Юрген Моссак та Рамон Фонсека стали знаменитими мало не за одну секунду. Вони були багатими vs відомими бізнесменами у вузьких колах. Та у 2016 році їхні імена почув весь світ, коли двох підприємців звинуватили у будівництві імперії з ухиляння від податків. Даючи можливість великим компаніям на далеких островах чи із забутих міст організовувати трастові фонди, ці двоє знайшли дірку в законодавстві США і повільно й поступово висмоктували з неї гроші панамською соломинкою. Серед імен їх клієнтів фігурували зірки шоу-бізнесу, політики та просто відомі особистості. Тож кіно про їхні махінації було питанням часу і мало б вийти вже незадовго після викриття. І бажано під прицільним оком умовного Адама МакКея, який назнімав про ненависний капіталізм фільмів та серіалів на різних платформах. Та про капіталізм ніхто краще не знає за людину, яка рухається проти течії та постійно з ним бореться. Стівен Содерберг нещодавно почав сам продюсувати власні стрічки, знімати на IPhone та висловлювати байдужість щодо їхньої прокатної долі. Тож зручним конгломератом для Содерберга став стрімінговий сервіс Netflix, який підтримав автора і фінансово, і статусно – кіно показують у Венеції. Чим не ідеальний приклад антиглобаліста (який, мусимо зауважити, таки працює тепер вже з капіталістичним гігантом)?
Як і годиться, у касті американського інтелектуала суцільні зірки першої величини. Меріл Стріп грає Еллен Мартін, яка у зв’язку з трагічною загибеллю свого чоловіка хоче отримати виплату за страхуванням. Та от біда: компанія фіктивна і від неї розгалужуються багато таких же установ, які займаються найрізноманітнішими видами бізнесу: від банального відмивання грошей до більш конкретного – продажу людей на органи. Содерберг демонструє всі крайнощі з різних кутів зору і, як завжди, камери. Головними на цьому святі лишаються Моссак та Фонсека у виконанні Гері Олдмена та Антоніо Бандераса, відповідно. Вони працюють такими собі провідниками-екскурсоводами у світ грошей та, власне, самого фільму. Кіно відкривається кадром модно одягнених бізнесменів, які ходять по пустелі і розповідають про варіативність грошей: фонди, облігації, акції тощо. Список нескінченний, як і жадоба цих самих бізнесменів. Інтонація обох, хоча і снобістська, та максимально пасує основній ідеї фільму – досить прикриватися знаками свободи та рівності, поки реальність дає стусана у потилицю.
Чи не вперше режисер так наближається до своїх героїв, фактично ведучи з ними діалог. Олдмен та Бандерас прекрасно розуміють у цих скетчах свою роль ненадійних оповідачів, тож розважаються на славу. Вони жартують про залученість Стівена Содерберга до безпосереднього скандалу «Панамських документів», розбивають четверту стіну своїми дотепами та фактично направляють кіно в рамки комедії. Два персонажі зв’язують скетчі із життя бізнесменів в одне цілісне висловлювання про надмірність не лише жадоби, але й амбіцій. Моссак та Фонсека – не злодії у конвенційному сенсі добра та зла. Вони закручують гайки із зірваною різьбою, що залишилася їм у спадок від таких же недолугих бюрократів. На цьому вони і попалися, адже не прослідкували масштаби своєї афери.
На відміну від фільмів Адама МакКея, Содерберг дивиться на капіталізм не лише згори заможних організаторів «відмиву». Очима Меріл Стріп глядач прослідковує абсурдність та сліпоту влади, яка дозволила дійти цим підступним негідникам до вершин зажерливості. Аби аудиторія не сприймала трагедію маленької людини вкрай серйозно, автор трилогії про друзів Оушена вмикає фірмову іронічність та влаштовує справжній бенкет для своїх прихильників. Содерберг міг би вибрати академічний шлях у своїй кіномові і зняти цілком сухий фільм зі штампованими канцеляризмами. Та влучні пояснення й порівняння зі сценарієм Скотта З. Бернса роблять «Пральню» дивовижно простою та доступною для тих, хто пізнього вечора вирішує натиснути на цей фільм Netflx’а. Майстерний монтаж, харизматичні персонажі та легкий підхід до важкої теми нагадують, що у кіно не всі розгубили свої таланти. Стівен Содерберг вкотре доводить, що розважальному кіно є місце і на фестивалі, і в кінотеатрі (згадайте нещодавню «Удачу Лохана») і на стрімінговому сервісі. Знімаючи фільми на телефони, він говорить про доступність. Знімаючи фільми на складні теми, він показує людську легковірність. І врешті-решт, Стівен Содерберг дарує найцінніше – неповторюваність у своїх проєктах. Навіть якщо мова йде про пограбування у сюжеті, воно завжди різне: професіональне, дилетантське і, як у «Пральні» невидиме.
