Хто це такий: Андрій Звягінцев

Пристрасті за Андрієм
Андрій Звягінцев
дата народження: 6 лютого 1964

Пристрасті за Андрієм

Серед улюблених фільмів російського режисера Андрія Звягінцева особливо виділяються «Андрій Рубльов» Тарковського, «Час вовка» Бергмана та «Затемнення» Антоніоні. Власне, саме ці постановники і стали головними орієнтирами в кінематографічних пошуках режисера.

Спочатку в житті Звягінцева був театр. Андрій закінчив акторський факультет Новосибірського театрального училища, потім був Новосибірський театр юного глядача, служба в армії і знову навчання, тепер уже в ГІТІСі. Але російський академічний театр першої половини дев’яностих Звягінцева не влаштовував, і впродовж довгого часу він працював звичайним двірником, жив у службовому приміщенні при театрі ім. Маяковського і зрідка брав участь у театральних постановках. Але оскільки зарплати двірника, звісно, мало на що вистачало, Андрій як актор епізодів знімався в телесеріалах і кількох повнометражних фільмах.

У 2000 році Андрій Звягінцев, на той момент уже режисер рекламних роликів, для телесеріалу «Чорна кімната» знімає три новели – «Obscure», «Бусідо» і «Вибір». Ці короткометражні фільми були розминкою перед дебютом режисера в повному метрі – драмою «Повернення» 2003 року, що стала справжньою сенсацією у тодішньому російському кінематографі, який ніяк не міг відійти від естетики маргінесу та бандитизму дев’яностих.

«Повернення» певним чином стало точкою відліку для «нових тихих»: йдеться, зокрема, про Сігарєва, Попогребського, Хомерікі, Калатозішвілі. Варто сказати, що в «Поверненні» сформувалася незмінна команда, яка буде працювати над усіма наступними картинами режисера – оператор Михайло Крічман і сценарист Олег Негін. У дебюті Звягінцева порушено теми, які знайдуть продовження і в його подальших фільмах: дисфункційні сімейні стосунки, побут і життя сучасників, криза особистості та суспільства. «Повернення» було практично повністю відірване від російських реалій. Перш за все цей фільм – універсальне висловлювання про замкнуте коло родинних зв’язків, від яких неможливо відмовитись.

Та, як відомо, вирішальним для багатьох режисерів є аж ніяк не їхній повнометражний дебют, що часто є лише своєрідним ескізом, а другий фільм, у якому кіномова має стати зрозумілішою та цікавішою. Фільм «Вигнання» 2007 року, прем’єра якого відбулася на 60-му Каннському кінофестивалі, відзначений такою ж кількістю престижних нагород, як і «Повернення», викликав куди більш суперечливу реакцію.

Надмірно затягнута стрічка «Вигнання» – досить вільна екранізація оповідання Вільяма Сарояна, з якого режисер вилучив практично весь побутовий і національний контекст, створивши абсолютно свій простір зруйнованого раю. Стрічка певною мірою закріпила думку про Звягінцева як про головного послідовника і навіть наслідувача Андрія Тарковського. Однак щодо фільмів режисера з’явився критичний термін «духовний гламур».

Набагато менше його стало в наступній повнометражній стрічці Звягінцева, «Єлені» 2011 року, в якій на першому плані – тема соціального розшарування, неблагополуччя і невпорядкованості. На відміну від Європи та США, третій фільм режисера в Росії та на пострадянському просторі був прийнятий неоднозначно. Хоча з погляду драматургії і режисури стрічка не була ні «чорнухою», ні кітчем, ні явним політичним маніфестом. Звягінцев невипадково вибрав на головну роль у «Єлені» театральну актрису Надію Маркіну, внісши в цю меланхолійну екзистенціальну драму фарб театральної експресії, виразних мазків глибокого акторського проживання героїні в кадрі.

фільмографія
2000: т/с «Чорна кімната»
2003: «Повернення»
2007: «Вигнання»
2008: «Апокриф»
2011: «Таємниця»
2011: «Єлена»
2014: «Левіафан»

Однак жоден фільм Звягінцева не викликав таких бурхливих, ба навіть істеричних суперечок, як «Левіафан» 2014 року. Влада, церква, російський провладний культурний бомонд були в прямому сенсі ображені цією стрічкою, яка, мов у дзеркалі, відобразила всі проблеми путінської Росії. З урахуванням усе більш абсурдної політичної ситуації як усередині РФ, так і за її межами, «Левіафан» став, по суті, тим самим magnum opus Андрія Звягінцева, який нарешті чітко сформував його авторський кіностиль.

Звягінцев нинішній – це насамперед політизований режисер, для якого кінематограф це і мета, і основний засіб висловитися про наболіле, зовсім не боячись звинувачень у русофобії та державній зраді. У Росії усе частіше звучать думки про нього як про експортного режисера і вигідного для політичної вертикалі культурного діяча, який йде у вигідну для себе кон’юнктуру замість того, щоб шукати нові форм кіномистецтва та розвивати свій кінематограф. Духовний гламур змінився на гламур політичний: в останньому фільмі «Нелюбов»режисер жирними драматургічними мазками підкреслив той побутовий дикий жах, що коїться в сусідній країні.

«Нелюбов» – тенденційне політичне кіно, що вийшло в той момент, коли театральне і кінематографічне середовище Росії було вражене арештом Кирила Серебреннікова, а політичний ландшафт був максимально випалений напалмом ненависті, породженої державною пропагандою. Утім, в останньому фільмі Звягінцева не менш помітна і дзвінка порожнеча його меседжу, адже всі конфлікти фільму були зведені до простих істин. Занадто простих.

Вибрана фільмографія

2003

Возвращение

жанр: драма
у головних ролях: Костянтин Лавроненко, Володимир Гарін, Іван Добронравов

Повернення

Стримана, камерна стрічка про взаємини батька і синів багато в чому ідейно вступила в полеміку з драмою «Батько і син» Олександра Сокурова. Погляд Звягінцева на ці стосунки часом досить похмурий, фільм захоплює героїв у момент їхніх внутрішніх переломів і дорослішання, яке не може не бути травматичним.

2007

Изгнание

жанр: драма
у головних ролях: Костянтин Лавроненко, Марія Бонневі, Олександр Балуєв, Олена Лядова

Вигнання

Зрада, недовіра, вбивство – ось три основні складові цієї драми з найсильнішим біблійним підтекстом. Звісно, можна дорікнути режисерові в зайвій прямолінійності меседжу стрічки. Усе ж фільм своєю стриманістю кіномови легко занурює глядача у той вихор переживань головних героїв, буденне життя яких перестало існувати. Сімейна ідилія була лише фейком.

2014

Левиафан

жанр: драма
у головних ролях: Олена Лядова, Олексій Серебряков, Володимир Вдовиченков

Левіафан

Фільм про тотальний руйнівний механізм влади, для якої середньостатистичний громадянин – це ніщо, по суті розповідає не тільки про сучасну Росію, а й почасти про всі пострадянські країни. Тотальне безправ’я і безнадія не дають можливості вирватися з пазурів чудовиська, який тягне за собою на дно всіх без винятку. Скандали навколо фільму лише підтвердили актуальність порушеної режисером теми, продовженої з іще більш викривальною силою в «Нелюбові».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: