Одним з таких фільмів, безумовно, є «Українські шерифи». Фільм оповідає історію двох чоловіків, що на волонтерських засадах почали чинити правосуддя у своєму містечку. Це звучить агресивніше, ніж є насправді: Віктор і Володимир завжди готові все вирішити по-людськи. Ну, не по-людськи воно й не годиться, ви й самі знаєте. Тож вони вгамовують п’яниць, розрулюють сімейні сутички та розвозять повістки. Щоправда, останні вручити не так просто: війна ж починається.
Зі сміхом, сльозами та соромом усе це складається в об’ємну картину, що ідеально оголює українську ментальність. Її відвезли на «Оскар», але без гучного промо стрічка не була помічена.
«Українські шерифи» – не одинокий боєць за славу українського кіно. Фільм органічно вписується в картину сучасного національного кінопроцесу, де нині править документалістика.
Бранці
реж. Володимир Тихий, 2015
Володимир Тихий відзняв перший фільм, який намагається осмислити події Майдану з боку силовиків. Вони вперше отримують право голосу в українській документалістиці. Приводом для цього стають пошуки героя Сашка, який зустрівся з одним із правоохоронців під час Революції Гідності. Робота з героєм – безумовний плюс фільму: персонаж в якості основного рушія історії – дуже розповсюджене у документалістиці модель, але в українському кіно втілюється не завжди доладно. До речі, ті ж «Шерифи» саме цією рисою і підкупають глядача. Ще два формально українських фільми використовують цей же прийом – «Російський дятел» Чада Грасіа, що оповідає свою майже неймовірну історію лише через активність Фєді та «Майже святий» , цілковито присвячений постаті пастора Геннадія.
До того ж, Тихий у «Бранцях» не боїться експериментувати і працює з анімацією. Цей хід не такий вже й чужий для документалістики – згадати хоча б «Вальс з Баширом». Реконструюючи події анімацією, режисер відходить від вродженої вади вбогих постановочних сцен з поганою акторською грою, за що не можна йому не подякувати. До речі, Остап Костюк, режисер «Живої ватри», теж планує використати цей прийом у своєму новому фільмі.
Маріуполіс
реж. Мантас Кведаравічюс, 2016
Холодний Яр. Інтро.
реж. Аліна Горлова, 2016
«Холодний Яр. Інтро» намагається окреслити різні аспекти й атрибути свого місця дії, при цьому оминаючи простий шлях енциклопедичної довідки. Відтак розуміємо, що не може існувати єдиної думки щодо цього простору – це може бути і сакральна місцевість, і місце звитяги, і просто чиясь домівка. Власне, це щось на кшталт ризоми Жиля Дельоза, з купою входів та виходів, без єдиного початку та єдиного кінця. Вибір концепції залишиться за глядачем. Детальніше про це можна прочитати в інтерв’ю Moviegram із режисеркою стрічки Аліною Горловою.
Ще один важливий плюс – чітка структура. Голос за кадром не відразу отримує спікера, натомість він шириться просторами Холодного Яру, працюючи на нашу уяву. Як логічний наслідок, у кадрі відсутні говорячі голови , що є хорошим тоном для західної документалістики – пригадайте, скажімо,«Сіль Землі» Віма Вендерса (хоча ми розуміємо, що його згадка – практично заборонений прийом). Українським документалкам вже давно час рухатись у цю сторону.
Жива Ватра
реж. Остап Костюк, 2016
Остап Костюк щиро захоплюється «Присмерком» Валентина Васяновича. Пересікаючись із ним у темах – спосіб життя, що зникає, люди, які відходять, економічне співіснування людини і природи – «Жива ватра» приходить до відмінного інтонаційного рішення: її екзистенційність стає поезією. Часом поза власною волею, Костюк поетизує буття простих людей, одразу піднімаючи величезний пласт кінематографічної історії на чолі з поетичним кінематографом. З ним складаються непрості стосунки – асоціації, що виникають у голові просунутого українського глядача, можуть зашкодити «чистому» сприйняттю. Доводиться проводити певну редукцію або боротися з випадковими алюзіями. Та навіть із ними «Жива ватра» виглядає як мінімум серйозною заявкою на оновлення поетичного дискурсу в кіно.
Dixieland
реж. Роман Бондарчук, 2017
Роман Бондарчук доводить, що його метод емоційного залучення справляє вражаючий ефект. «Шерифи» залучали глядача гумором і симпатією до персонажів. «Dixie Land» чинить те саме, але залучає ще більше глядачів. У вас немає жодних шансів лишитись осторонь.
Dixie Land – назва дитячого джазового оркестру, який утворив Семен Ривкін після Другої світової. Тоді йому довелось збирати по Херсону безхатченків – втім, із чималим успіхом. Постійні репетиції у підвалах Дому Піонерів дали свої плоди: Dixie Land існує й понині, переживши свого засновника. Зараз оркестр поки лиш вирощує майбутні таланти, але й старі не покинули заняття музикою. Дехто – навіть досяг у цьому чималих вершин.
Найкращим тому підтвердженням стає гра, яку Бондарчук фіксує з усіма огріхами та без таких. Власне, дещо схоже вже робив Вінсент Мун, про «Кримські стежки» якого ми писали раніше. Стрічка Бондарчука реєструє численні деталі, час від часу викриваючи сама себе: так дрон, що знімає музичний інтернат, фільмує й власну тінь, що відбилась на стіні, а родичі героїв вітаються з оператором. Такі деталі нагадують: те, що ми бачимо – усього лиш фільм, та водночас їхнє втручання додає картині реальності.
Школа №3
реж. Ліза Сміт, 2017
Рідні
реж. Віталій Манський, 2016
Тільки-но Віталій Манський зібрав усі схвальні відгуки на свою стрічку «У променях сонця», він показав дещо нове. Цього разу – повністю на українському матеріалі. «Рідні» оповідають про родичів Манського, які живуть в Україні. Власне, режисер – львів’янин, а от рідню має з відусюди: Західна Україна, Київ, Одеса, Крим, окупований Схід. У кожного з них своя думка щодо подій в Україні, якими вони охоче діляться на камеру. Манський допомагає їм, провокуючи на бесіди. Стрічку стилізовано під старий сімейний знімок. Таким чином водночас маємо і фільм, і родинний фотоальбом. Одне дістається нам, інше ж – лишається режисерові.
«Рідні», як і «Українські шерифи», вельми промовисті в царині ментальності: саме вона оголюється у численних розмовах героїв. Принаймні, тут легко віднайти деякі підказки та уривки відповідей на класичні питання: «Хто ми такі?» і «Чому у нас все так погано?». Чи не все, і чи погано взагалі – кожен вирішить для себе під час перегляду.
