Майстерня, наполовину залита світлом. Дивакуваті величезні скульптури: Чоловік, який дивиться на північне сяйво, Арлекін із двома головами, Еккі, що забув, як виглядає сонце. І чоловік із сивим волоссям, який повільно ходить поміж цими роботами, зупиняючись біля одних, торкаючись інших. Із перших кадрів біографічний фільм-історія Ксенії Кравцової «Шелест кроків» – уповільнює хід думок та зосереджує на красі.
Головні герої стрічки – художники-монументалісти Володимир Мельниченко та Ада Рибачук. І хоча остання присутня лише в роботах, архівних кадрах та фотографіях, вона задає фільму свій ритм. АРВМ – така спільна абревіатура, якою митці підписували кожну зі своїх робіт. Разом вони створили проєкт «Стіна пам’яті» на Байковому кладовищі, декорували комплекс Київського автовокзалу та Київський Палац дітей та юнацтва. Але звісно, їхній вклад у мистецтво й архітектуру – не лише в цьому.
За обгорткою документальної стрічки глядачеві відкривається фільм-притча, своєрідна філософська містерія. Значною мірою це відбувається через саму постать художників-монументалістів. «Перше, що найбільше чіпляє в способі мислення Володимира Мельниченка й Ади Рибачук, – ділиться режисерка фільму Ксенія Кравцова перед прем’єрою стрічки, – це їхня позачасовість. Вони мислять не минулим, не занурені в теперішнє й не направлені лише в майбутнє. Вони наче поза категоріями часу, творці для вічності»
Попри те, що однією з центральних тем стрічки є тема смерті, вона, завдяки самій ритміці фільму та світогляду головного героя, трансформується в тему пам’яті, а відтак – у тему життя. Володимир Мельниченко та Ада Рибачук 13 років присвятили дослідженню post mortem. Їздили селами, де відбувалися обряди поховань, проводили по декілька днів із родинами, у яких щойно була втрата, відвідували кладовище за кладовищем. «Ховати під чистим небом», «йти до кладовища звивистою стежкою через пагорби, щоб був час подумати про життя і смерть», «ховати на горі, щоб було краще видно, що там внизу» – такі речі майстри фіксували. Усе це, щоби згодом споруда, яка стане однією з найбільш упізнаваних у їхній творчості – Зали прощання Київського крематорію – налаштовувала на діалог із вічністю й слугувала своєрідним простором для посмертного діалогу.
Кадри з бетонними арками Храму неба – напівмістичні. Зняті довгими повільними планами практично в цілковитому тумані. Таке візуальне рішення створює ефект занурення та, водночас, усамітнення.
На це працює й сам візуальний ряд: у фільмі багато статичних кадрів, які створюють своєрідний інтуїтивний простір між екраном і глядачем та допомагають глядачеві одночасно зі спогляданням архітектури звернутися всередину себе, відрефлексувати побачене. Режисери нечасто використовують такий прийом у фільмах, віддаючи перевагу динаміці: «Дивитися – зараз, думати – потім». Та дехто часом звертається до такого типу зйомки у своїх роботах: Мідзогуті Кендзі використовував статичні кадри, щоб створити простір для споглядання, Міклош Янчо будував на однокадрових епізодах цілі фільми («Навколо»), а в Андрія Тарковського це взагалі один із ключових прийомів, що дав візуальну впізнаваність його стилю.
«Шелест Кроків» дозволяє глядачеві не просто потрапити в майстерню художників чи разом із Володимиром Мельниченко відреставрувати мозаїку на дні басейну Палацу дітей та юнацтва, це кіно про більше. Про саму можливість крок за кроком пройтися разом з митцями по краю їхніх островів пам’яті.
