Балет – мистецтво розповідати історію мовою пластики та емоцій. Кінематографісти часом використовують балет як фон трагічної долі героїв, але не надто охоче роблять його світ центром оповіді. З нагоди української прем’єри фільму «Балерина», що вийде у прокат 30 листопада, Moviegram і дистрибуторська компанія MUST SEE MOVIE пригадали п’ять видатних картин, у котрих балет – більш, аніж декорації.
Чорний лебідь
Розпочнемо із фільму, без якого б не обійшлося у жодному разі. Психологічний трилер Даррена Аронофскі оповідає історію балерини на ім’я Ніна, втіленої Наталі Портман, яка прагне отримати роль Чорного лебедя у постановці «Лебединого озера». От тільки Чорний лебідь з Ніни не дуже, їй більш пасує образ Білого – принаймні, так вважає хореограф Тома (Венсан Кассель). Героїня Портман застрягла у болісному пубертаті і має пройти психологічну трансформацію, що в її випадку більш скидається на тяжку хворобу з ускладненнями. Параноя сягає апофеозу завдяки появі темного двійника – супротивниці Лілі (Міла Куніс)… втім, чи існує вона насправді? Ніна губиться у численних галюцинаціях, але не надто тим переймається, бо прагне лише досконалості.
«Чорний лебідь» разом з «Реслером», попереднім фільмом Аранофскі, складають умовну дилогію перфекціонізму. У «Реслері» Мікі Рурк кулаками виборює в убогої буденності власне минуле чемпіона, та тендітна Наталі Портман – інший бік медалі. Так, Аронофскі робить балет рингом, на якому бажає перемогти кожна балерина, але шлях Ніни відчайдушніший і небезпечніший за фізичні змагання. Атмосфера стресу та нервового збудження, зневіри та аутоагресії транслює глядачеві її параноїдальне прагнення досконалості. Ці два фільми Аранофскі справляють чи не найтриваліший ефект з-поміж інших його робіт: після «Реслера» театралізовані бої вже не видаються комічними, а після «Чорного лебідя» балет стає іще чарівнішим і гіпнотичнішим.
Суспірія
Сюзі Бенніон приїздить із США у містечко Фрайбург у Німеччині. Вночі таксист висадить її під дощем біля Академії танцю, куди вона приїхала навчатися балету. В Академії починають коїтися дивні речі, притаманні джалло, італійському жанру горору: від дощу з хробаків до неодмінного вбивства. Згодом Сюзі дізнається, що ніяка це не школа балерин, а справжнє відьомське кодло.
Даріо Ардженто не записував звук на знімальному майданчику і вмикав прог-роковий саундтрек гурту «Goblin», який завчасно був записаний для фільму. Замість оригінальної звукової доріжки маємо накладений дубляж – від такого рішення «Суспірія» ще більш скидається на жахливе сновидіння. Сюжет нагадує «Білосніжку», яка прокидається від кошмару і дізнається, що мрія стала пасткою. Кольорова гамма «Суспірії» з домінатним червоним – найбільш впізнавана частина стилістики Ардженто. Балерини у білосніжних сукнях на фоні криваво-червоних стін символізують оманливу невинністьі. Однак брунатний будинок швидко відкине цю ілюзію і нажахає відьомськими витівками не лише головну героїню, а й глядачів. Так, можливо, цей фільм не зовсім про балет, але чи була б «Суспірія» настільки ж моторошною без нього?
Трупа
У 1956 році у Нью-Йорку сформувалася балетна трупа під керівництвом Роберта Джоффрі та Джеральда Альпіно. З 1995 року балет переїхав до Чикаго. Він отримав назву Балет Джоффрі – втім, Альпіно також не лишився забутим. Хореограф став прототипом Альберто Антонеллі, якого Малкольм Макдавелл втілив у стрічці Роберта Олтмена «Трупа». Фільм оповідає історію одного року з життя балету Джоффрі, а ролі тут нарівні з кіноакторами виконували справжні балерини.
Власне, головна роль у «Трупі» належить Нів Кембелл, яка навчалася у Національній балетній школі Канади – не дивно, що ідея проекту також належить їй. За словами кінокритика Роджера Еберта, Олтмен не вважав себе найвдалішим режисером для цієї стрічки. Однак саме манера оповіді американського класика дозволяє почуватися не глядачем, а прискіпливим дослідником балету, від сцени до найдрібніших побутових проявів. Нів Кембелл, добре відома шанувальникам франшизи «Крик», розкривається тут з принципово іншого боку. Не чекаєш побачити і Джеймса Франко у ролі майстерного кухаря і романтичного інтересу героїні Кембелл. Роберту Олтмену вдалося зафіксувати життя Балету Джоффрі і напівдокументально передати внутрішню кухню трупи – для прихильників балету більшого годі й бажати.
Літня інтерлюдія
Після чергової репетиції у Стокгольмській королівській опері псується електропроводка. Завдяки цьому прима опера Марі отримує неочікуваний перепочинок і час для себе. Вона знаходить у гримерці блокнот Генріка, який загинув більше 10 років назад і вирушає на острів, де трапилася трагедія.
«Літню інтерлюдію» критики називають одним з перших зрілих висловлювань Інгмара Бергмана. Тут простежуються численні теми, які зачіпатиме режисер у наступних стрічках: ті, хто хоча б поверхово знайомі з фільмографією Бергмана, неодмінно впізнають суничну поляну та гру в шахи жінки у чорному. Акторка Май-Брітт Нільсон втілює образи Марі у 15-річному та 28-річному віці. Якщо її юність складається з суцільної радості та безтурботності, то у більш зрілому віці ми бачимо балерину, яка разом з коханням втратила і жагу до життя. Бергман досліджує вікові, соціальні та емоційні зміни своєї героїні, і балет грає провідну роль у цьому перевтіленні. На початку Марі ще знаходиться в депресії, але після розмови з балетмейстром наприкінці фільму знаходить у собі сили повернути юнацький оптимізм. Бергман також не втрачає його навіть у найпохмуріших історіях – просто не завжди це виявляє.
Дракула: Сторінки щоденнику незайманої
Стрічка Гая Меддіна за участі Королівського балету Вінніпега є, можливо, найоригінальнішою екранізацією «Дракули» Брема Стокера. Меддін неабияк змістив акценти – додавши еротизму тексту Стокера і взяв на роль Дракули актора Жанга Вей-Кьянга, котрий азіатською зовнішністю провокує і без того ксенофобські погляди усіх персонажів картини.
То до чого тут балет? «Дракула» Меддіна – чорно-білий німий фільм, в якому танець говорить набагато більше за титри на чорному тлі. Режисер ніби збирає антологію впізнаваних рис німого кінематографу – крупні плани, відчуття загублених сцен та виразний контраст чорного і білого кольорів. Завдяки цьому іще сильніше враження справляє колір: червоні кров і плащ Дракули, а також зелені доларові банкноти. Гаю Меддіну та Королівському балету Вінніпегу вдалося дати нове життя старій історій майже так само майстерно, як Дракула забирав його у своїх жертв.
