Меланхолія та боротьба зі своїми демонами
Зараз Йоакіму Трієру (так-так, це дуже далекий родич найвідомішого датчанина Ларса фон Трієра) вже за 40, а він і гадки не має, як готувати та водити автомобіль. Ще підлітком майбутній режисер полюбляв кататися з друзями на скейтборді і згодом почав знімати це на камеру. А власні мультфільми створював ще до того, як навчився писати. Любов до кінематографу привела норвежця до Європейського коледжу кіно у Копенгагені, він продовжив навчання у Великобританії, а згодом потрапив на телебачення.
Свої перші «справжні» фільми Йоакім почав знімати після 2000-х. Перші три – короткометражні роботи, в яких режисер уже співпрацював з людьми, що складають його команду й дотепер – сценаристом Ексілем Вогтом та оператором Якобом Іре. У 2006 році Трієр зняв свій дебютний повнометражний фільм «Реприза», який отримав нагороди у Торонто, Роттердамі та Карлових Варах. Вже друга картина дуету «режисер-сценарист» була показана у програмі «Особливий погляд» на Каннському кінофестивалі.
Для режисера Йоакіма та сценариста Ексіля не так важливо погоджуватися з тим чи іншим героєм – головне розуміти його спосіб мислення та любити. У кожному фільмі персонажі думають по-різному, але логіка кожного з них послідовна та аргументована. Навряд чи режисер погоджується з моделю поведінки батьків Тельми (персонажів з однойменного фільму), які виховують свою доньку у суворих заборонах та обмеженнях, змушуючи її жити у перманентному стані несвободи, але саме ця незрозумілість і цікавить автора, який ставить собі за мету дослідити та сягнути логіки персонажів. Персонаж Ізабель Юппер у фільмі «Голосніше, ніж бомби» (приберіть дітей від моніторів, далі буде спойлер) зраджує чоловікові, а згодом взагалі вирішує поставити крапку на своєму житті. Та Йоакім і Ексіль не намагаються осудити її, а прагнуть зрозуміти її вибір та поділитися своїми міркуваннями з глядачами.
Великі студійні фільми – не те, що цікавить Трієра. Норвежець хоче знімати кіно, з яким матиме дуже особистий зв’язок – інакше, за його словами, у зйомці стрічки просто немає сенсу. Автор каже, що фільми з великою кількістю подій – це непогано, але зовсім нетипово для нього. Можливо, колись Трієр і наважиться зняти високобюджетну картину, але вона обов’язково ламатиме кінематографічні канони (щось накшталт «Тельми» ). Великі бюджети для Трієра – це обмеження свободи: мовляв, занадто багато людей прагнутиме повернути вкладені у фільм гроші, не замислюючись над його якістю.
Одна з ключових особливостей методу режисера – розподіл стрічки на сюжетні чи візуальні елементи. У кожному фільмі він використовує такий прийом для різних цілей. Скажімо, у перших двох фільмах фрагментація була пов’язана з певною нестабільністю емоцій головних героїв. Натомість у «Голосніше, ніж бомби» вона дає нам простір, дистанціює від справді важкого матеріалу.
Також у своїх стрічках норвежець прагне досягти трансгресії – зафільмувати у кіно вихід за межі прийнятих у ньому ж норм. У кожному фільмі режисера діє певна кількість персонажів, які не вписуються у традиційні соціальні рамки, а в більшості випадків таким є і сам головний герой. Та Трієру важливо не те, чим займаються його герої, а їхні думки та стан, в якому вони перебувають. А найкращою режисер вважає інтуїтивну, яку називає брудним формалізмом (або поп-формалізмом).
фільмографія
2000 : П’єта
2001 : Досі
2002 : Проктер
2006 : Реприза
2011 : Осло, 31 серпня
2015 : Голосніше, ніж бомби
2017 : Відьма
2021 : Найгірша людина в світі
вибрана фільмографія
Реприза
Reprise, 2006
Філіпу та Еріку вже за 20, і друзі мріють про те, щоб стати відомими письменниками. На самому початку фільму нам показують фрагменти, в яких успіху досяг спочатку один, а потім і другий. Та потім Трієр повертає нас до реальності, в якій все завжди відбувається дещо інакше. У реальному житті Філіп досягає успіху, а Еріка не публікують – і він потрапляє до психіатричної лікарні через нервовий зрив.
Дебютна повнометражна робота отримала низку нагород, та режисер все був відомий лише вузькому колові глядачів, які слідкують за кінофестивалями. У цій стрічці Трієр користується репризою (прийомом, винесеним у саму назву), тому досить важко зрозуміти, який варіант розповіді є реальним. В інтерв’ю після виходу фільму режисер зазначав, що експерименти з формою є дуже важливими: мовляв, інакше сенсу знімати кіно просто немає. Фільм задає певний ритм своїми повторами – як драматургічними (інколи з певними відхиленнями), так і темпоральними, створюючи дуже динамічну та цікаву картину.
Осло, 31 серпня
Oslo, 31 august, 2011
Фільм знято за мотивами книги П’єра Дріе ла Рошеля «Блукаючий вогник». Головний герой – 34-річний Андерс (його грає Андерс Даніельсен Льє, який співпрацює з режисером вже вдруге) – значну частину свого життя вживав наркотики, окрім останнього року, проведеного у реабілітаційному центрі. Чоловіка відпускають на один день в Осло, де той іде на співбесіду і зустрічає своїх старих знайомих.
Андерсу начебто кажуть: «Ти можеш повернутися та почати все спочатку», але йому вже 34. Всі друзі мають дітей, а в нього лише повне непорозуміння з приводу того, що робити далі.
Протягом усього фільму Андерс зустрічається зі своїм минулим та майбутнім, яке могло б існувати, якби все в його житті пішло іншим шляхом. Але не піде, бо вже зроблено занадто багато фатальних помилок, і все, що йому залишається, – це зробити фінальний крок у безодню. Сам Йоакім каже, що хотів розказати у цьому фільмі історію про самотність та ізоляцію.
Голосніше, ніж бомби
Louder Than Bombs, 2015
Рефлексія трьох людей (один з яких – Джессі Айзенберг із випрямленим волоссям) – двох синів та чоловіка – щодо втрати дуже близької їм людини. Пройшло вже два роки, а ніхто з них досі не зміг рушити далі: чоловік не може розпочати нові стосунки з жінками, старший син не може бути щасливим у шлюбі, а молодший просто не хоче ні з ким розмовляти.
Подій у фільмі майже немає – натомість є люди, які переживають та начебто намагаються жити далі, але щось їм усе ж заважає. Мати/дружина була центром усього, елементом, який об’єднує родину і без якого все якось не працює. Головними у фільмі стають мовчання, бездіяльність та певна відсутність, а не дія та діалог. Найвищий рівень конкретики — це натяк.
Це скоріше фільм-стан, ніж фільм-подія. Змішуючи різни площини простору — реальність, спогади, певну альтернативну реальність, — Йоакім дає нам можливість відчути себе героями, які ніби зависли у порожнечі між минулим, де мати/дружина ще жива, та теперішнім, де їм доводиться шукати її заміну в інших жінках.
Йоакіму дуже подобається фільм «Кес» Кена Лоуча. Режисер розповідав, що він завжди плаче під час сцени, в якій вчитель говорить зі своїм учнем. Вони розмовляють про проблеми самовираження хлопчика та те, ким він взагалі є. Трієр хотів, щоб у його фільмі щоденник молодшого сина Конрада показував, наскільки відрізняється внутрішний світ хлопця від того, як він себе поводить.
Відьма
Thelma, 2017
У своєму останньому фільмі Йоакім Трієр пробує себе у дещо новому для нього жанрі пост-горору – тобто не знімає фільм жахів, а використовує простір горору для розкриття більш широкої проблематики. У данному випадку це відношення до традиціоналізму (спойлер: негативне), клерикалізму (спойлер: знову негативне) і гомофобії (цього разу без спойлерів).
За сюжетом, дівчина на ім’я Тельма переїзджає в Осло та починає жити окремо від батьків. Та їй все одно важко позбутися наслідків їхньої опіки та радикально-католицького впливу. Після цього в її житті з’являється багато нового: перша цигарка, перша пляшка алкоголю та перше кохання, яке вона спочатку не до кінця усвідомлює, адже об’єкт її закоханності – дівчина, що вибивається з моральних установ справжньої католички.
Метафоричний простір фільму та його холодна відстороненість дещо перегукується із почерком Йоргоса Лантімоса (та всією грецькою «новою хвилею»), а сам фільм своєю фабульною частиною нагадує «Сире» Джулії Дюкорно, який вийшов роком раніше.
Алекс Малишенко
Найгірша людина в світі
The Worst Person in the World, 2021
Йоакім Трієр продовжує свої творчі пошуки та цього разу знімає справжній ромком. Цей привабливий глядацький жанр останніми роками декілька разів перевідкривали. «Тіло і душа» Ільдіко Еньєді показав як споріднені душі можуть знайти одна одну навіть в умовах м’ясокомбінату, а «Зависнути у Палм-Спрінгз» Макса Барбакова запустив любовну лінію у часову петлю.
Трієр чіпляється за притаманну жанру іронію та вибудовані конвенції, щоб розповісти про те, що завжди його турбувало – самотність, екзистенційний пошук та часто нещасливі родини.
Своєю провідницею у цей світ він обирає Джулі – дівчину, яка постійно знаходиться у пошуках. Ось вона одна за одною змінює професії, а ось закохується, розвиває серйозні стосунки, але відчуває себе недостатньо вільною. Джулі вивчає світ через випадкові зустрічі та довгі розмови про народження дітей, кохання і секс.
Джулі видається дуже справжньою, але водночас є у ній щось від літературної героїні. Структура фільму (пролог, 12 розділів та епілог), а також закадровий голос, таємницю якого нам так і не розкриють, натякають на це. Така двозначність дає глядачу додаткову свободу для встановлення дистанції. За бажання можна наблизитися та зануритися з головою у переживання Джулі, а при необхідності – триматися на відстані вигаданих літературних персонажів.
