Шон Бейкер вже не вперше дивує своїм вмінням робити свято із найтемніших, на перший погляд, ситуацій. «Проект Флорида»– не виключення. Назва фільму прямо відсилає до утопічного проекту Волта Діснея, яких хотів побудувати місто для «суспільства майбутнього». І головні персонажі справді живуть у «Казковому замку» та «Країні майбутнього». Тільки от вони виявляються будівлями придорожнього мотелю. І в ньому здебільшого живуть ті, хто не може дозволити собі винаймати інше житло. Незважаючи на всі можливі негаразди, які постійно трапляються із головними персонажами, Шон Бейкер привертає увагу до життя дітей цього мотелю. І йому вдається зробити свій фільм справжнім торжеством життя.
Історія Хейлі (Бріа Вінайт), її доньки Муні (Бруклін Прінс) та інших жителів мотелю неподалеку від Діснейленду цілком могла би бути черговим оповіданням про аутсайдерів, для яких існує лише позбавлена будь-якої казковості реальність. Проте Бейкер не лише переносить дію на передмістя – він поетизує його, не вдаючись до надмірного ліризму. Майже вся історія розказана режисером через звичайні дні дітей, позбавлена важкості та сірості, такої притаманої «серйозному» життю дорослих. Муні та її друзі Скотті та Дженсі проводять своє літо, постійно шукаючи, як би розважитись: то плююють на лобове скло машини, змагаючись, хто зробить це краще, то підпалюють сусідню покинуту будівлю. Та купа всього, що видається їм «прикольним».
У тому, як вони себе поводять і що роблять, найбільше дивує свобода, необмеженість та фантазія. Кордони, які намагаються встановлювати працівники мотелю, є дуже умовними, і навряд чи справді можуть зупинити малих. Ба більше, Хейлі не дуже-то й схожа на матір – вона скоріше нагадує дитину, яка і сама постійно розважиться. Проте це не заважає їй насправді робити все можливе, аби піклуватися про доньку. Хіба що вона робить це нетрадиційно – жодною своєю дією Хейлі не обмежує Муні, не кричить на неї, не забороняє. Вона хоче, аби донька почувала себе максимально спокійною робити те, що їй заманеться. Можна було б сказати, що фільм підтримує ідею про втечу від реальності. Але якою реальність є насправді? Бейкер фантазує разом із своїми персонажами, не намагаючись відповісти на це питання. Він просто розповідає про те, як будь-яка подія може сприйматися безпосередньо. І наскільки «складність» будь-якої обставини є умовною та залежить від того, хто або як на неї дивиться.
Свій минулий фільм – «Мандарин» – Бейкер зняв на декілька айфонів, через що картинка отримала приємну зернистість, підкреслена до того ж яскравими кольорами Лос Анджелесу. Так само і в «Проекті Флорида»колір перебирає на себе роль додаткового оповідача. Він говорить про настрій персонажів, атмосферу місця та акцентує трансформації, що відбуваються з ними протягом всієї історії. Фіолетовий, рожевий, зелений – всі кольори надзвичайно насичені та яскраві, за що можна було б окремо подякувати операторові Алексісу Забе, який сам називає «Проект Флорида» «a very popy film» (не в останню чергу тому, що він намагався показати світ очима дітей).
Та в центрі уваги глядачів – не лише головні героїні, але й менеджер Боббі, якого втілив Віллем Дефо. Він – той, хто «просто робить свою роботу». Боббі намагається тримати під контролем всі справи в мотелі. Але його правильні вчинки – підфарбовування стін, пересування холодильника, намагання вигнати маніяка з дитячого майданчику чи приодягнути «зім’яту життям» жінку, коли вона хоче засмагати топлес біля басейну під поглядами жартівливих дітей, – насичені такою доброю іронічністю, що важки втримати сміх. «Номінально, Боббі не є екстравагантною особистістю. У нього немає особливих талантів. Він навіть не дуже хороший менеджер готелю. Але він співчутливий. І це помітно у фільмі, кожного разу, коли трапляється якась історія». Більшість критиків назвали це «найтеплішою» роллю Дефо. Не облишили увагою актора й кіноакадеміки – цього року він номінувався на «Оскар» за найкращу чоловічу роль другого плану (проте статуетка пішла до Сема Рокуела за роль у «Трьох білбордах…»). На подив багатьох прихильників режисера, власне стрічка лишилася поза номінацією за найкращий фільм.
Так чи інакше, про Бейкера вже неодноразово казали як про надзвичайного гуманіста в кіно. І справді, навіть коли здається, що вся легкість та невимушеність розповіді от-от має закінчитись, режисер майстерно звертає персонажів в інший бік, показуючи, як багато часом, залежить від зміни точки зору. Він не дає ніяких точних відповідей чи позицій. І закінченння історії Бейкера видається радше початком чогось нового, аніж фіналом.
