Журі на чолі з Томом Тиквером оголосило переможця, на якого майже ніхто не ставив. У стрічці румунки Адіни Пінтіліє «Не торкайся мене» йдеться про Лауру – жінку, яка не терпить доторків до себе. Протягом фільму вона проходить шлях терапії, щоб знайти причини та вирішити свою проблему. Розбираємося, що в ньому зачіпає, а що ні.
Touch me
Непідробність. «Не торкайся мене» – стрічка на межі документального та ігрового кіно, створена на матеріалі дворічного дослідження режисерки та її команди. Серед акторів – люди з тими самими проблемами, які піднімаються у фільмі. Ця відвертість, заглибленість у реальний досвід підкуповує. Інколи здається, що на екрані відбуваються справдешні трансформації, а люди промовляють особисті одкровення.
Тактильність. Мозок не знає заперечення. Коли на екрані говорять про неторкання, ми сприймаємо стрічку як історію про доторки. Разом з головною героїнею ми приймаємо себе і своє тіло, нам стає комфортно бути собою. Стрічка не лишається умоглядною, вона більше схожа на практику, що працює як терапія для цілого залу. Після перегляду хочеться торкатися до знайомих і незнайомих людей, особливо тих, з якими розділив перегляд.
Прийняття та толерантність. «Не торкайся мене» заходить на територію толерування інших, в тому числі через прийняття героїв із зовнішністю, що відрізняється від усталених уявлень про норму. У стрічці є епізод тривалого зорового контакту з людиною із незвичайним обличчям. Ісландець Томас Лемаркус (один із небагатьох професійних акторів) проговорює те, що відчуває кожен з нас, але не може вимовити. Толерувати – означає не замовчувати, а проговорювати та відпускати. Потужна модель поведінки – бери і користуйся.
Присутність. Фільм здебільшого побудований на інтимних розмовах двох людей. Зазвичай це діалог із зоровим контактом у затишній кімнаті на білому фоні. Це створює атмосферу камерності, яку довершує псевдодокументальність. Ми ніби дійсно присутні поряд з героями. Щоб зрозуміти цей ефект, згадайте стрічки Лінклейтера, побудовані на діалогах (зокрема романтична трилогія з Хоуком та Дельпі) та помножте на два.
Нове ім’я. Одна з першочергових ролей фестивалів – відкривати нові імена. Адіна Пінтіліє – дебютантка у повнометражному художньому кіно (ну добре, напівхудожньому). Вона. має сильний авторських погляд та готова до експериментів. Хочеться лише сказати: ласкаво просимо на борт.
Touch me not
Маніпулятивність. Змішування документального та художнього насторожує: що тут вигадане, а що факт? Після фільму лишається питання: що це було? Маніпуляція чи зрежисована щирість?
Прямолінійність. У кіно ми звикли бачити образи та історії. «Не торкайся мене» пропонує слова. Нам розповідають, а не показують. Візуальним вікном користуються тут лише для емпатії та створення затишної атмосфери. Ще одна стрічка фестивалю – «Обличчя» Шумовської – показувала історію про нормативність краси, користуючись образами та широким спектром художніх прийомів. Здається,, тема від цього тільки виграла.
Оманливість. Психотерапія, укладена у дві години, створює оманливу картину зцілення. Не важко зобразити диво-пробудження тривалістю у хронометраж фільму, яке насправді тривало роками регулярних сеансів.
Старі істини. Ідеї, які зачіпає стрічка не надто нові – герої борються з образами батька та матері, а назва недарма посилається до біблійної цитати. У фільмі згадується вплив християнства на невротизованість людей. Нічого нового з часів Фройда.
Неуніверсальність. Проблематика головної сюжетної лінії, здається, може відгукнутися лише у невеликої групи людей. Далеко не кожний може себе асоціювати з жінкою, яка переживає проблему відрази до доторків, чи принаймні емпатувати їй. Проте схвальна реакція залу говорить про те, що таких людей чимало. Однак оплески, які починалися знову і знову, були розбавлені «буканням». «Не торкайся мене» розділила аудиторію. Зрештою, це добре ілюструє затребуваність стрічки у сьогоденні, коли далеко не кожен готовий толерувати теми ненормативності та свободи власної сексуальності, на які роздумує Адіна Пінтіліє.
