Як ми знаємо, у американців є національна розвага – розповідати історії. І кіно у цій справі – не виключення. Тому не дивуйтеся, що половина програми фестивалю «Незалежність» – документалки. Навіщо писати сценарії, коли і сама американська дійсність добре з цим справляється?
Власне, і зі словом «незалежне» найбільше асоціюється американське кіно. На відміну від європейців, яких частіше за все фінансують фонди,, американці ще пам’ятають, як воно – знімати кіно на власні заощадження. Згадаємо хоч Шейна Керрута («Детонатор», «Домішка»). Він хоч і створює фільм раз на 9 років, однак знімає їх на свої кошти, та ще й робить це так, що Стівен Содерберг величає його незаконнонародженим спадкоємцем Девіда Лінча та Джеймса Кемерона. Проте і Керруту вже було ким надихатися. Віри в свої сили оригінальному режисерові додав приклад класика, Джона Кассаветіса, який фільмував за власний кошт, коли це ще не було мейнстримом. А рішучості додав приклад стрічки «Музикант» («El Mariachi», 1992), на яку Роберт Родрігес витратив 7000 доларів із власної кишені.
Справжня незалежність дозволяє режисерам знімати щире та експериментальне кіно. І фільм-відкриття «Джеймс Вайт» не підводить за цими двома критеріями.
У центрі сюжету – хлопчина із Нью-Йорку під тридцять років – Джеймс Вайт (Крістофер Ебботт, «Дівчата»). Дещо спантеличений він виходить із нічного клубу. У нього помер батько. Проте біль від втрати радше фантомна: Джеймс виховувався матір’ю, а з татом майже не бачився. З близьких людей у нього залишилася лише та сама мати (Сінтія Ніксон, «Секс і місто»), з якою він живе, та друг Нік (Скотт «Кід Каді» Мескаді). Джеймса мало що обтяжує. Він обіцяє знайти роботу і зробити щось зі своїм життям. Лише невелика перерва і все піде інакше: з’їздити б у Мексику, наприклад. Однак блиск синця під очима від нещодавньої бійки у барі зароджує сумніви – так само, як і вселяє надію. Джеймсові необхідне велике потрясіння, щоб щось змінити у власному житті. І він його отримує: у матері виявляють рецидив раку.
Джош Монд, режисер фільму, написав сценарій після того, як його власна мати померла від раку в 2011 році. Мотивувала та надихала його музика одного з акторів майбутнього фільму – Скотта «Кід Каді» Мескаді, яка й стала саундтреком. Ймовірно, фільм би неминуче скотився у кліше, сповнився банальностями, якби не власний досвід режисера і бажання не просто розказати чергову історію про невиліковну хворобу, а дослідити та зрозуміти, що саме він відчував. «Якщо ти не готовий про це поговорити, просто переконайся, що ти записав свої почуття», – каже матір Джеймсові Вайту. Чи чув Джош Монд це від своєї – невідомо, однак саме так він і вчинив: просто записав свої почуття
Тематика фільму не нова. Про боротьбу з невиліковними хворобами зняли чимало за останні роки. Згадаємо хоча б «Я, Ерл та дівчина, що помирає» та «Все ще Еліс», який приніс Джуліанн Мур «Оскар» за головну жіночу роль. Фільми піднімають важливе питання, як змиритися з втратою – чи смертю, чи згасанням своїх когнітивних навичок. «Джеймс Вайт» не оминає цієї теми і акцентує на емпатії до головного героя. Великі плани, тісна близькість з Джеймсом – камера фокусується на його обличчі, змушуючи нас співпереживати, переймати розумове напруження героя.
Крістофер Ебботт приковує увагу до свого персонажу протягом усього фільму, за що встиг отримати від критиків порівняння з молодим Гарві Кейтелем – мабуть, ще скорсезівського зразка. Сінтія Ніксон перевтілюється на очах з Міранди із «Секса і місто» у стару виснажену жінку, яка не може згадати власного сина. Щирість режисера та акторів оцінили на «Санденсі», віддавши Приз глядацьких симпатій. Сподіваюся, оцінить його і київський\львівський\ харківський\одеський глядач.
Фільм починається з втрати і нею завершується. І знову Джеймс великим портретним планом. Він дивиться на місто і нервово палить. Головним питанням фільму лишається, чи змінить Джеймса смерть матері. «Джеймс Вайт», перша повнометражна режисерська робота Джоша Монда, і є відповіддю на це питання.
