Українська активістська спільнота Rebel queers створила документальний короткометражний фільм «Українські квір борці за свободу» (2022). У ньому ЛГБТК+ люди розповідають про свої досвіди під час повномасштабного вторгнення. Зокрема про участь у ТРО та ЗСУ, еміграцію та повернення додому, окупацію та загибелі, а також важливість боротьби за права квір-людей та ресоціалізацію українських військових, що повертаються із зони бойових дій. Покази стрічки відбулися за кордоном, на Київському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів та фестивалі короткометражного незалежного українського кіно «Бардак».
Це не перший приклад українського документального кіно про участь у війську людей із дискримінованих груп. Стрічки «Невидимий батальйон» (2017), «Другий фронт. Українські ЛГБТ-військові» (2020) та «Будьмо, гей! Діалоги про гідність» (2021) розповідали історії жінок та ЛГБТК+ людей, що брали участь у військовій обороні України з 2014 року. Більше про боротьбу за права квір-людей та зйомки фільму «Українські квір борці за свободу» розповідає режисер_ка Анжеліка Устименко, що використовує займенники вони/їх.
Російське вторгнення накладає обмеження на життя чи навіть забирає його. З якими перешкодами ти стикнулися, знімаючи цю стрічку?
З початку повномасштабного вторгнення я планували залишитися в Києві та волонтерити тут. Тоді було достатньо активних людей, але без водійських прав я не змогли знайти собі місце. Через це я вирішили поїхати в Берлін і зробити там виставку українських квір-мист_кинь, аби зібрати гроші для ЛГБТК+ організації «Інсайт».
У квітні я повернулися в Київ і хотіли долучитися до перемоги тим, що вмію робити. Так я створили документальний фільм про досвіди ЛГБТК+ людей, що протистоять російському вторгненню. Мені було важливо дати голос квір-особам для того, аби підважити думку, що їх немає в українському війську. Хотілося показати, що ми, ЛГБТК+ люди, мали своє життя та спільноту. Так, ми стикалися з проблемами, як і квір-люди з інших країн, але ми боролися, ходили на протести та мали простір для цієї боротьби. Однак в одне пробудження 24 лютого цього не стало. Замість попереднього життя настала нова реальність, сповнена болю та жахіть.
Я відчували емоційний біль, слухаючи історії людей про загибелі та інші втрати. Було важко бачити велике прифронтове місто [Харків] настільки зруйнованим, майже кожна будівля в центрі пошкоджена.
Замість попереднього життя настала нова реальність, сповнена болю та жахіть.
За що та проти чого виступають квір-люди, що знялися в цій стрічці?
Учасники та учасниці ділилися, що борються за свободу України та проти росії. Для них це важливо зокрема тому, що якщо російська федерація загарбає територію України, то це позбавить квір-людей можливості мати своє життя та відстоювати права. Для декого це спротив заради відновлення того життя, яке вони любили та мали до 24 лютого. На рішення поїхати чи залишитись також вплинуло те, чи була людина внутрішньо переміщеною у 2014-му. Тому хтось залишились боротись, бо не хотіли покидати домівку знову. Для однієї людини з фільму важливим є розвиток ресоціалізації українських військових, що брали участь у бойових діях.
Чи ти використовуєш слова ЛГБТК+ та квір як синоніми? Якщо ні, то чому?
ЛГБТК+ використовується для називання спільноти, а квір – це широкий термін з різними значеннями. Для мене квір-людина – це та, яка не є гетеросексуальною або/та не є цисгендерною. І для кожних це може означати різне. Наприклад, людина може мати попередній досвід стосунків лише з людьми одного гендеру, але ідентифікувати себе квірною через те, що їй подобаються особи будь-якого гендеру.
Мені було важливо дати голос квір-особам для того, аби підважити думку, що їх немає в українському війську.
Фільм передає досить особисті переживання квір-людей із України щодо російського повномасштабного вторгнення. Чи є те, що було найважче документувати?
Так, перше питання до героїв та героїнь – про 24 лютого. Кожна історія унікальна, але я відчували спільну емоції болю від втрат. Під час монтажу я намагались відсторонитися від цих розповідей, аби створити структуру фільму. Однак після завершення роботи я багато плакали. Наразі я не змогли переглянути фільм знову.
У 2018 році Антон Шебетко створив виставку «Ми були тут», що зображує анонімізовані портрети українських ЛГБТК+ військових. Антон пише, що на той момент анонімність була важливою складовою його проєктів через ризик дискримінації. Але наразі він помічає позитивні зміни в Україні, як-от великі марші рівності в різних містах, схвальні матеріали у медіа та надію на законодавчі зміни. Його цьогорічний фотопроєкт про українських квір-людей з біженським досвідом уже є неанонімним. Чи відбулися схожі зміни у твоєму активізмі теж?
Я відкрито говорю про свою сексуальну та гендерну ідентичність. Раніше я вели квір-активізм у Rebel queers анонімно для зручності. Тобто коли люди не впізнавали мене, то робити акції у публічному просторі було легше. З початку повномасштабної війни це змінилося, бо для мене анонімність активізму зараз відійшла на другий план і не завжди доступна.
Під час вищезгаданої виставки Віктор Пилипенко став одним із перших українських солдатів та солдаток, що зробили публічний камінг-аут. Чи зустрічали ти під час знімання людей, які не бачать для себе цінності в публічному камінг-ауті й тому вирішили його не робити? Чи були ті, що навпаки робили камінг-аут у війську?
Буває по-різному. Одна з героїнь говорила, що зустрічала у війську людей, відкритих сприймати нову інформацію про гендерну рівність та права квір-людей. Однак коли ти в армії, то потрібно могти покладатись на побратимів та посестер. Тому переважно квір-люди з цієї стрічки розповідали про свою сексуальну та гендерну ідентичність тим, кому вони довіряли.
Коли ти в армії, то потрібно могти покладатись на побратимів та посестер
Наприкінці фільму ти запитуєш учасників та учасниць про їхні сподівання щодо майбутнього. Чи повномасштабний напад росії змінив твоє бачення майбутнього України та української національної ідентичності?
Я борюсь і як небінарна квір-людина, і як україн_ка. За те, щоб бути собою. На початку вторгнення мені здавалося, що це скоро закінчиться. Тоді була ілюзія, що ми швидко зможемо повернутися до попереднього мирного життя. Але зараз я розумію, що війна, відновлення й зцілення після неї займе багато часу. Мені здається, що буде складно, але ми впораємося.
