У 1868 році наприкінці вересня у Станіславові стається пожежа. Заможний лікар втрачає дружину в цій трагедії, але сусіди зуміли врятувати його доньку Аделю разом із дитиною служниці Стефанією. За 25 років двоє дівчат живуть під одним дахом. Аделя вийшла заміж за Петра Сколика, а Стефанія досі не вирвалася зі заплутаних упереджень та переконань, тому працює служницею в будинку. У Станіславові теж не все спокійно – з’явився церковний грабіжник. Поліція розшукує хлопчика, який пролазить у найменші дірки в стінах та викрадає коштовності. Ці злочини збігаються з появою в оселі Аделі нової людини – маленького Фелікса.
Задротський коментар тієї, що читала:
Марія Бліндюк, літературна критикиня
Є думка, ніби для хорошої історичної драми необхідно перечитати й вивчити всю історію, щоби потім – забути. Тоді вдається передати живі образи, відтворені на рівні асоціацій та не завжди свідомого втілення, замість постановки чергового антикваріату. Схоже, що авторка роману намагалася працювати саме за таким принципом із перемінним успіхом. А от творцям фільму так і не вдалося перетравити текст, щоби зробити з персонажів людей.
Промо-кампанія фільму «Віддана» відразу насторожила глядачів своїм тизером. Одна жінка ласкаво миє іншу у ванній під пісню «Човен» на слова Івана Франка. Забігаючи наперед, можна сміливо підтвердити – так, у фільмі є кілька еротичних епізодів. Утім, вони працюють не на історію, а радше заграють із уявою глядача. Чи є якийсь любовний трикутник між Петром, Стефанією та Аделею, сказати важко, але всі натяки на підтвердження цієї теорії є й у першоджерелі «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, і в стрічці Христини Сиволап. У «Відданій» вони хіба що вони більш явні, адже маємо справу з аудіовізуальним твором, а не з текстом.
Задротський коментар тієї, що читала:
Марія Бліндюк, літературна критикиня
Можна було би прийняти еротичну інтерпретацію роману, де героїні таки виявляються лесбійками (питання, яке Софія Андрухович залишає відкритим до кінця). Можна було би пробачити наочне відображення підсвідомого й мисленнєвого – відображення, що перекреслює всю неоднозначність, завислу в повітрі тексту. Але дві однакові оголені сцени поспіль із єдиною змінною – акторкою – це така недбалість. Замість того, щоби з візуальним інструментарієм показати різність героїнь у прийняти себе й свого тіла, обирають сліпе копіювання кадрів.
Та все ж сексуальне напруження – не центральна тема у фільмі. Головна перевага над рештою мелодрам такого штибу – це художнє оформлення. Тут творці «Відданої» дійсно постаралися, адже тепер костюми та сукні в історичній драмі не скидаються на кольорове лахміття зі запилених гримерок театрів. Одяг із фільму Сиволап навіть виглядає таким, що його зручно носити. Заразом, із «Фелікса Австрія» переїхав ще один «плюсик» роману – демонстрація вишуканих страв. Звісно, часом зйомка схожа на кулінарне шоу з Netflix, але навряд комусь стане сил назвати несмачними пиріжки та запечену рибу Стефанії. Оператор Олексій Ламах зробив усе можливе, щоби кожен кадр запам’ятався й уособлював запах від смаколиків. І це поки найкраща з можливих спроб показати смак через великі плани вишуканих обідів.
Задротський коментар тієї, що читала:
Марія Бліндюк, літературна критикиня
Картинна апетитність галицького життя – ряд штампів, що вже давно приїлися в культурі. Коли Львів уже зовсім замуштрували філіжанками й пляцками неофіти Юрія Винничука, Станіславів (aka Івано-Франківськ) упевнено тримає позиції. У «Феліксі Австрія» вистачає недоліків, але письменниця все ж контролює градус цукровості – на відміну від стрічки, де безкінечні прольоти над їжею радше знуджують, а не підкреслюють відданість Стефи.
Аби перенести тонкощі книги, в адаптації роману Софії Андрухович допомагала сценаристка Анастасія Семерякова, але стрічка досі виглядає, як літературний текст: «Віддана» ділиться на розділи, мова зберігається від першої особи, а образи достатньо промовисті, щоби їх зчитати з першого погляду.
Задротський коментар тієї, що читала:
Марія Бліндюк, літературна критикиня
Найбільше зауваження до українських екранізацій – надмірна літературність їхньої мови. Чомусь до сюжетів навчилися ставитися більш-менш сміливо, а от актори продовжують говорити книжною мовою, що звучить штучно й безпорадно. Видозміна окремих слів і речень до більш звичного словникового запасу – зрада точності, на яку можна піти в ім’я більшої справжньості героїв.
Зважаючи на те, що «Фелікс Австрія» не був багатим на «сюжетне м’ясо», фільму було достатньо лише перенести відчуття від прочитаного. Водночас, не забувати про інтерпретацію замість буквалізму, якого навряд можна було досягнути. Сценаристки витратили чимало сил на рефлексії Стефанії, що, безумовно, дало свій результат. Але стрічка неабияк просідає в другій половині, бо перечеплюється за нових персонажів Йосифа та Фелікса, які не грають значущої ролі в історії екранної служниці.
Задротський коментар тієї, що читала:
Марія Бліндюк, літературна критикиня
Магія та сюр, яких щедро додали в реальність екранної Стефи, були б сміливим авторським рішенням, адже Стефі як оповідачці довіряти важко – вона імпульсивна, глибоко занурена в себе й передає побачене крізь призму власних переживань. Чому б її не розрадити співбесідниками: балакучими рибами чи живими портретами? Тільки от втілення цих образів вийшло радше комічним, ніж психоаналітичним, тому постає питання – для чого?
Ще одним констрастом на фоні розкішних великих планів є кілька мізансцен, що залишають багато запитань. У одному з епізодів Стефанії сниться розмова з батьком Аделі. І наче в найбільш невдалих зразках детективів, він ледве вимовляє останню волю перед смертю, перериваючись на кашель. Такими огріхами в сучасному кіно вже давно ніхто не бавиться, тому вкрай дивно бачити подібні незграбності в історичній драмі з еротично-фантастичним підтекстом. Утім, «Віддана» часто працює й навпаки. Деякі фантазії Стефи здаються вдалими інтерпретаціями для переносу на великий екран, як-от політ риб із таці до озера в Станіславові. До того ж, візуальний складник ритмічно перехрещується з чудовою музикою Євгена The Maneken Філатова, який поповнив список дебютантів у команді цього повного метру з режисеркою, продюсеркою та кількома акторками.
На прем’єрі композитор порівняв екранізацію роману Софії Адрухович із першим млинцем, нехай і зі скоринкою. Тому на кожний позитивний відгук, імовірно, знайдеться негативний. І цю двозначність прекрасно ілюструє фінал, де Стефанія викарбовує головний меседж фільму про те, що не годна більше жити в рабстві.
Тим більше, рабство не виглядає чимось радикальним: у комфортному будиночку головна героїня не почувалася щасливою й не вміла втілювати власні бажання. Щойно стрічка виштовхує цю кульмінацію, несподівано з’являються титри. Занадто швидке пережовування відчутних емоцій протагоністок губиться, наче маленький Фелікс, якого згадую лише на початку рецензії. Тому скоринка такого млинця могла би бути більш засмаженою, але не вистачило сюжетної олії.
Задротський коментар тієї, що читала:
Марія Бліндюк, літературна критикиня
У 2014 році Софія Андрухович написала свій роман із обірваним (іноді зустрічається «відкритим») фіналом, чим викликала неабияке роздратування. Це не той випадок, де герої виходять у заграву – а наче на кінцівку вже просто не вистачило сил. Тим дивніше для тексту, на який чекали сім років.
Анастасія Семерякова натомість подає однозначний хепі-енд, що залишає менше відкритих питань, але не закриває бездонну діру претензій. І зрештою уособлює ідею, з якої виникла назва першоджерела: «Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби».
