Варто зазначити, що «Суспірія» зрезонувала з подіями так званих «Свинцевих сімдесятих» в Італії. Тут слід більш детально пояснити про те, що Італію в сімдесятих роках охопила хвиля екстремістського насильства, піком якого стало вбивство прем’єр-міністра Альдо Моро, ряд великих терактів, скоєних угрупованням «Новий порядок», «Змова Боргезе» і т.д. Італійське суспільство було занурено в атмосферу постійного страху, влада не мала можливості припинити терор, який з кожним новим витком був все інтенсивніше і жорсткіше. Глава «Нового порядку» П’єрлуїджі Конкутеллі згодом заявляв: «Я часто повторюю: я був суддею, катом і Богом в одній особі. Суддею – тому що я виносив вироки, катом – тому що приводив ці вироки у виконання, Богом – тому що забирав найцінніше, що є у людини: його життя. Я робив дітей сиротами, а дружин – вдовами. Але ким я був насправді? Та ніким». Звільнений майже повністю від цензурних ланцюгів італійський кінематограф, в цілому, і жанр жахів, зокрема, як найбільш гостро реагуючий на всі соціальні процеси всередині країни, фокусувався на якомога більш виразному зображенні сексу і насильства, доводячи їх до максимального рівня. Зрештою, самого Ардженто назвали «Вісконті насилля», який приміряв образ того самого ката, що здійснює найбільш дикі вбивства. Втім, «очі вбивці» були не тільки очима самого Ардженто; глядач, який дивиться його стрічки, регулярно на фізичному рівні сам ставав маніяком. Принцип зйомки суб’єктивною камерою Ардженто довів до абсолюту, підкреслюючи таким чином і викривлено вуаєристичну суть кінематографа.
Якщо Голлівуд тієї ж пори починав рухатися у бік ескапізму, італійське кіно осмислювало все, що відбувається з країною, часом відсторонено і гротескно, як це робив Даріо Ардженто. Той період нестабільності в історії Італії Ардженто охарактеризував так: «Це була епоха заколотів. Коли мене запрошували в гості ті, хто вже називав мене «колегою», мені було дуже не по собі. Це було таке жахливе, таке звіряче збіговисько, немов скажені собаки, які кусають одне одного». «Суспірія» для італійського кіно стала одним з найприбутковіших фільмів в історії, та мало хто розглядає її як фільм політичний. Разом з тим і сюжет про чужинця в незнайомій країні спочатку несе в собі заряд неприкритого політичного коментаря, тим більше – в умовах охопленої праворадикальним терором Італії.
Дарія Ніколоді, яка написала сценарій «Суспірії» і зіграла в ній одну з головних ролей, взяла за сюжетну основу історію своєї бабусі, яка в п’ятнадцятирічному віці втекла з приватної музичної школи, де вона зіткнулася, на свій подив і жах, з проявами чаклунства, які, втім, значно урізноманітнили її навчальний процес. Звісно, сімейна легенда не могла повною мірою претендувати на абсолютну достовірність, проте врешті-решт саме цей момент особистого утаємничення увійшов і в сценарій, і в картину. При цьому тільки лише історією бабусі сценарій не обмежився, і Дарія Ніколоді розповіла Ардженто старовинний переказ про Трьох матерів – Матері Подихів (про неї мова йде в «Суспірії»), Матері Темряви (про неї згодом розповів фільм «Інферно») і Матері Сліз, однойменний фільм про яку Ардженто випустив у 2007 році, завершивши нарешті свою нову трилогію.
У свою чергу Даріо Ардженто реалізував сценарій Ніколоді, маючи на думці «Алісу в країні чудес» Льюїса Керрола, вміщену у в’язку, тягучу і моторошну атмосферу (нео)готики. Іншим джерелом натхнення для Ардженто стала діснеївська «Білосніжка», тим більше що цього Ардженто і не приховував:«Суспірія» – не чистокровний фільм жахів, а страшна казка для дорослих, яка апелює до найхарактернішіх страхів людини, що потрапила в незвичайне оточення. «Фільм «Суспірія» навіяний «Білосніжкою» Діснея. Мої доньки ніяк не могли дивитися мої фільми, тому що в кінотеатрах на ці стрічки неповнолітніх не пускали, а брати їх з собою на роботу, коли я займався монтажем фільмів, мені не хотілося», –розповідав режисер. «Суспірія» – фільм жахів, який виходить за чітко встановлені жанрові кордону джалло, що завжди був вправою у візуальній подачі, але змістовно часто програвав, ведучи сюжети в сторону тотального абсурду. Звичайно ж, у «Суспірії» форма домінує, проте не витісняє з кінотексту ні драматургію стрічки, ні її багатошарову візуальну мову, що стала по-справжньому революційною.
Вплив «Суспірії» на світовий кінематограф величезний. Досить сказати, що прямі візуальні цитати зі славетного фільму Ардженто запозичили Даррен Аронофскі для свого «Чорного лебедя» і Ніколас Віндінг Рефн для «Неонового демона». Втім, «Суспірію» розібрали на цитати практично відразу, і вже в 1978 році англійський режисер Норман Дж. Воррен в своєму горорі про відьму «Терор» у фінальному третьому акті безпосередньо посилався на «Суспірію». «Суспірія» для італійської школи жахів стала однією з вершин, перевершити яку не зміг ні Лучіо Фульчі у сюрреалістичних «Сьомих воротах пекла» і «Будинку на краю кладовища», ні Ламберто Бава в підкреслено синефільських «Демонах», до яких, між тим, Даріо Ардженто має прямий стосунок. Окремо стоїть «Пекло канібалів» Руджеро Деодато, але це вже зовсім інша історія. Ще у 2016 році в інтерв’ю виданню Indiewire Даріо Ардженто сказав з приводу рімейку «Суспірії» від Луки Гуаданїно: «Я чекав, коли цей проект зрушиться з місця. Авторські права були куплені близько семи років тому. Спочатку вони належали 20th Century Fox, потім вони були передані іншим компаніям і т. д. Але те, що дійсно абсурдно, дійсно неймовірно, – те, що мене ніколи не питали про це. Я маю на увазі, мені ніколи ніхто не дзвонив і не питав мене про кастинг, локації тощо. Я нічого не знаю про цей проект, крім того, що я читав про нього в газетах. Я повторюю: мене ніколи не питали про це. Чесно кажучи, я думаю, було б краще, якби він не був знятий».
