«Поїзд «Київ – Війна» Корнія Грицюка: крізь повітря змін

Строкате багатоголосся сходу України

Режисер-документаліст Корній Грицюк разом зі знімальною групою вирушає потягом зі столиці до Костянтинівки. В об’єктив потрапляють численні втомлені обличчя людей, які змушені пересідати на автівки або йти пішки через блокпост додому. Сказати за мешканців Донбасу, що війна змінила їхнє життя, – пусті слова, адже пасажири поїзда можуть сказати про це й самі. Варто лише взяти камеру в руки, сісти та послухати. Саме таким методом скористався Корній Грицюк. Автор фільму народився на Донбасі, тому з ним говорять приязно, навіть, коли камера десь поряд.

У такому багатоголоссі важко втримати наратив та не впасти в сентиментальність. Режисер не показує ридання й кінематографічних патріотів із Фейсбука. Ці персонажі живуть у зовсім інших місцях. Тут радше мовчазні особи, обережні у своїх судженнях. Цей транспорт здається єдиним організмом, який різними мовами говорить лише про одне – щоби все закінчилося. Хтось хоче повернутися до старого режиму Януковича, щоби зручніше добиратися на роботу. Іншим – набридли подвійні стандарти вигаданих республік на сході України.

Після розмови з пасажирами, зупинка в Костянтинівці схожа на ефект від таблетки аспірину. За розгортаннями курки-гриль із фольги та напівпрозорим чаєм у фірмових стаканах УЗ вимальовується портрет перехідної доби президентства, яку найбільш жваво обговорюють. Але є багато інших тем. Жінка розповідає про перехід на українську мову після подій 2014 року, чоловік називає Путіна лідером, дівчинка мовчки дивиться в камеру, але своїм поглядом говорить більше за багатьох героїв стрічки. «Поїзд «Київ – Війна» не намагається знайти рівновагу та фінальну точку в дискусіях. Це радше зображення строкатого населення Сходу, яке ми вже звикли не помічати в суспільстві. 

Початок здається іронічною замальовкою до київського вокзалу з його оголошеннями оренди квартир та традиційними кіосками шаурми. Це такий розігрів, щоби розслабитися перед довгими розмовами. У фіналі стрічки Корній Грицюк робить несподіваний поворот – особистий. Режисер розповідає свою історію взаємин із цим поїздом та з новою історією Донбасу. Кіно й раніше не прикидалося безособовим завдяки голосу автора за кадром. Втім, наприкінці воно перетворюється мало не на сімейний фотопортрет режисера з бабусею, яка зустрічає внука з Києва. Трохи незграбне побачення (бо на камеру) закінчується монологом, який міг би продовжуватися вічно, як і рух потяга-персонажа. Поговорити хочуть усі, а тих, хто хочуть бути почутими – ще більше.

Саме у фіналі прокидається усвідомлення, що бути героєм цього фільму для глядача неможливо, якщо він чи вона – не пасажири потягу. «Поїзд «Київ – Війна» не пропонує інтерактив, бо кіно апріорі не дає таких можливостей. Зате ця стрічка дає змогу почути тих, хто не озирається на блокпости. Це може бути український військовий, дівчина з квітами, неначе з віршів Жадана, та врешті-решт режисер фільму, який пускає у своє кіно не тільки однодумців.

Train: Kyiv - War
2020
режисер: Корній Грицюк
жанр: документалістика

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: