«120 ударів на хвилину»: коли мовчання не золото

Найголосніша історія боротьби зі СНІДом

На початку 1990-х епідемія СНІДу досягає свого апогею. Кількість інфікованих сягає чотирьох мільйонів і стрімко зростає. При цьому освіченість людей в питаннях поширення та банального захисту від інфекції лишається на вельми низькому рівні. У Нью-Йорку зароджується організація Act-Up. Її активісти намагаються доносити до людей інформацію про вірус, полегшити життя зараженим і прискорити випуск ліків. Більшість учасників Act-Up ВІЛ-позитивні, тож для них активізм – це ще й надія на порятунок власного життя. Інші – це небайдужі громадяни та родичі хворих. Режисер стрічки Робен Кампійо був одним із них. Через 20 років він майже документально розповів про паризький підрозіділ Act-Up.

«120 ударів на хвилину» – стрічка, що не просто оповідає про боротьбу зі СНІДом. Вона кричить про неї. Спочатку криком активістів і жбурлянням штучної крові у спікерів та працівників фармацевтичної компанії. Потім тихіше, оповідаючи історії учасників організації. Та, врешті-решт – пошепки, через кохання Шона і Натана. І чим тихішим стає звук, тим болісніше режисер розкриває тему перед глядачами. Тут мовчання дорівнює смерті*.

*«Мовчання дорівнює смерті» – головний слоган організації Act-Up

Кампійо змішує жанри, граціозно переходячи від документального стилю до повільної драми. Подекуди він використовує елементи науково-популярної передачі, аби розповідати про хворобу різними мовами і донести до глядача максимальну кількість інформації. Іноді домішує динамічні сцени гей-прайдів та дискотек, що своїм бітом нагадують скажене серцебиття героїв. 120 ударів на хвилину – одночасно і ритм музики, і пульс, що свідчить про загострення запальної хвороби.

В якомусь сенсі стрічку можна назвати байопіком, героєм якої є не людина, а ціла організація. СНІД тут – не проблема окремо взятої людини, а лихо цілого покоління. Режисер подає історію персонажів так, немов за лаштунками організації їх наче й не існує. Тут цінне не тільки життя окремої людини, але й її смерть, що обов’язково трансформується у демонстрацію активістів.

Разом із тим, стрічка має людське обличчя. Особиста драма стосунків між двома хлопцями дозволяє нам краще зрозуміти, що переживає хвора людина. «120 ударів на хвилину» немов підглядає за ними у замкову шпарину. І навіть у драматичній частині режисер приділяє багато уваги інформаційному наповненню їхніх бесід. Він використовує головних героїв як інструмент поширення інформації про хворобу, а не як важіль психологічного тиску на глядача. ЛГБТІ-тематика стрічки радше проходить червоною ниткою, ніж є головною проблематикою. Визнання стрічки Педро Альмодаваром – головою журі цьогорічних Канн – вкупі із Квір-пальмою фестивалю підверджуютьцінність роботи Робена Кампійо у даному контексті. СНІД – немов одна з біблійних кар Єгипту, що розтікається кров’ю у річці, яку бачить у своєму маренні Шон. Кара всьому людству за зневажливе ставлення до себе. Ріка біжить під розмірений ритм музики, немов відраховуючи удари серця, які лишилися кожному з героїв. Але вони продовжують діяти* і насолоджуються кожним із ударів.

*Act-Up – дій, в перекладі з англійської.

120 battements par minute
2017
режисер: Робен Кампійо
жанр: драма
у головних ролях: Ноель Перез Біскаярт, Адель Енель, Арно Валуа

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голоси
Рейтинг статті

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

1 Коментар
Найстаріші
Найновіше Найбільше голосів
Зворотній зв'язок в режимі реального часу
Переглянути всі коментарі