Нерідко творці фантастичних фільмів використовують за основу своєї оповіді реальні історичні події. Додайте до історичної канви декілька інгредієнтів – драконів, монстрів чи іншої нечисті, героя із низькою початковою мотивацією, низку квестів задля самоствердження – і ви отримаєте майже ідеальний рецепт сучасної казки. Зрештою саме цим рецептом скористались творці «Сторожової застави», відтворюючи світ Давньої Русі. Така coming-of-age історія вийшла навпрочуд дієвою, хоч і не достатньо оригінальною.
«Сторожову заставу» знято за однойменним романом для дітей Володимира Рутківського. Режисер Юрій Ковальов стверджує, що стрічка базується в першу чергу на сценарії, тому наполягав, щоб актори спиралися саме на нього. Повнометражний дебют режисера розповідає історію школяра Вітька (Даниїл Каменський), який завдяки магії сонячного затемнення потрапляє у руське містечко Римів 1120 року. Щоб повернутися назад у свій час, йому потрібно відшукати магічний камінь. За час перебування у минулому Вітько встигає допомогти трьом богатирям, побороти половців та знайти кохання.
Вітько навчає русичів премудростям сучасних технологій та англійському сленгу з тією ж щирістю, що й малий Джон Коннор – шварценеггерівського Т-1000. При цьому Вітько – безперечно, драматичний герой. Для жанрового балансу у фільмі є персонаж Олешка (Роман Луцький), який своєю безпосередністю вчасно знижує рівень пафосу. Стрічка певною мірою паразитує на відомих політичних мемах, як-то «Якщо стріла в лоб, то стріла в лоб», проте не зловживає цим.
Більшість проблем пов’язані з технічними аспектами. Переозвучування акторів ріже не тільки вухо, але й око, адже артикуляція не завжди співпадає зі звуковою доріжкою. Через невдалу роботу з монтажем втрачається кілька важливих сюжетних моментів. Спершу Вітьку потрібно знайти головний макгафін стрічки – магічний Перун-камінь, але потім його роль повільно знецінюється. Хронометраж стрічки не встигає розкрити всіх сюжетних ліній, але, можливо, з цим впорається серіальна версія, яку творці обіцяють показати вже скоро. У ній персонажі Іллі Муромця та Добрині мали б отримати більше екранного часу, адже у фільмі вони ледве встигають сказати бодай слово.
Акторська гра молодших героїв стрічки передбачає лише одну емоцію – повного захвату від навколишнього середовища. Добре, що старше покоління акторів із легкістю це компенсують. Половці мають вигляд підступних воїнів у чорних шкіряних костюмах, а серйозні богатирі вимальовуються світлими борцями за свободу та загальнолюдські цінності. Завдяки цьому будується доволі примітивний конфлікт: ось добро, а ось зло (не забуваємо, що фільм знято за дитячою книжкою).
Надмірна кількість CGI-ефектів* не завжди допомагає розповідати історію. Часом фільм міг би обійтися і без них. Наприклад, епізоди з міфічними створіннями загалом не надають сюжету якоїсь додаткової ваги. Попри недолугі моменти зустрічі головного героя з нечистю, фінал фільму залишає приємне відчуття завершеності. Кохання знайдено, а понівечене зло залишилося в минулому.
Зазвичай українське фентезі викликає скепсис ще на стадії задуму. Підняти з попелу жанр, який потроху занепадає на Заході – завдання не з легких. Проте «Сторожовій заставі» майже вдалося подолати прокляття українського комерційного кіно. Якісну історію знято із самоіронією та без халтури. Українське жанрове кіно, звісно, ще має широкий простір для самовдосконалення, проте фільм Юрія Ковальова комфортно почувається серед цільової аудиторії. Приємно виходити з кінозали з думкою, що «Сторожова застава» – гідний представник жанру без будь-яких знижок на «український» цінник.
* CGI – комп’ютерні ефекти для кіно та телебачення. Часто їх плутають зі спецефектами, які позначають такі практичні ефекти, як пірохтехніку чи різноманітні прийоми монтажу.
