При перегляді фільму чи відвідуванні виставки глядачу (чи то краще спостерігачу) хочеться розшифрувати меседж, яким хотів поділитися автор. Часто цього послання там нема або його неможливо сформулювати словами. Не хочеться залишати глядача розчарованим, тому автори майстерно навчилися імітувати меседж. За різноманітним набором звуків та візуальних трюків залишається приємний оку або вуху фокус, який можна так-сяк трактувати. Цей принцип діє і в стрічці Юрія Речинського «Січень – березень», адже це той самий «фільм не для всіх».
У стрічці розгортаються дві історії. У першій Юра потрапляє разом зі своєю дівчиною Ханною в автокатастрофу. Ханна проходить реабілітацію дуже важко, а Юра переживає за неї, хоча вже давно відсторонений емоційно. У цей час десь в Австрії відбувається схожа історія «мертвих» стосунків між Йозефом та матір’ю Ханни, яка повільно втрачає розум.
Після цілого року ходіння по кінофестивалях фільм Речинського нарешті дістався до українського прокату. Є небезпека, що «Січень – березень» можуть зрозуміти хибно, однак режисер відкритий до інтерпретацій. Довгі плани колосків пшениці, які гойдає сильний вітер, – це, звісно, візуально гарно, але чим довше спостерігаєш за такими кліматичними змінами в природі, тим більша ймовірність забути про головних героїв. У кожному з них живе німа порожнеча, яку вихоплює камера операторів. Та краса швидко губиться серед індустріального вигляду Кривого Рогу чи розкоші австрійського будинку. Принаймні візуальна складова стрічки справді переважає над змістом. «Січень – березень» отримав на австрійському кінофестивалі «Діагональ» нагороду за найкращу операторську роботу.
Глядачі вже знають, що в сучасному українському кінематографі є невидима тенденція на мовчазне кіно. Валентин Васянович зі своїм «Рівнем чорного» та Мирослав Слабошпицький з «Плем’ям» знаходять у мовчанні значно більше, ніж у діалогах. В австрійсько-українському «Січні – березні» персонажі теж говорять небагато. Однак якщо головний герой вибухає у промові до своєї рідні, то будьте певні – він використає весь словниковий запас героїв книжок Паоло Коельйо. Власне, такий крик душі ще не раз побачимо у стрічці. Дискомфорт від цього нічим погасити під час перегляду, адже жоден кадр не обіцяє сатисфакції.
Нещодавня «Нелюбов» Андрія Звягінцева теж грає на сюжетному полі стриманості\відсутності почуттів у сучасному соціумі. Однак робить це делікатніше завдяки непохитному ритму стрічки та улюбленому прийому режисера міфологізувати своїх персонажів. Емоційні страждання всіх без винятку героїв стрічки Речинського закінчуються трьома крапками невідомості. У фіналі важко назвати фільм гидким дзеркалом суспільства, адже вади Юри, Ханни та її матері з бойфрендом не настільки детально описані, щоб можна було з них робити висновки. Водночас їхньому горю співчуваєш, тільки якщо знаєш весь бекграунд, передісторію, та несвоєчасна уривчастість не дає змоги заглянути далі.
Повертаючись до теми дефініцій, мистецтво не мусить нести меседж. Це може бути цілком розважальне кіно або естетично приємне. Однак, розповідаючи про безсилля своїх героїв, режисер «Січня – березня» неначе сам втрапив у пастку. Він загубився серед власних метафор. Їхня кількість значно перевищує умовні норми авторського кіно. За півтори години не відбувається жодної одісеї головних героїв. Натомість химерна часова структура подій минулого-майбутнього у фільмі погіршує сприйняття та емоційну залученість глядача до побаченого. Навіть порівняння стрічки з картковим будинком чи замком із піску видаються водночас і банальними, і недостовірними. Зрештою, аби знищити ці споруди, їх потрібно спершу звести.
