«Душа» – 23-й фільм студії Pixar, яка рідко схиблює у фінансових зборах та любові глядачів. Щоразу цій компанії доводиться винаходити історії та персонажів, які своїми вчинками та мисленням відгукуються аудиторії. Думка про те, що Pixar наділяє душею іграшки, автомобілі, монстрів та роботів нарешті дійшла свого апогею. Бо тепер у душі теж є душа – ефемерна, прозора та без відчуття смаку. Це чистий аркуш, із якого в потойбіччі формується готова душа, що готова прожити земне життя. Тому для цієї історії логічно було би рухатися в напрямку до екзистенціалізму та розглядати тему смертності під кутом нереалізованих цілей. Такий шлях прослідковується в «Різдвяній історії» Чарльза Дікенса, але режисер Піт Доктер (автор «Вверх», «Корпорації монстрів» та «Думками навиворіт») зазирає далі й переставляє інтерес до професії на щабель нижче захоплення довкіллям.
За сюжетом, вчителю музики Джо випадає шанс зіграти концерт із зіркою джазу. Повертаючися з чудовим настроєм додому, головний герой не помічає люк і провалюється всередину. Відтепер йому місце в чистилищі, з якого пряма дорога лише в інший світ. Але Джо не налаштований залишати життя на такій ноті, тому планує повернення на землю. Його єдиний шанс – семінар You. Тут навчають розвитку душі, яка потім потрапить у тіло новонародженої дитини. Пройшовши всі етапи добору для створення нової особистості, душа потрапляє у світ живих.
Вчитель музики примірює на себе роль наставника душі під номером 22, яка не може й не хоче шукати творчий порив у собі. Щоби потрапити на концерт мрії, Джо домовляється з нею: 22-а відкриє в собі талант і отримає доступ до земного життя, а головний герой забере у неї цю можливість і переміститься у своє тіло. Ремесло грає важливу роль для Джо, але знайомство з 22-ою відкриває йому деталі життя, які він раніше не помічав. Піт Доктер зробив свого персонажа музикантом, адже так його зміна орієнтирів від лінивого мисливця за мрією до того, хто може насолоджуватися життям, виглядає переконливою. В одній із перших версій сценарію Джо був науковцем, але глядачі не вболівали б за нього так сильно, як за музиканта, адже біль творчих особистостей аудиторії зрозуміти легше.
У «Душі», як і в іншому мультику Pixar – «Коко», смерть не перетворюється на катастрофу чи трагедію. Анімаційні роботи студії вміють виховати у свого глядача відчуття емпатії, але водночас розмовляють дорослою мовою, бо бачать у скінченності життя природний процес. Творці «Душі» не роблять наголос на пригніченому зображенні потойбіччя, але показують його в іронічному забарвленні воркшопу. Анімація дозволяє розгулятися у фантазії й тому «райське місто» не схоже на утопічну та мрійливу казку. Це радше цех із майстерень, яким можна уявити й сам офіс Pixar. Урешті-решт, тільки найпродуктивніша анімаційна студія у світі може зняти фільм про те, що творчу іскру знайти легко.
Окрім тем смерті та творчої реалізації Піт Доктер затягнув у своє кіно ще один важливий та цікавий епізод – взаємини головного героя з матір’ю. Вона має чималий вплив на свого сина, утискаючи його мрію стати професійним джазовим музикантом. Її розмови про те, що треба триматися стабільної роботи зі страхуванням та пакетом соціальних благ, будуть знайомими поколінню міленіалів, які втомилися бути офісним планктоном і водночас відчувати тиск батьків. Коли Джо рве штани та приїжджає до матері зашити їх, він наштовхується на докори та ганебне приниження. Цей конфлікт підсилюється ще й тим, що глядач на цей момент уже усвідомлює егоїстичність головного героя. Він не може зашити штани самостійно, отже знецінює час та увагу матері, яка мусить розв’язати його проблему. Тому їхнє непорозуміння однаково зчитується глядачами з будь-якої країни. Універсальність сімейних мелодрам – основний козир Pixar, завдяки якому вони займають перші рядки в касових зборах світу.
«Душа» – вагомий претендент на місце в пантеоні улюблених фільмів від студії. По-перше, це блискуча анімація, яка пробиває нові кордони уяви про можливе й неможливе. Цього разу в око впадає чудова робота зі світлом, де жовтизна джазового клубу та зелене освітлення нью-йоркського метро своїми відтінками наближують мультфільм до ігрового кіно. По-друге, сценаристи спілкуються зі своєю аудиторію на серйозні теми, використовуючи знайомі ситуації як головний тригер конфлікту. Це ще не інструкція до активних дій, але хороший привід задуматися над власними проблемами. І по-третє, «Душа» – потрібне кіно для 2020 року, від якого всі втомилися. Замість чергового перезавантаження, щоби знову поринути в роботу, Pixar пропонує сповільнитися й відчути смак піци, доторкнутися до опалого листя та подивитися в небо. Зважайте, що відповідей на свої запитання ви там не знайдете, але перепочинок від гонитви за мріями, цілями та метою – точно матимете.
