Пошук
Close this search box.
Пошук
Close this search box.

6 залежностей Пола Томаса Андерсона

від «Ночей у стилі бугі» до «Примарної нитки»
Лук'ян Галкін

Залежність від визнання

«Ночі в стилі бугі»

Відтворити відео

Для героїв Пола Томаса Андерсона характерно лишатися позаду часів, які стрімко змінюються – всього на крок, але тим дошкульніше. «Ночі в стилі бугі» позначають водорозділ епох вельми прямолінійно: зміною десятиліть у новорічну ніч 1979 року. Серед строкатого калейдоскопа подій та історій на перший план виходять особисті почуття. 

От амбіційний порнограф Джек Хорнер (Берт Рейнольдс) усвідомлює, що в нього не вийде стати митцем у кіно для дорослих – індустрія обрала швидкі гроші, а відеокасета, яка має прийти на заміну плівці, зараз скидається на провісника доби порнхабу. Його бізнес поки в безпеці, але під ударом опинилися амбіції, й чи не страшніше передчуття краху за сам неминучий крах? От Маленький Білл (Вільям Мейсі) бачить, як дружина знову кохається з кимось іншим – і, не здатний більше витримувати роль сумного клоуна на тлі публічних зрад, неочікувано кладе кривавий край власній історії, продовжуючи традицію Андерсона збирати трагічне й комічне докупи. А от і Дірк Діглер (Марк Волберг), він же – звичайнісінький Едді Адамс, який має лише один талант, зате завдовжки 13 дюймів. У порнобізнесі Дірк знаходить родину, а його партнерка Ембер (Джуліанна Мур) стає мало не названою матір’ю. Щоправда, у першу ніч 1980-го Ембер вчиняє не надто по-материнськи: пригощає Дірка кокаїном, який згодом викине його з порноімперії за лаштунки американської мрії.

Винесене в назву визнання не є синонімом слави – персонажам «Ночей у стилі бугі» навіть у добу розквіту порношику йдеться про щось особистіcніше й тепліше. Визнання Дірка, що обертається порно-«Оскаром» за найкращий член року, минає стрімко і для нас, і для нього самого. Визнання Ембер не варте нічого проти одного-єдиного невизнання – невизнання її материнських прав у суді. Визнання порнозірки Бака (Дон Чідл), як і самого Дірка, вельми примарне: їх не впізнають на вулиці, не пробачать борг під чесне слово й не дадуть кредит на магазин мрії. Визнання Джека Хорнера – визнання ремісника, що прагнув стати художником і тепер готовий пробачати й повертати, щоби хоч трохи затриматися у власній комфортній ілюзії. 

То про яке визнання йдеться? Про визнання існування, якого відчайдушно прагнемо і в екранній, і в позаекранній реальності, і яке Пол Томас Андерсон закладає в основу уявлення про родинні цінності. Надалі інтонація його фільмів стане похмурішою, і ми разом із героями матимемо справу не зі самою проблемою, а з її наслідками – згадайте психотичних героїв Деніела Дей-Льюїса в «І буде кров» (There Will Be Blood) та «Примарній нитці». Але за часів «Ночей у стилі бугі» Андерсон ще розповідає казки, часом сумні й моторошні, та завжди втішні у фіналі. Не відмовиш же такому симпатичному й сором’язливому порноактору Дірку – ні у визнанні існування, ані в п’яти хвилинах слави.

Сергій Рафальський

Залежність від родини

«Магнолія»

Відтворити відео

Після успіху «Ночей у стилі бугі» студія New Line Cinema дала Полу Томасу Андерсону повну свободу як сценаристу й режисеру. Андерсон придумав і написав складну історію, що зібрала на екрані ансамбль із його друзів та запрошених зірок рівня Тома Круза та Джуліанни Мур. Знята в олтмановій (а, отже, і в ґріффітовій) манері сплітання доль, картина фокусується на темі співзалежних стосунків. Як завжди, ПТА наносить цю тему на американську (й вужче – каліфорнійську) мапу вад поруч із наркоманією, жадібністю, сексоголією та ТБ-аддикцією.

Найбільш особистий фільм режисера досліджує не тільки такі наріжні етичні камені, як детермінізм і свобода волі, а ще й тонкі сімейні матерії нерозривної емоційної прив’язаності, жаги до постійного схвалення, невиправних помилок виховання й безповоротного відчуження.

Якими роблять нас сімейні узи: безпорадними чи всесильними? Чому так виходить, що найбільше болю ми завдаємо саме близьким і коханим? Що взагалі нас об’єднує з рідними, якщо забрати все матеріальне?

Можливо, відповіді на ці питання знайдуться лише коли ми опинимося біля смертельного ложа батька, в будинку, повному матеріального достатку й духовної убогості. І тільки знайшовши себе в подібній ситуації, як персонаж вищезгаданого Тома Круза, ми побачимо в собі батькове відображення, якого вже ніяк не позбутися. Чи зможемо ми тоді пробачити тих, хто піде від нас, заразом прийнявши їхні риси в собі?

 

Анна Шакун

Залежність від віри

«Майстер»

Відтворити відео

Вихований католиком, Пол Томас Андерсон мав складні стосунки з церквою. Походи туди він називав «нудними, що погано, адже історії, які там розповідали були хорошими… а от музика – нудною». З усім тим, у своїх роботах режисер ніби-то намагається розібратися з питанням релігійності для себе. У «Магнолії» він препарує людські гріхи, врешті-решт вводячи в сюжет ледь не біблійну кару. Назва стрічки «І буде кров» (прокатна назва «Нафта» – ред.) – пряма цитата з Біблії (вихід 7:19). У ній нефтяник-атеїст у виконанні Деніела Дей-Льюїса перебуває в постійній конфронтації з католицьким священником (Пол Дано). Їхня боротьба – це протистояння матеріального й духовного, де перше, звісно, перемагає.

У випадку з «Майстром» – це вже не історія про спокуту гріхів. Фреді Квел (Хоакін Фенікс) – демобілізований моряк, скалічений алкоголем та наслідками ПТСР, якому ніби вже й нема місця в цьому світі. Свій порятунок він знаходить у «Причині» – саєнтологічній групі на чолі з харизматичним Ланкастером Додом (Філіп Сеймур Гофман). Для героя Фенікса «Причина» стає тією драбиною, що допомагає видертися з темряви. Та він до останнього буде розбиратися, що для нього значить ця віра, та ким насправді є його учитель.

Пол Томас Андерсон показує, що будь-якій людині, особливо в складних життєвих обставинах, потрібен якір, милиця, на яку можна обпертися. Для когось таким якорем ставала Біблія або ж образ Ісуса Христа, для інших – реальна людина, в яку хочеться вірити. Врешті Ланкастер Дод промовляє до Квела: «Якщо ти знайдеш спосіб жити без учителя, будь-якого вчителя, ти й нас, будь ласка, навчи, добре? Адже ти будеш єдиною такою людиною у світі». Герой «Майстра» потребує віри бодай у щось, а найбільше – віри в самого себе. 

Марія Бліндюк

Залежність від історій

«Вроджена Вада»

Відтворити відео

Пол Томас Андерсон став першим безумцем, який наважився екранізувати постмодерністський роман. І зайшов із козирів – узявся за Томаса Пінчона, живий міф, який не з’являється на людях і стабільно штормить мозок читачів своїми романами. Екранізація «Вродженої вади» – це уклін нелінійному сторітелінгу, вся оповідь рвана, наповнена десятками героїв у виконанні потужних акторів і підсилена тривожною музикою Джоні Ґрінвуда.

Безтурботні 60-ті відходять, на горизонті ілюзія майбутнього з параноєю воєн, наркоманії та сектантства. Втриматися в цій примарності намагається приватний детектив Док (навіть прізвисько героя Хоакіна Фенікса перегукується з образом Dude з «Великого Лебовські») – здебільшого з п’яткою в зубах і безліччю нерозв’язаних кримінальних справ. Як і головний герой, глядач намагається вхопитися принаймні за якусь сюжетну лінію, але знову і знову наштовхується на тотальний абсурд. Томас Пінчон, а за ним і Пол Томас Андерсон показують, що не так важлива структура розповіді, як її відтворення, втілення і сприйняття глядачем (або читачем): от атмосфера, от саундтрек, от персонажі – навіщо нам знати, чи знайде герой дівчину, та чи будуть вони разом?

Богдан Стрільчик

Залежність від заможності

«І буде кров»

Відтворити відео

Оригінальна назва стрічки – There Will Be Blood – вочевидь, злякала місцевих прокатних магнатів. Замість старозаповітного і громіздкого «І буде кров» ми дістали просту і близьку до народу «Нафту». Шкода. Бо первинна назва натякає, що перед глядачем не історія успіху Генрі Форда, а драма біблійного масштабу. Патріархальне панно Каліфорнії кінця ХІХ століття виглядає несхожим на місце, придатне для життя, жінок, старих та дітей. ПТА створює панорамну безвихідь у перші 20 хвилин стрічки довгими планами, безмовними сценами та виживальним профілем Деніела Плейнв’ю (Деніел Дей-Льюїс). Емоційно ми близькі до того, щоби повірити в байку, що чоловіки цих земель народжуються з дір у землі й залазять у копанки, коли відчувають смерть.

Саме серед такої приреченості народжується ідея Заможності як єдино можливого трансформаційного досвіду. Персонажі в пошуку великого долара просто переходять власні межі. Протагоніст відмовляється від близького контакту з людьми, проповідник Ілай (Пол Дано) – зрікається власного Бога, місцеві фермери прощаються зі землями, рясно освяченими потом і кров’ю, а брат-самозванець Генрі (Кевін О’Коннор) радо віддає свою ідентичність. Усе заради здобуття матеріальних благ, які дають змогу перетворити життя на краще. Єдиним джерелом надії на гуманізм стрічки є всиновлений сирота Ейч Дабл’ю (Ділон Фрезер), проте навіть він – глухий та вражений жорстокістю нафтовидобувного світу – зрештою, хоче покинути батька і продовжити ці еліптоїдні пошуки Заможності в Мексиці.

Пол Томас Андерсон подарував нам монументально депресивне кіно, анафему раннього капіталізму й неспроможності людини перетворити себе на Людину у фінальному акті. А, ну і звісно ж, меми про молочний коктейль.

And they’re like, it’s better than yours
Damn right it’s better than yours
I can teach you, but I have to charge

Юрій Самусенко

Залежність від кохання

«Примарна нитка»

Відтворити відео

Після «Примарної нитки» хочеться відчути себе витонченим денді – настільки Пол Томас Андерсон вдало попрацював над персонажами та атмосферою Лондону 1950-х. Але ще більше не віриш очам, коли картина токсичних взаємин трансформується в переконливу присвяту коханню. Причому, токсичність буквальна, адже в рецептурі з’являються гриби, якими офіціантка Альма годує свого коханого модельєра Рейнольдса Вудкока. Ще від початку фільму ці стосунки здавалися приреченими на поразку, але головні герої знайшли слабкості одне одного та вміло ними користуються для свого задоволення.

Якщо решта фільмів ПТА ідеалізує любов, «Примарна нитка» відверто говорить про те, що справжнє кохання з’являється лише тоді, коли партнер не приховує пік свого жалюгідного стану. І ні, це історія не про жалість, а про співзалежність одне від одного. Начебто все життя перетворюється на боротьбу з цим, а виявляється, це може стати й цілком комфортною позицією. Для Рейнольдса Вудкока це, безумовно, позиція на стільчику в обіймах із відром, а не біля тканин, голок та ниток, як ви подумали на початку фільму.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

5 1 голос
Рейтинг статті

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Найстаріші
Найновіше Найбільше голосів
Зворотній зв'язок в режимі реального часу
Переглянути всі коментарі