Venice stories: «Про нескінченність», «Незворотність – хронологічний монтаж» та «Самотні велетні»

Щоденник Венеційського кінофестивалю 2019

Про нескінченність

Om det oändliga, реж. Рой Андерссон

Ми вже знаємо, що Рой Андерссон, який за попередній фільм «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття» здобув Золотого лева, цього разу поїхав з Венеції з нагородою за найкращу режисуру. Чи складає це додану вартість до фільму? Аж ніяк: «Про нескінченність», у повній відповідності з назвою – цілком самодостатня робота, де Андерссон іде власними торованими шляхами, анітрохи цього не стидаючись. За годину з чвертю побачимо Ісуса і Гітлера, вражаюче кінематографічне втілення картини Марка Шагала «Над містом» та знайому за минулими роботами добірку трагікомічних історій. Тут і стоматолог, що мав поганий настрій і тому не захотів порати нервового пацієнта. Тут і жінка, яка думала, що чоловік не зустрів її на вокзалі (насправді зустрів, просто спізнився). Тут і священник, який втратив віру – це у його сні з’являється Ісус у сучасних декораціях, вірніше – він сам у подобі Ісуса. Всі історії витримані у фірмовій притлумленій кольоровій палітрі Андерссона, всі вражають візуальним рішенням: як і в попередніх фільмах, дія відбувається на кожному з планів детально пропрацьованої мізансцени, нагадуючи театральну сцену чи оживлені картини. Так, ми все це вже бачили. Ні, бачити ніколи не втомимось. Зрештою, від добра добра не шукають.

Незворотність – хронологічний монтаж

Irréversible – Inversion Intégrale, реж. Гаспар Ное

Стробоскоп нещадно б‘є в очі під саундтрек Тома Бенгальте з Duft Punk, що реве, стогне та всіляко попереджає про небезпеку, яка чекає на глядачів. Вірніше, попереджав би – адже в оригінальному монтажі цей аудіовізуальний шал стає фіналом, емоційною крапкою після того, як камера Бенуа Дебі полетіла десь у небеса під сьому симфонію Бетховена, лишаючи внизу Моніку Беллуччі. У звичній версії «Незворотності», де епізоди розташовані у зворотному хронологічному порядку, ця сцена стає катарсичним полегшенням і рятівним самообманом – ми бачили, що саме має статися з героїнею, ми розуміємо, що за правилами гри Ное наприкінці побачимо початок. Але ж ось Алекс, жива та неушкоджена, а ось і фільм закінчився. Магія кіно та маленький акт милосердя від режисера.

Так-так, саме милосердя – бо змонтована за хронологією «Незворотність» не дає жодних поблажок. Персоніфіковане співчуття сильніше за абстрактний гуманізм: в оригіналі ми й без того нажахані тим, що стається з Алекс, героїнею Беллуччі, але це – наша з нею перша зустріч. Тут же ми дізнаємось, що Алекс вагітна і, здається, справді цьому рада – в зворотній хронології подій це ставало кодою трагедії, тепер – перетворилося на зачин до неї. Нам ніяково за нинішнього та колишнього коханців, які обговорюють секс із Алекс просто у метро – а при перегляді класичної «Незворотності» десь тут глядачі зітхали з полегшенням, бо на екрані нарешті не було гарячкової гонитви, насилля та сварок, і зміст діалогу сам собою відходив на задній план. Ми разом з Алекс обурюємось поведінкою її інфантильного бойфренда Маркуса (Венсан Кассель), через яку героїня Беллуччі йде з вечірки сама. І так, у хронологічному прочитанні історії ми впевнюємось, що трагедія чималою мірою на його рахунку.

Отож, катастрофа стається зі знайомою та симпатичною нам персонажкою, ба більше – стають очевиднішими справді моторошні деталі. Сцена зґвалтування, наприклад – збочене віддзеркалення сцени пробудження: Маркус пропонує Алекс анальний секс та жартома плюється у неї після удаваної бійки в ліжку – Солітер ґвалтує дівчину саме анально та плює на її понівечене тіло після жорстокого побиття. Також ми упевнюємось, що П‘єр розніс череп не тій людині: Солітер стоїть поруч і шкіриться, не вірячи, що його оминула помста. У зворотній хронології ми його не впізнаємо, бо бачимо вперше, а у класичній – ще й як впізнаємо, адже донесхочу надивились на його гидке обличчя. «Час зруйнує все» – стверджує Ное на початку і наприкінці фільму, і саме для хронологічної версії «Незворотності» ці слова набувають справжнього сенсу. Час справді руйнує все – і ми залишаємось по перегляді серед руїн, бо останнє, що ми бачимо – не Беллуччі на зеленій галявині, а М‘ясник з попередніх фільмів режисера, який жаліється, що був ув‘язнений, бо спав зі своєю дочкою. Що й казати: коли дивитесь фільм Гаспара Ное, не поспішайте думати, що гірше вже неможливо. Ще й як можливо – час укупі з Гаспаром про це подбають.

Самотні велетні

Giants being lonely, реж. Грір Паттерсон

Боббі – найгарячіший хлопець школи та зірка бейсбольної команди, що справляє на всіх гіпнотичне враження: зазвичай у його присутності чи злегка заклякають, чи відчувають миттєву хіть мало не всі – від однокласниць до літньої вчительки та матері Адама, приятеля Боббі. Каролін – найгарячіша дівчина, розкута й упевнена в собі, що раніше була з Боббі (здається), а тепер зустрічається з Адамом. Адам – лузер бейсбольної команди, тиранічний тренер якої – його батько, що принижує та б‘є сина за невдачі на полі та просто для профілактики.

Між цими дійовими особами (плюс заслаблий батько Боббі) і розгортається драма фільму Грір Паттерсона, американського художника, що мав безіменну роль в інді-хіті Джиї Копполи «Пало Альто» за добіркою оповідань Джеймса Франко. Ця епізодична поява не вартувала б згадки, якщо б по перегляді не стало очевидним, що «Самотні велетні» зазнали неабиякого впливу «Пало Альто»: ті ж впізнавані елементи coming on age молодих американців, той самий еклектичний сторітелінг, що заплутує глядача без особливої на те драматургійної причини. 

«Велетні» – як неважко здогадатися, назва бейсбольної команди, колізії змагань якої мають сенс лише для лінії Адама та його батька, бо ж Боббі і без численних подвигів на полі лишається еталонним альфою, практично незалежним від тренера, що нагадує гротесково-бліду копію сержанта з «Суцільнометалевої оболонки». У програмному сенсі включення «Самотніх велетнів» до другої за важливістю програми «Горизонти» скидається на озброєну вилазку на територію «Санденсу» – отам ця стрічка точно виглядала б органічно. Щоправда, кілька років назад: без свіжих знахідок та сильної історії кіно дорослішання приречено на вторинність – саме це і сталося з дебютом Гріра Паттерсона. Не рятує навіть справді вишуканий візуал, а жорсткий фінал, у загальних рисах передбачуваний з самого початку, остаточно перетворює на нарис, кінематографічну вправу, але ніяк не на цілісну завершену роботу.

Статті з фестивалю

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: