Протягом 2024 року на DOCUSPACE можна переглянути першу серію документального серіалу «Свідки». Його героями та героїнями стали жінки та чоловіки з Київщини, які відважно пережили навалу російських окупантів.
Їх історії та вчинки зафіксував «Архів війни» – проєкт ГО «Докудейз» та Infoscope, що збирає, описує та зберігає свідчення про воєнні злочини росії на території України. Мета проєкту – створити банк пам’яті та зібрати матеріали, які можуть допомогти у притягненні до відповідальності винних.
Ми поспілкувалися з Іриною Павлюковською, керівницею напрямку аналітики і тегування «Архіву війни» та Тетяною Симон – режисеркою та кастинг-директоркою, яка сьогодні керує відділом інтерв’ювання і стала авторкою «Свідків».
Ця розмова не лише про перший епізод серіалу, а і про те, як зберегти спогади про травматичний досвід для майбутніх поколінь, історії та судових засідань.
«Свідки. На північ від Києва» доступний онлайн на порталі DOCUSPACE до 31 грудня 2024 року.
МЕТА ПРОЄКТУ ТА ЧОМУ ЦЕ НЕ ТЕ, ЩО ОБІЦЯЄ РОБИТИ ДЕРЖКІНО
Пропоную почати із загального: як виникла ідея створити проєкт «Архів Війни» та як він розвивався?
У лютому 2022 року ми вели серйозну підготовку до кінофестивалю Docudays UA, який мав відбутися наприкінці березня. Коли сталося вторгнення, потрібно було швидко подолати шок та розпочати нову роботу – бути корисними у даний момент. Тоді наша команда була в різних містах України. Майже всі знімали про свій досвід проживання початку повномасштабної війни і надсилали відео та фото в робочі і приватні чати. Ми зрозуміли, що важливо це все збирати, тому що потім, як показує практика, повідомлення в месенджерах чи навіть те, що ми завантажуємо в YouTube, не залишаються з нами назавжди.
Тому ми запровадили легку систему для надання фото/відео нашими глядач(-к)ами та підписниками і підписницями. Звідти виросла потреба у платформі – надійному сховищі матеріалів, що фіксують воєнні злочини. Бо ми чітко розуміли мету проєкту: щоб через десятиліття всі дослідники і дослідниці, правозахисники(-ці), юрист(-к)и та інші професіонал(-к)и могли легко віднайти потрібні матеріали про повномасштабне серед мільйонів файлів. При цьому, не загубилися та могли скористатися ними для своєї роботи.
Ми впевнені, що цю війну будуть досліджувати десятиліттями і нам потрібно якомога більше і точніше зберегти пам'ять про події, які проживаємо щодня
Держкіно дали бюджет на 2024-й рік з аргументацією, що ці гроші підуть, зокрема, на документування військових злочинів росії, а не так давно вони оголосили пітчинг, де є цілий напрямок «Документування воєнних злочинів та про героїзм служб, які захищають, забезпечують/підтримують життєдіяльність суспільства країни під час війни, а також героїзм людей різних професій та волонтерів». Ви вже два роки дотичні до фіксації воєнних злочинів. Чи відрізняється цей процес від створення документального кіно та, власне, в чому різниця?
Світу потрібно дати можливість почути правду. І документальне кіно, і записані нами свідчення можуть допомогти показати справжнє обличчя росії – країни-терористки. Утім, різниця між документальним кіно і записаними нами свідченнями є.
Будь-який документальний фільм – це змонтований мультимедійний продукт, присвячений конкретній темі чи ідеї. Тобто, для фільму збираються і записуються матеріали, згідно із творчим задумом режисера/режисерки.
Ми ж записуємо свідчення за певною методологією, яку розробили правозахисники/правозахисниці. Ми ні в якому разі не монтуємо матеріал, а зберігаємо його в оригіналі, із метаданими. Бо якщо у ці файли будуть внесені хоча б найменші зміни, вони вже не зможуть бути використані як свідчення про воєнні злочини. Крім того, наші свідки(-ні) обов’язково дають згоду на запис інтерв’ю. Це все дає шанс цим матеріалам допомогти у справах, які порушуватимуться у кримінальних судах.
Водночас, ці інтерв’ю за згодою свідків/свідкинь подій та злочинів, можуть бути джерелом для дослідження або можуть бути використані режисер(-к)ами у документальному кіно. До речі, яскравий приклад – це фільм «Свідки. На північ від Києва» Тетяни Симон.
Загалом «Архів війни» працює в напрямку інтерв’ювання людей, які стали свідками/-нями не лише воєнних злочинів. Ми записуємо і тих, хто хоче поділитися, як вони пережили певні воєнні події. Від евакуації цивільного населення до порятунку тварин, від приготування їжі під час окупації до спротиву цивільного населення в окупованих містах.
Ми впевнені, що цю війну будуть досліджувати десятиліттями і нам потрібно якомога більше і точніше зберегти пам’ять про події, які проживаємо щодня. Тобто, це і для притягнення до відповідальності воєнних злочинців, і для донесення правди світові про війну, і для збереження колективної пам’яті.
Як ви знаходите героїв і героїнь, які свідчать про те, що з ними сталося, що вони бачили чи пережили? За яким принципом відбувається пошуки та приймається рішення про запис інтервʼю?
Зараз у нас працюють до двадцяти інтерв’юерів/інтерв’юерок, які мають різний професійний бекграунд. Це режисер(-к)и документального кіно, журналіст(к)и, люди, які працюють на лінії фронту, їздять в експедиції тощо. Їх діяльність до повномасштабної війни і зараз дає можливість знайти свідків.
Другий спосіб – заповнення анкети на сайті людьми, які хочуть свідчити. Також у нас працює гаряча лінія (телефонуйте 066 999 66 33 ), на яку можна звернутися та погодитися на інтервʼю.
Люди з часом більше розповідають чи, навпаки, акумулюють біль в собі?
Для людини яка, наприклад, пережила окупацію, спогади можуть бути ще болісними. І люди можуть не погоджуватися на інтерв’ю. Це абсолютно нормально. У нас є такі випадки. У першу чергу ми дбаємо, аби людині було комфортно і аби вона була у такому психологічному стані, який дозволить розповідати про пережите. Втім процес дуже індивідуальний, бо є люди, які дзвонять або пишуть, з думкою, що як би не було боляче, вони мають цим поділитися, вони мають зберігати історію цієї війни. Зокрема, ми працюємо з військовими.
Як би не було боляче, вони мають цим поділитися, вони мають зберігати історію цієї війни
Чи є окрема процедура для роботи зі свідченнями військових?
Що стосується військових, найчастіше інтерв’юються добровольці. Інтерв’юери запитують про їхній особистий досвід, мотивацію змінити професію на військову, складнощі в цьому процесі тощо. Наш відділ аналітиків дуже обережно працює з персональними даними всіх свідків. Персональні дані приховуються. Така ж історія з іменами інших військових, про яких згадує свідок. Їх ми теж приховуємо.
Якщо певна військова операція ще не була розсекречена, то про неї згадують тільки в контексті особистих вражень, якихось моментів, які безпосередньо не дають змогу ідентифікувати, що це за операція. В основному з військовими зосереджуємося на їхньому особистому досвіді.
«Архів Війни» – це не публічний проєкт, доступ до нього отримують лише ті користувачі, які проходять ретельну перевірку.
Чи є система, за якою ви перевіряєте правдивість свідчень? Я впевнена, що про пережиту травму чи про побачений воєнний злочин люди не так часто навмисно брешуть. Але стан афекту чи час, що минув можуть викривити реальність.
Буває, що людина, яка стала свідком воєнного злочину, сама не усвідомлює того. Тому ми робимо відмітку у матеріалі, якщо у розповіді є ознаки воєнних злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду. Так наш відділ аналітики робить таку первинну обробку матеріалу, аби далі за певним воєнним злочином в “Архіві” можна було б відфільтрувати матеріал і вже досліджувати його правозахисникам, юристам, державним органам тощо.
Якщо людина не була безпосереднім свідком подій, тобто, якщо наш герой/-їня каже: от моя сусідка розповіла, що там відбувалося таке-от, то такі розповіді “сусідка сусідці розповіла” ми дуже обережно тегуємо. Звісно, буває, свідок не може згадати конкретну дату, скажімо, коли було влучання в будинок, чи якого числа ЗСУ звільнили населений пункт. В такому разі ми, як аналітики, шукаємо і верифікуємо інформацію в офіційних джерелах.
Ми чули багато історій, як люди об’єднувалися, допомагали одне одному, разом випікали хліб із того що було, аби вижити. Звісно, такий досвід часто включає розповіді, про те, хто що сказав і робив. І це нормально. Нам важливо зафіксувати і цей досвід пережитих емоцій. Знову ж таки, ми нічого не вирізаємо, не підмонтовуємо, все зберігається в оригіналі. Так, як це запам’ятав свідок.
У першу чергу ми дбаємо, аби людині було комфортно і аби вона була у такому психологічному стані, який дозволить розповідати про пережите
З якого віку можуть свідчити діти/неповнолітні? Зараз багато знімають документального кіно на тему діти на війні, і часто це доволі сумнівні історії.
Законодавство не передбачає спеціального порядку надання свідчень дитиною, крім випадку, якщо ця дитина є свідком в кримінальному провадженні. В «Архіві війни» є свідчення неповнолітніх. Для прикладу, одна 16-річна особа, яка була разом із пораненою матір’ю силоміць вивезена окупантами до Білорусі. Зараз ці свідки(-ні) повернулися в Україну і проходять реабілітацію.
При отриманні свідчень у дитини з приводу воєнних подій чи злочинів ми дотримуємося чітких правил. Беремо свідчення у дитини лише за попередньою письмовою згодою обох батьків, опікунів, піклувальників або осіб які їх замінюють та безпосередньої згоди самої дитини.
Опитування дитини проводимо обов’язково в присутності одного з батьків або людей, з якими дитині комфортно та яким вона довіряє.
ПРО ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ФІЛЬМ «СВІДКИ»
Яким чином обиралися герої та героїні для першого фільму, що складається з інтервʼю свідків «Архіву Війни»?
Про що хотілося, щоб прозвучало у першому фільмі?
Це мала бути яскрава історія з різнобічним поглядом на окупацію. Травматичний досвід повторюється, я можу це сказати, бо передивилася вже досить багато матеріалу з “Архіву”. І емоції, які люди відчувають в схожому досвіді, наприклад, проходженні фільтраційних таборів, співпадають. Одна історія людини хоч і локальна, але вона про багатьох людей. І, на жаль, багатьом буде знайома.
Але з іншого боку деякі історії допомагають зрозуміти, що людина під час страшного в його чи її житті може вийти на оптимістичні, надихаючі речі. Як, скажімо, чоловік, який у вирві від ракети влаштував для онуків озеро з карасями. На жаль, цей чоловік відійшов у вічність. Але ми записали його історію, тож вона надовго залишить згадку про нього і буде корисна історії та країні.
Тетяна Симон, Режисерка фільму «Свідки. На Північ від Києва», координаторка відділу інтерв’ювання проєкту «Архів війни»:
Як виникла ідея створити документальний серіал «Свідки» та як реагували герої та героїні на те, що їх історії потрапили у фільм? Адже, наскільки я розумію, на етапі запису вони про це ще не знали.
На той момент, коли ми вирішили робити фільм, це вже був майже рік інтервʼювання. Ми постійно казали, що якщо хтось захоче використати та опублікувати свідчення, то обов’язково має звернутися до героїв/героїнь та взяти окремий дозвіл. Втім, ми помітили, що більшість респондентів/респонденток навпаки казали: «Та ви що, давайте, публікуйте, ми тільки за».
Коли стало ясно, що війна буде довгою та виснажливою, а до міжнародних кримінальних судів ще великий шлях – я подумала, що можна зробити документальний серіал. Віддивилася, запитала наших інтерв’юерів/інтерв’юерок, які свідчення їм найбільше запам’яталися, та вже перед монтажем звʼязалася зі свідками, щоб підписати договори про згоду використання. Тих, хто дійсно відмовлявся було 5-10%.
Історії людей, які не пали духом в окупації – це такі якісь маленькі перемоги, які надихають і які зараз потрібні.
Яку роль виконує це кіно? Це для того, щоб достукатися до міжнародної авдиторії?
Ми зараз ведемо перемовини з різними правозахисними організаціями в Європі, які роблять правозахисні події. Не так давно їздили на правозахисний форум в Празі. Тому що коли це все говориться на рівні статистики, – це одна історія. Стільки-то людей втратили житло, стільки-то людей були під обстрілами, така-то кількість будинків зруйнована. У статистики немає обличчя. А коли після трьох днів панельних дискусій з адвокації України в кінці форумів показуються такі фільми, відчуваєш зовсім інший рівень залученості тих, хто потенційно може допомогти.
Ще один шлях – це публікація фільму для широкої авдиторії. Історії людей, які не пали духом в окупації – це такі якісь маленькі перемоги, які надихають і які зараз потрібні. Враховуючи, що крім наслідків війни росії проти України, так само почали вилазити всі внутрішньополітичні проблеми. І якщо так просто подивитися на потік новин, то нічого хорошого серед них немає. А коли ти дивишся цю історію, як люди в жахливих умовах робили маленькі і великі героїчні вчинки, вони надихають і підтримують.
Матеріал створено за інформаційного партнерства з
