Повнометражний дебют зазвичай стає точкою відліку для режисерів/режисерок. Це старт їхньої карʼєри, перші здобутки та остаточне цементування стилю. Часто цьому передує відточення прийомів та пошук власної оптики у коротких метрах.
Від перших студентських робіт до фільму, який профінансувало Держкіно, Сотниченко гігантськими кроками йшов до «Ля Палісіади». Шість коротких метрів дещо схожі між собою, мають власні принади та оприявнюють весь інструментарій, який можна побачити в повному метрі. Розбираємо кожен з них.
Тризна
2009 р., 8 хв.
Перша та єдина документальна робота Філіпа Сотниченка – репортаж, який він зробив в рамках навчання в університеті Карпенко-Карого. «Тризна» найменше схожа на «Ля Палісіаду» – чи-то через документальну зйомку, чи-то внаслідок помітної стриманості у висловлюванні. Але і це чорно-біле мовчазне спостереження за похованням має впізнавані ознаки майбутнього режисерського стилю. Зокрема, Сотниченко обережно використовує музику, обходиться майже без слів та тримає дистанцію зі своїми героями і героїнями, але при цьому дає великими планами побутові деталі, що створюють своєрідну атмосферу.
Обійми
2013 р., 30 хв.
У другому студентському фільмі режисер зберігає ефект віддаленого спостереження, але вже втілює його в ігровому форматі. Тут же Сотниченко вперше наближається до теми, якої він торкнеться в «Ля Палісіаді» – перевищення влади правоохоронцями.
Герої цього і більшості фільмів автора – чоловіки, які мають складні та прохолодні стосунки як із жінками, так і з батьками. Але споглядаючи їх побут та взаємодію з оточуючими, починаєш відчувати до них прихильність. Навіть, якщо в кадрі вони просто купують труси на базарі чи їдуть в київській електричці. До речі, зображення життєвої рутини – ще одна характерна риса, яка простежується через всю фільмографію Сотниченка.
Син
2015 р., 17 хв.
Тема стосунків батька зі сином продовжується у «Сині», який Філіп зняв вже у межах співпраці з кінообʼєднанням СУК, співзасновником якого він є. Тут ідеться про молоду пару, яка під час політичної кризи знаходиться в процесі розлучення.
З «Обіймів» з режисером залишається зйомка ручною камерою, яку можна сміливо назвати одним з головних прийомів Сотниченка і досі. Але на цей раз з нею вправляються одразу чотири оператор(-к)и: Наріман Алієв, Роман Хімей, Олексій Тригуб і Анна Голтсберг.
У 2015 році стрічка була представлена на французькому кінофестивалі короткометражного кіно в Клермон-Феррані. Фільм молодого продакшена зірвав кілька нагород – від критик(-инь)ів на 6-му Одеському МКФ, став найкращим на 10-му Wiz-Art та виграв приз Gjorgi Abadziev за сценарій на AsterFest у Македонії.
Цвях
2016 р., 17 хв.
Один з найвідоміших коротких метрів режисера розповідає про родину, яка тепер розділена на два міста – Київ та Ліхтенштейн.
Емілія фон Альбертіні, двоюрідна сестра постійної продюсерки проєктів Сотниченка Валерії Сочивець, грає скрипальку, яка разом з мамою збирається виїжджати з України. Вся її родина та друзі залишаються в Києві, тому останній день вони проводять у розмовах, розпивають алкоголь та роблять плівкові фото на памʼять.
Режисер, знаходячись на межі документального та ігрового кіно, фіксує побут своїх персонажів/персонажок, відтворюючи стиль сімейного архіву. «Цвях» найбільше схожий на те, що можна побачити в «Ля Палісіаді» – тут є і стилізація під VHS-естетику, і тема прощання з минулим і пострадянська Україна 90-их у центрі подій.
Технічна перерва
2017 р., 28 хв.
Події фільму розгортаються під час технічної перерви у супермаркеті. Його героїня – вагітна касирка, яка приховує свою вагітність за тугими бинтами навколо вже помітного живота. Протягом майже безслівного фільму вона здійснює крадіжку, продає крадене на ринку, втрачає дитину та повертається за касу. Камера спостерігає за усіма діями героїні у межах одного плану.
Це фільм, який хочеться зазначити насамперед з технічної сторони. Для Сотниченка він важливий не лише першим успішним пітчингом у Держкіно, а й символічно. Режисер ніби прощається з впливом бельгійських режисерів-гіперреалістів Дарденнів, які довгий час визначали його естетику.
Різдвяні історії
2019 р., 18 хв. (за участі співрежисерки Валерії Сочивець)
Різдво, Львів. Снігу майже немає. Але у місті Лева, як і завжди до вторгнення та карантинних обмежень, повно турист(-ок)ів. Користуючись скупченням людей, які метушаться напередодні святого дня, мати з донькою крадуть в магазинах одяг та продають його в соціальних мережах.
Крімінал – основна лінія «Різдвяних історій», що об’єднує фільм зі стрічками «Син», «Обійми» та, безумовно, «Ля Палісіада». Також тут Сотниченко знову повертається до теми батьків та дітей і їх скрутного, але винахідливого життя в Україні. Зараз «Різдвяні історії» сприймається як невеличка розминка перед тривалим спринтом повного метру. Але як і всі інші роботи режисера, навіть ця вправа зроблена доволі талановито.
