Серед фільмів третього і четвертого днів – цілих дві стрічки повʼязані з Україною, Бредлі Купер у ролі свого краша дитинства, напружена драма про стосунки Ірану й Ізраїлю та магічний Лантімос. На солодке – фільм-компʼютерна гра Гармоні Коріна, на який він міг надихнутися Васяновичем.
Ця сюрреалістична чорна комедія, яка заснована на однойменній книзі шотландського письменника Еласдера Ґрея, підкорила критиків/критикинь Венеційського кінофестивалю. Дехто, називає її найкращим фільмом режисера, а хтось вже присуджує стрічці статус класики.
Молода дівчина (Емма Стоун – «Ла-ла Ленд») кінчає життя самогубством. Її тіло знаходить науковець Годвін Бакстер, який пересаджує дівчині дитячий мозок. Повернута з небуття і названа Беллою, вона наново вчиться говорити, їсти та досліджує себе. Слідкує за її прогресом студент Макс (Реммі Йоссеф – «Чому він?»), якому на певному етапі еволюції Белли Годвін запропонує стати її чоловіком.
Велика частина фільму, події якого відбуваються у фантастичному світі, присвячена відкриттю Беллою своєї сексуальності. Спочатку вона пестить себе яблуком, а далі їде у мандрівку з адвокатом Дунканом (Марк Руффало), під час якої вони постійно займаються сексом.
Фільм розділено на глави-міста, в які приїжджає Белла – Лісабон, Париж і Лондон. Оператор Роббі Раян, який часто працює з Йоргосом Лантімосом і Ноєм Баумбахом використовує широкі обʼєктиви, іноді – лінзи, що створюють ефект «рибʼячого ока», які підкреслюють цей і так заворожуюче дивний світ.
Йоргос Лантімос ставить питання про місце жінки у суспільстві, нашвидкоруч показуючи нам її шлях до самовизначення. Беллу намагаються підкорити сильніші та авторитетніші чоловіки, але їм це не вдасться. Героїня протягом фільму виростає з маленької шибайголови у жінку, яка знає ким вона хоче стати і на що здатна заради цього.
Гібридний док словацького режисерського дуету розповідає історії людей, які живуть у Харківському метро під час повномасштабного вторгнення. В центрі сюжету 12-річні Віка і Нікіта, які намагаються знайти собі розваги в підземці.
Вони бігають між вагонами, придумують на які станції поїдуть та знайомляться з драмами інших людей у метро. Єдиним контактом із зовнішнім світом для дітей залишається перегляд плівок, які зняли режисери фільму, щоб урізноманітнити форму та наратив стрічки. Це, наприклад жінка, яка пише на воротах «ДІТИ» чи хлопець, якого поставили з гітарою навпроти розбомбленого будинку.
Деякі сцени у фільмі, навіть якщо і планувалися як неігрові, виглядають награними. Нікіта закриває вуха від шуму у метро під нагнітаючу музику чи підслуховує розмову батьків про прильот. При цьому у фільмі вдосталь цікавих спостережень та колоритних персонажів/персонажок – наприклад, дід-гітарист, який шукає у метро собі жінку та невпинно грає радянських пісень, що так ваблять до себе авторів стрічки чи робітники у сцені, що відкриває фільм. Така суміш того, у що віриш і у що ні, постійно тримає у збентеженні й залишає змішані відчуття від картини.
«Фотофобія»
Photophobia, реж. Іван Островський і Павол Пекарчик
Aggro Dr1ft
реж. Гармоні Корін
Колись Гармоні Корін назвав свій дебютний фільм «Гуммо» новим видом кіно. З Aggro Dr1ft’ом відбулося щось подібне. Втомившись від традиційного кінематографу, режисер зняв стрічку подібну на компʼютерну гру в естетиці тепловізійного зображення (привіт, «Атлантида» Васяновича!).
Головний герой фільму – асасин, який має виконати місію – вбити демона, як боса у грі. Задля цього він має пройти низку повторюваних сцен, які супроводжуються репліками, які теж дублюються. Але сюжет і діалоги ту не головне, це кіно створено заради пережитого експірієнсу.
Фільм-політичне висловлювання проти влади Ірану, який створив режисерський дует – ізраїльтянин Гай Наттів та іранка Зара Амір Ебрахімі.
Дзюдоїстка Лейла (Аріенне Манді – «Класифікована любов») разом зі своєю тренеркою Мірʼям (Зара Амір Ебрахімі – «Вбивця “Святий павук”») приїжджають у Сакартвело на світовий чемпіонат у складі команди Ірану. Підготовлена, зібрана та впевнена спортсменка перемагає раунд за раундом, поки їй не зателефонують з асоціації дзюдо та сам міністр спорту Ірану. Уряд не може допустити бою між іранкою та ізраїльтянкою, а Лейла не згодна здаватися.
«Татамі» – чудове кіно, яке постійно тримає в напрузі. З кожним боєм, поки Лейла приймає рішення, саспенс зростає – на рівні акторської гри, операторської роботи та темпоритму.
«Татамі»
Tatami, реж. Гай Наттів і Зара Амір Ебрахімі
«Адажіо»
Adagio, реж. Стеффано Солліма
Сумнівний італійський поліцейський трилер більше би підійшов для диванного перегляду, а не для фестивалю класу А. Він є заключною частини так званої римської трилогії режисера. Більше восьми років Солліма працював у США, щоб повернутися в Рим та зняти «Адажіо» про токсичну маскулінність, де за горизонтом постійно палає вогонь, а у місті подекуди є проблема з електропостачанням.
Головний герой стрічки – Мануель (Джіанмарко Франчіні), що живе та доглядає за стареньким батьком (Тоні Сервіло – «Велика краса»). Мануель таємно від нього відпрацьовує свої правопорушення перед законом. Серед його завдань – зафільмувати те, що відбувається в гей-клубі та виконувати будь-які забаганки відвідувачів. В один з вечорів він розуміє, що все, що він робив може стати матеріалом для подальшого шантажування і втікає. За допомогою він йде не до батька, а до його давніх друзів. Всі вони згодом нарвуться на кулі.
Новий фільм Бредлі Купера («Зірка народилася») з ним же у головній ролі – історія життя його улюбленого з дитинства композитора та диригента Леонарда Бернстайна (американський музикант українсько-єврейського походження, автор музики до фільму «Вестсайдська історія» – Moviegram). Але про особисте життя Бернстайна у фільмі йтиметься значно більше, ніж про музику.
На початку стрічки загримований під 70-річного композитора Бредлі Купер зі сльозами на очах розповідає нам як він сумує за дружиною. Потім ми дізнаємося його шлях – від стосунків з чоловіком до кохання з Феліцією (Керрі Мілліґан – «Перспективна дівчина») – акторкою, що тільки сходить на пʼєдестал Бродвею.
Їх любовна історія, яку змогла перервати тільки хвороба Феліції, і правда дуже мила та зворушлива, хоч за цим Бредлі Купер і трохи втратив особистість, про яку створював фільм. На відміну від, наприклад, нещодавнього «Тар» з Кейт Бланшетт, де музиці та персоналії диригентки було присвячено весь фільм. «Маестро» ж вийшов скоріше спробою охопити як можна більше років життя Леонарда Бернстайна, а запамʼятається лише скандалами навколо загримованого носа Купера.
Але не тільки єврейській комуні є за що хейтити Бредлі Купера. У фільмі згадується, що батьки Леонарда Бернстайна російські євреї, навіть в одній зі сцен вони говоритимуть без субтитрування російською. Але чому у фільмі Рівненську губернію (яка насправді була Волинською) називають росією – хороше запитання до творців.
«Маестро»
Maestro, реж. Бредлі Купер
