Навіть пристрасний роман між Ніною та Андрієм завдяки акторам радше викликає щиру зацікавленість, а не здається симулякром дешевої мелодрами.

Десь посередині фільму в сюжеті з’являється рух опору. Група чоловіків та жінок живуть на закинутому заводі та допомагають одержати інформацію про бойовиків на українському боці. Тож, у якийсь момент «Забуті» раптово перетворюються на антиутопію, що давно просилася в історіях про вигадані республіки на сході України.

Любовний трикутник між Андрієм, Ніною та Юрою підбурює рухатися в напрямку антиутопії, але швидко закінчується вибором не на користь силі фемінізму. У фільмі Дар’ї Онищенко все вирішує чоловік у грубій формі, пропонуючи Ніні піти або залишитися.

Коли ж кіно хронологічно доходить до наших днів, воно розбивається об київську реальність, де винні «понаєхавші», й ніхто більше. Безпричинна ненависть столичного оточення до луганців начебто спонукає задуматися. Насправді ж це підштовхує до запитань не до себе, а до авторів фільму. Зрозуміло, що серед божевільних бойовиків на сході Україні досі залишаються українці, які навіть у найгірших ситуаціях не перетворюються на тварин. Та для усвідомлення цього факту навряд потрібно дивитися повнометражний фільм, іноді достатньо знайомства та діалогу з цими людьми.

Заразом, «Забуті» не шкодять репутації переселенців, правильно розставляють акценти та наголоси на головних героях. На першому показі кінофестивалю «Молодість» Дар’я Онищенко сказала, що кіно створювалося з надзвичайною щирістю, яку хочеться передати глядачам. І це почасти вдалося, адже актори, сценарій та монтаж дійсно працюють разом як один механізм. Втім, це схоже на повторення пройденого матеріалу, де важливий меседж звучить гучніше, ніж можуть дозволити собі рамки фільму. І за ці вигуки кіно з такою назвою може легко забутися.

The FOrgotten
2020
режисер: Дар'я Оніщенко
жанр: драма
у головних ролях: Марина Кошкіна, Данііл Камєнскій, Василь Кухарський

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: