Аскольд Куров та Олег Сенцов потоваришували у 2012-му. Сенцов написав Курову в фейсбуці, що йому сподобалась друга за рахунком короткометражка Аскольда – «25 вересня». Офлайнова зустріч відбулась на прем’єрі вже Олегового повнометражного дебюту – фільму «Гамер». Обидва прийшли в кіно після 30, до цього випробувавши ціле розмаїття професій. До цього Куров встиг попрацювати барменом, продавцем вішалок, церковним дзвонарем і дизайнером упаковки йогурту «Вімм-Білль-Данн». Послужний список Сенцова дещо коротший, але також видає людину, що не всидить на місці – бізнес, кіберспорт, власний комп’ютерний клуб. Обидва так чи інакше торкаються у своїх фільмах теми підліткової вразливості. Буремний життєвий досвід, помножений на постійний пошук як стиль життя – цим двом вочевидь було про що поговорити. Коли в 2014-му проти Сенцова розпочали сумнозвісний судовий процес, Куров вирішив провести своє власне розслідування. Намагаючись бути якомога неупередженішим, він створив ту єдину зброю, якою би міг захистити друга. Так з’явилась картина про двобій людини та системи.

Для зйомок «Ленінленду» (2013) Аскольд Куров офіційно влаштувався у підмосковний музей на ставку, аби там створювати відеолітопис «Ленінських Гірок». Робота кількох років вилилась у фільм, який документує сюрреалістичну атмосферу зсуву часу, що доводить: «совок» – не тільки у наче відірваному від реальності музеї, але й у наших головах. «Процес: Російська держава проти Олега Сенцова» продовжує лінію розвінчування абсурду пропаганди радянського штибу. От демонстрантка, йдучи Червоною площею, несе плакат  «С новым 1937 годом!», наче навмисне сформулювавши лейтмотив стрічки. Сфабрикована справа у купі зі «стратою» публічної особистості, що має на меті залякування усіх незгодних – цілком собі в стилі 1937-го. Ось тільки покарання стало чи не жорстокішим: замість кількох пострілів – повільні, як смерть, 20 років увязнення з годиною прогулянки раз на день. Втім, хоч увесь фільм вибудований на констатації трагічної несправедливості, Курову вдалось уникнути головного – спокуси зобразити свого героя жертвою.

Можливо, тому свій фільм Куров починає саме з тієї іпостасті Олега, яка знайома йому найкраще – режисерської. Ось 37-річний Сенцов дає інтерв’ю: дебютний «Гамер» показали на Роттердамському кінофестивалі, а в Ханти-Мансійську він отримав премію від Гільдії кінознавців та кінокритиків Росії на фестивалі «Дух вогню». Далі ж – арешт, відео- та особисті звернення відомих режисерів, від Сокурова до Вендерса, епопея лжесвідчень Чернія  та зізнання Афансьєва. Здається, гірше нікуди – але фільм так само тримається осторонь маніпулятивного трагізму, з гіркою іронією висвітлюючи колізії справи, що так і не представить жодного речового доказу провини. Хіба що копію «Звичайного фашизму» Михайла Ромма, що його суд, попри свідчення кінокритика Антона Доліна, кваліфікує як… фашистський.

«Процес» не оминає і головних антагоністів, і другорядних на перший погляд персонажів. Смерть Нємцова, демонстранти на Червоній площі, що марно намагаються достукатись до співвітчизників, сімейна таємниця про далекого родича, який працює на ФСБ і причетний до звинувачення, але при цьому досі купує подарунки дітям Сенцова – все це лишає по собі враження жорсткого абсурду. Незручна правда поруч із брехливими новинами «Першого каналу». Лиха медійна війна, яка зруйнувала сімей не менше, ніж війна реальна, кривава. Сокуров, що, благаючи Путіна помилувати Сенцова, скидається на образ з Мункового «Крику». По обидві сторони лишаються люди – от яку непопулярну істину нагадує фільм Курова.

Та діалог неможливий. От на прохідній Лєфортово сестрі Сенцова дошкуляють за те, що в списку продуктової передачі вказала «розсипні горіхи». «Зачем вы написали «рассыпные орехи»? Какая мне разница, какие у вас там орехи?! Не сбивайте меня с толку» – вичитує працівниця тюрми і змушує відчути, ніби ви у найстрашнішій фантазії Кіри Муратової. Питання марні, а відповіді – неможливі. Все як у «Процесі» Кафки:

« – … ви заарештовані.

–  схоже на те, – сказав К. і додав: – А за що?

– Ми не можемо давати пояснення… Я й так перевищую свої повноваження, розмовляючи з вами по-дружньому».

Втім, Сенцов продовжує гнути свою лінію. Його другий фільм, «Носоріг», також мав оповідати про підлітків. І своїм максималізмом, здатністю розсміятись в обличчя попри усі авторитети, здатністю вірити та відстоювати свої принципи та іронічним «вікторі» режисер і сам нагадує підлітка у тілі дорослого. Та головне – він не просить милості, і припрошувати своїх тюремників до діалогу не збирається. Тож обирає монолог за зброю – бо звертається не до суддів, а до тих, хто споглядає за божевільним процесом. В найдраматичніший момент, оповідаючи із кривою посмішкою притчу про Понтія Пілата, він закликає до єдиного – не бути боягузами, не лишатись серед мовчазної більшості. Титр сповіщає, що за вироком Сенцов має вийти аж у 2034 році. За час увязнення режисер вже написав новий кіносценарій, який, попри прохання друзів та колег, відмовляється передавати на свободу. Він обіцяє вийти разом із ним.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Docuday’s UA Документалістика