Увага, в тексті є спойлери
Лекція в зумі з креативного письма. Красивий, глибокий чоловічий голос розповідає студент(-к)ам про змісти чергового шедевру й дає їм креативне завдання. Студент(-к)и махають руками у свої камери, прощаючися, але камера викладача так і залишається вимкненою.
Чарлі: «Камера на моєму ноутбуці досі не працює. Але, ви не надто багато втрачаєте».
Герой Брендана Фрейзера – Чарлі – по суті скоює «повільне самогубство». Він «карає» себе переїданням, ігнорує необхідність звернутися до лікаря, зрештою ризикуючи потенційною смертю, яку він старанно наближає.
Чарлі: «Хто захоче, щоби я був частиною їхнього життя?»
Чарлі живе майже в повній самоізоляції й не виходить зі власного будинку. Все через відчуття провини за нещастя людей, яких він любить, але не може врятувати.
Єдина людина, яка регулярно його провідує, піклується про нього та вважає своїм другом – медсестра Ліз (Гонґ Чау).
За певний час у житті героя з’являється хлопчик-місіонер Томас, а згодом – донька Еллі (Седі Сінк), з якою він не бачився майже 10 років. Саме залагодженню розбитих стосунків із донькою і буде присвячена більшість хронометражу стрічки.
Ще Чарлі любить книгу «Мобі Дік», зокрема один есей, написаний про неї. Есей настільки дорогий для Чарлі, що він читає його щоразу, як відчуває проблеми зі серцем.
Чарлі: «Люди – чудові».
Сем Гантер написав п’єсу, що лягла в основу сценарію «Кита», ще 12 років тому, паралельно викладаючи літературу в університеті. Приблизно тоді й у тому ж університеті він зустрів свого чоловіка.
Для Гантера це дуже особиста та автобіографічна історія. Події п’єси відбуваються рідному містечку автора на півночі Айдахо. У нього також була депресія й спроби самолікування їжею. Він також ходив до фундаменталістської релігійної школи і був там дитиною-геєм.
На пресконференції у Венеції Даррен Аронофскі зізнався, що кастинг на роль Чарлі тривав майже 10 років. Але коли Брендан Фрейзер почав читати текст на пробах, вони одразу зрозуміли, що знайшли «свого» Чарлі. У фільмі Брендан видав перформанс свого життя, що приніс йому «Оскар» і поновив велику кар’єру в Голлівуді.
Сем Гантер:
«Я боявся писати про настільки особисті події й переживання. Здається, коли насправді набрався сміливості створити цю п'єсу, я вирішив, що єдиний спосіб це зробити – написати історію з позиції глибокої любові та співчуття.
Тому я хотів створити героя, який має непохитну віру в доброту людей, у внутрішню цінність людей, попри все, що сталося в його житті. Я хотів, щоби він був маяком серед темного-темного моря. Саме це дозволило мені завершити п’єсу і це ж, свого часу, врятувало мене самого».
Даррен Аронофскі:
«Цинічна точка зору жива і здорова у фільмі, але вона воює з надією, любов'ю та баченням світу Чарлі. Рядок «люди не можуть залишатися байдужими» – причина, чому я зняв цей фільм. Можна сказати, що я зробив це заради саме цього рядка.
Я вважаю, що це найважливіше повідомлення у світі зараз. Усі схиляються до цинізму й темряви та втрачають надію, але це саме те, що нам зараз не потрібно. Ми маємо спиратися на турботу, триматися за неї й постійно доводити її одне одним».
«Кит», із одного боку, сумна й навіть трагічна історія. З іншого – фільм залишає глядачів(-ок) не з бажанням вийти з кінозалу та піти втопитися, а, навпаки, з бажанням вийти на вулицю й піти гуляти узбережжям. А ще – написати твір чи щоденниковий допис, подзвонити тим, кого любиш і просто помилуватися людьми навколо.
Цей ефект зʼявляється, тому що історія писалася з великою любов’ю до людей та з розумінням різноманітності їхніх болів і страждань.
Після прем’єри фільму у Венеції стало зрозуміло, що це одна зі стрічок, про які кажуть, що вона або жахлива, або прекрасна – байдужими вона не залишає нікого. Критики серед найчастіших аргументів використовують докори щодо «витискання сліз із глядача» та пропагування фетшеймінгу (упередження щодо людей через їхню вагу – Moviegram).
Утім, давно час дати голос людям із історіями, схожими на історію Чарлі, адже їм, здебільшого, фільм якраз сподобається. Річ у тім, що історії, розказані від людини з порушенням харчової поведінки, депресією, тривожністю та іншими психічними розладами, часто і правда сприймаються оточенням як «занадто» – занадто емоційні, слізливі, вразливі, занадто замкнені у собі, занадто, занадто, занадто.
З людьми в такому стані буває важко, навіть неприємно спілкуватися, дискомфортно, страшно, взагалі втекти хочеться – не всім, на щастя, але багатьом. Тому перегляд «Кита» може стати вашим особистим тестом на емпатію: залишитися ви до кінця та співчуватимете Чарлі або ж вийдете з сеансу через сильне відчуття дискомфорту.
