ОМКФ, день другий. Новий Альмодовар та легковажна Крістен Стюарт у Вуді Аллена

Одеський кінофестиваль вирішив, що його цьогорічний контент якісний і без додаткового саспенсу (свята правда), і на другий же день видав дві найочікуваніші прем’єри.
Les Ogres, 2015, реж. Леа Фенер

Людожери

Суботній день починається неофіційним відкриттям фестивалю: показом першого фільму міжнародної конкурсної програми. Справжня насолода для кіномана – заритися в прохолодний зал ранкового не-ажіотажного показу та спостерігати, як режисер з нікому не відомим прізвищем стає завтрашньою зіркою. Одеса не забуває своїх улюбленців: акторка Шані Кляйн з позаминулого глядацького фаворита «Мотивації нуль» сьогодні сидить у журі. І якщо з суддівським рішенням завжди хочеться посперечатися, то любов вибагливої одеської публіки можна тільки поділяти. Поки глядач проявляє свій захват надірваним, ні, не голосом, а кутиком папірця з оцінкою, ми починаємо складати свій пантеон фільмів, щоб було чим жбурнути у недогодний вердикт журі… якщо раптом він таким виявиться.

«Людожери» Леа Фенер з легкістю оживляють ще трохи сонну залу: з криками «Давай», «Водка» та «Молодєц», які вигулькують з-поміж французьких слів, з’являється театральна трупа мандрівних артистів. Виявляється, що вони подорожують по Франції з  п’єсою Чехова «Ведмідь», перевозячи у трейлерах своїх дітей, реквізити і складні взаємини.

Миттєве занурення у світ цих шалених театралів змушує згадати «Бердмена». Особисте життя і проблеми акторів доповнюються самою виставою, віддзеркалюються в ній і тісно переплітаються. Нещасний випадок на сцені та вимушена заміна акробатки провокує сімейні сварки старого директора Франсуа та його жінки Маріон. Особиста драма харизматичного «трубадура» Делояля також вирішиться під час вистави: кохана Мона народить йому сина.

Те, що дозволяє трупі триматися разом, і водночас робить цей фільм привабливим – здатність легко перетворювати найболючішу життєву драму на фарс та веселий балаган. «Людожерам» не бракує органічності. Це й не дивно, адже Леа Фенер зняла історію власної родини: Франсуа та Маріон – це батьки режисерки, а своє дитинство вона провела з ними у пересувному театрі. «Людожери» вдало балансують на грані комічного й трагічного та мають всі шанси взяти цьогорічний приз глядацьких симпатій.

2015, реж. Юрій Грицина

Varta1, Львів, Україна

Відеодром

Ще одна програма, за якою ми спостерігаємо із завмирання серця, з надією на нові прізвища – конкурс національного повного метру. Його відкривала стрічка, яку важко назвати новачком українських фестивалів – «Varta1, Львів, Україна» Юрія Грицини вже завоювала відзнаку Docudays UA. Ми вже писали про неї у фестивальному щоденнику Docudays, тож з одним із фаворитів українського конкурсу, який розкриває особливості національної самоорганізації на прикладі львівського радіоканалу varta1 в останні дні Майдану, можете ознайомитись у нашому попередньому звіті.

Julieta, 2016, реж. Педро Альмодовар

Джульєтта

Після «Я дуже збуджений» частина прихильників Альмодовара впала у скорботу та зневіру. Хоча картина цілком відповідає характерній режисерові карнавальній стилістиці (читай: візуальному шалу), однією оболонкою не наситишся. Як би вправно не репрезентував Альмодовар найкращі традиції ексцентричної комедії, все ж його територією залишаються потужні жіночі образи (наголос у цьому слові можете поставити де завгодно). Насправді фільми Альмодовара дуже близькі до розуміння жанрового кіно, з доповненням, що конвенцію цього жанру режисер розробляв особисто. У комплекті – набір, що можна комбінувати як завгодно: сімейна таємниця, болісна еволюція персонажів та споглядання внутрішнього світу через зовнішні прояви.

Останнє, певно, найважливіше – без розуміння цього легко зробити висновок, що в картинах Альмодовара насправді нічого не відбувається. «Джульєтта», що апелює до концептуального рівня «Повернення» та «Все про мою матір», не спрощує глядачеві завдання, вимагаючи сильної емоційної ідентифікації з персонажами. Перша частина фільму виявляється куди насиченішою подіями, аніж друга, тому у якийсь момент може з’явитися відчуття обману та дисонансу – мовби у яскравих тонах оповідають історію, якій значно більше пасували б декорації пригніченого реалізму. Та Альмодовар чітко орієнтується на власну аудиторію, обов’язковим фактором приналежності до якої є відчуття залученості. Простіше кажучи, ми маємо або полюбити персонажа Емми Суарес та перейматися її перетворенням із життєрадісної жінки на зламану невротичку – або просто піти геть. Власне, режисери нерідко ставлять питання саме таким чином, от тільки пропонують речі куди легші для сприйняття, аніж кількарічна депресія – наприклад, старе добре ультранасилля або надвідверті еротичні сцени. Але всі фільми Альмодовара тією чи іншою мірою оповідають саме про те, що краса буття ніколи й не мала видаватись простою.

Cafe Society, 2016, реж. Вуді Аллен

Світське життя

Про новий фільм культового режисера вже писала у своєму Каннському звіті наша авторка Сашо Дідик. До сказаного нею додамо, що Аллен знову зробив фільм, схожий на півдесятка попередніх – і в той же час зовсім інший. Чітке розуміння запиту своїх прихильників і розгалужений інтелектуальний багаж дають Алленові змогу не повторюватись дослівно навіть при використанні тих прийомів, які значаться в його власному списку фірмових протягом кількох десятиліть. Окей, ми всі знаємо, що нагромадження відомих прізвищ та культурних феноменів – основна рушійна сила сюжетів Аллена з давніх часів клоунського жонглювання назвами творів Достоєвського у «Любові та смерті» й Маршалла ‘Я-Тут-Бо-Фелліні-Не-Погодився’ Маклуена в «Енні Голл». Найновіші його фільми вчиняють так само. «Опівночі в Парижі» пропонує Тома Гіддлстона в якості найкращого в світі Фіцджеральда попід руку з Едріеном Броуді, якому напрочуд личить подоба Сальвадора Далі. Гоакін Фенікс фонтанує прізвищами екзистенціалістів у «Ірраціональній людині». А от тепер «Світське життя» з нагодою і без неї пригадує всі на світі персоналії Золотого Голлівуду: Луїса Б. Маєра, Джона Форда, Джеймса Кегні, Грету Гарбо, Хеді Ламарр, Джуді Гарленд, Барбару Стенвік… і, повірте, це лише початок.

Але є й інший рівень: як у «Жасмін» Аллен обігрує «Трамвай «Бажання» Теннессі Вільямса, так і тут бере за основу «Великого Гетсбі» вже згаданого Фіцджеральда, притишивши трагедію на користь атмосфери та акторського перформансу. За роль у «Жасмін» Кейт Бланшетт отримала «Оскар», а Крістен Стюарт навіть у «Зільс-Марії» Олів’є Ассаяса не була чарівнішою, аніж у «Світському житті». Аллен охоче користується готовою формою: тандем Стюарт та Джессі Айзенберга вже втретє з’являється на великому екрані. Але тут він очікувано сягає свого піку, змушуючи підозрювати, що після цього ті двоє йтимуть лише в комплекті. Хто як, а ми не заперечуватимемо – і тільки раді, що Аллен знає нескінченну кількість шляхів зняти один і той самий фільм.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: