«Брекзіт: негромадянська війна» і філософія «нової політики»

Політика в умовах нових технологічних досягнень в епоху «постправди»

Британська документальна драма 2019-го року «Брекзіт: негромадянська війна» Тобі Гейнза – історія про «нову політику», досі належним чином не осмислений феномен, який має «постгуманістичну» природу й потребує серйозного аналізу. Стрічка піднімає самі основи демократії як волевиявлення в умовах, коли технології перетворюють волевиявлення на симулякр. У даному випадку під «постгуманізмом» мається на увазі те, що в «новій політиці» гуманістичні явища не варті нічого, людина для «нової політики» – лише мішень, ціль, якою потрібно заволодіти, точніше сказати, навіть не людиною, а її підсвідомим. Бо йдеться про полювання на внутрішні, приховані бажання й потреби не громадян, а відвідувачів соцмереж. Складається ситуація, коли штучний інтелект виявляє ці потреби, формуючи цілковито нові електоральні списки. Алгоритми маніпулюють мішенями в індивідуальний спосіб, підлаштовуючись під кожного з відвідувачів віртуального середовища. А істинна метафора Диявола в добу постпостмодернізму, який з’являється кожному у вигляді страхів чи заборонених бажань, виражається у новітніх комп’ютерних системах, створених на основі штучного інтелекту, непомітно перетворює користувачів Facebook на рабів, які тиснуть на потрібні кнопки, думаючи, що роблять це з власної волі. А потім «із власної волі» роблять потрібний вибір у фінальний день голосування на вихід із ЄС. Хто ж тоді керує людиною в добу постпостмодерну?

У референдумі за вихід Великої Британії з ЄС використано досі незнані технології. Саме цей «хід» і змінив хід голосування. У фільмі показано, як старі політичні методи ведення передвиборчої боротьби більше не дають потрібного результату. Щось змінилося у світогляді виборців, щось вийшло з-під контролю. Режисер намагається передати, що сучасна політика переживає певну «антропологічну» кризу – політика більше не відображає інтересів виборців. А виборці, власне, живуть, аби жити: напризволяще, в «колишніх» світах, про які навіть не знають народні обранці.

Робота у фокус-групах оприявнює зазначену кризу: дискусія людей, які мають виявити свою думку щодо виходу з ЄС сягає емоційного апогею. А найгострішою проблемою у контексті Brexit є не засилля мігрантів зі Сходу, не расистські упередження, а банальне відчуття полишеності, непотрібності, що сидить всередині британських громадян. У фільмі показано відчуття «ескейпізму», яке виявляє одна з учасниць фокус-групи.  Коли Домінік Каммінгс запрошує двох своїх колег відвідати «узбіччя Лондона», про яке політики навіть не мають жодного уявлення і не розглядають мешканців того відмежованого світу в категоріях електорату, персонажі стають свідками промови чоловіка, який ставить питання, відповіді на які досвідчені політтехнологи не мають. Домінік переконує чоловіка у важливості взяти все у власні руки, проте чоловік розповідає історію власного життя, яке вже не має цінностей у майбутньому часі. Усе позитивне у ньому належить до минулого, як, зрештою, й відчуття забуття, яким живуть мешканці цього району. 

Домінік – пасіонарний соціопат, наділений особливо гострим аналітичним розумом. Водночас у стрічці розкрито мотив його внутрішніх шукань: світ політичних технологій для персонажа аж ніяк не є лише роботою. Він живе тим, у що вірить. Камбербетч у ролі Домініка асоціюється з «бібісішним» Шерлоком. Для Домініка не має ваги ставлення членів британського Парламенту, його не хвилює думка Вестмінстера, бо він розуміє, що політична система загнала себе у глухий кут і розпочала самознищення. Політики нагадують не активних борців за права людей, а референтну групу, побудовану за принципами комерційного зиску. При цьому, сам Домінік розуміє невідповідність реальності парламентарів із зовнішньою риторикою політиків і очікувань народу, який існує в іншій реальності. Апофеозом політичних протистоянь стає загибель члена британського Парламенту Джо Кокса. У цей момент, під час трансляції новини по телебаченню, Домінік розуміє, що змагання політичних ідей, яке відноситься до поля віртуальних технологій, а отже, симулякрів, може мати колосальний вплив на матеріальний світ. Але цей вплив спрямовується так, що світ віртуальних технологій, вийшовши з-під контролю, завдає удару по людині. Ніхто не знає, у який спосіб буде прочитано, сприйнято те чи інше повідомлення і якою буде реакція. Чи лише на раціо електорату спрямовано інформаційні технології чи, можливо, результатом медіа впливу буде конкретна фізична дія. У фільмі розкрито величезний небезпечний потенціал соцмереж, які засновані на алгоритмах штучного інтелекту. 

Домінік – цілеспрямований фанатик, але не прагматик. Він шукає сенси у політичній реальності й розуміє, що в тому стані, у якому політика функціонує сьогодні, цих смислів немає. Домінік не прагне слави чи фінансового зиску: Участь у кампанії «LEAVE» для нього є визначальною в екзистенційному плані: чи зможе він розширити свідомість людей, щоб ті могли побачити потребу реальних, докорінних змін, а не йти за порожніми (з точки зору сенсів) популістськими гаслами.

Політика минулого, продемонстрована в картині у вигляді відеоряду реальних подій, показує, що це минуле було результатом дій людей, які вірили у свої ідеї. Яким критичним не було б ставлення до політики Марґарет Тетчер, їй не можна закинути невпевненість у її політичних кроках. Тетчер робила такі кроки, бо вважала, що так буде краще для тієї Британії, яку бачила політикиня. Сьогодні ж репрезентовані у фільмі політики зображені дешевими популістами, які бачать лише власні прагматичні інтереси.

В одному з останніх епізодів стрічки, ніби мимохіть, автор намагається показати, що фірми, залучені до кампанії за вихід Британії з ЄС («AggregateIQ» і «Cambridge Analytica») мають стосунок до мільярдера Роберта Мерсера (Robert Mercer), який був одним із найбільших донорів президентської кампанії Дональда Трампа. Можна припустити, що автор цією ремаркою натякає, що й перемога Трампа на виборах у США – результат стратегії «прицільних мішеней», яка працює в соцмережах. Політичні технології, які використовувались у Британії під час кампанії за вихід із ЄС, безпрецедентні. Така стратегія не мала аналогів, оскільки потрібний результат забезпечував штучний інтелект, а не інтелект і здібності фахівців-політтехнологів. Хто ж тоді голосував на BREXIT? Хто був на боці політики «Vote Leave»? Виборці чи їх ошукана підсвідомість, яка запрограмувала людей на потрібний вибір? Чи не забрали в електорату у такому разі свободи вибору – вперше в новітній історії?енсі

Хто винен у цьому?

Це складне, фактично, філософсько-антропологічне запитання у стрічці залишається без відповіді. У другій частині фільму Домінік разом із колегами вирушають у район Лондона, де мешкають виборці, про яких забули політики, починаючи з 1980-х. Проте, автор натякає, що мешкання на узбіччі Лондона не є перешкодою для інформаційних систем, які здатні знайти будь-кого і будь-де. Відтак, системи виявляють три мільйони активного електорату.

Друга частина фільму – «The Uncivil War» – розповідає про справжню «негромадянську війну», яку спричинила підготовка до референдуму щодо Brexit. Політичний агон створив справжнього Левіафана, який, у свою чергу, породив постгуманістичного монстра у вигляді штучного інтелекту. Той непомітно для свідомості користувачів соцмереж скерував їх до потрібного голосування на референдумі. Виходить, що віра в «take control back» («повернути собі силу») є маніпуляцією, а не реальним бажанням людей вплинути на політику країни, яка через політичний діалог з ЄС часто була змушена до непопулярних кроків, що позначилися на житті звичайних громадян. 

У фільмі постає питання, про які більшість глядачів, напевно, навряд замислювалась: кожний користувач соцмереж – потенційна «мішень» у виборчих перегонах. У фільмі представлено проєкт «нової політики». Це поняття злітає з вуст головних персонажів, проте до кінця залишається нерозкритим. «Нова політика» у стрічці репрезентована на рівні новітніх технологій, алгоритмів, які перетворюють вільне перебування у вільному середовищі соцмереж, наприклад, Facebook, на потрапляння в пастку, у якій система непомітно починає маніпулювати вибором і відчуттям свободи.

Хто ж забезпечив перемогу ідеї «Brexit», політичного гасла «LEAVE»? Автор натякає, що йдеться про комп’ютерні алгоритми, які зманіпулювали свідомістю виборців, апелюючи до страхів і потаємних бажань, тобто до того, що, за Фройдом, належить до рівня «Id», «Воно». У фільмі показано своєрідний інваріант «Воно» Фройда-Стівена Кінга: тепер цим рівнем можна маніпулювати в політичних цілях, кожен носій «Воно» постає мішенню в новій політиці

Що ж таке «Нова політика»? Чи це не черговий проєкт, побудований, фактично, на реалізації макіавеллівських підходів? Але «Нова політика» — антигуманна в традиційному сенсі. Вона сприймає людей не як носіїв цінностей, а як об’єкт, який потрібно використати, щоб досягнути цілі. Переконання людей, їх почуття, емоції, здобутий досвід, щоденні проблеми – не варті нічого для системи алгоритмів, створених розумом інженерів. Саме вони непомітно працюють в окремій кімнаті у штабі «Vote Leave» і представлені найнебезпечнішою зброєю. 

Успіх політичної передвиборчої кампанії полягає у тому, аби вийти за рамки традиційного сприйняття ситуації, розширити її межі й вдатися до чогось нового. Домінік відмовляється від співпраці з членами Парламенту, викликаючи обурення; він вважає, що йому не потрібні політтехнологи й піарники, від яких верне електорат. І він має рацію. Команди політтехнологів мають досвід в осмисленні успішних й програшних виборчих кампаній у Штатах і Європі, проте вони не здатні генерувати принципово нове. Те, що шукає Домінік, врешті, знайшлося: проте у перманентному вигляді. Людина програє перед штучним інтелектом. Воля тепер – лише симулякр, за яким замасковано інформаційні технології.  Перемога на виборах оприявнює одвічну боротьбу за владу. Воля до влади, за Ніцше, належить до визначальних характеристик людини. Прагнення перемогти у виборах змушує стратегів шукати новітні засоби. 

У фіналі стрічки поставлено питання про незаконність використання технологій «індивідуальних мішеней» у референдумі, тож Домінік постає перед судом. Проте чи винен він?

Зрештою, хто винен у тому, що сталося?

Політики, які забули про свій електорат, об’єднавшись у клуб за інтересами, які насправді не розуміли виборців. Мільярдери, яким добре житиметься за будь-якої політичної системи, оскільки їхній бізнес не залежить від того, чи вийде Британія в ЄС чи ні. Звичайно, це може позначитися на інтенсивності прибутків, проте «злотий мільярд» так і залишиться незнищенною основою. Опосередковано це відповідь на вищевказане питання, яку автор між рядків наводить у картині.

Політиків показано в традиціях британської політичної сатири. Старі парламентарі володіють ілюзією сили, симулякровим впливом, який тримається на загальноприйнятій конвенційності, проте це, радше, гра в імітацію поваги. Після невдалої спроби заколоту проти Домініка з посади голови наглядової ради йде той, хто спланував заколот. 

Домінік у фільмі – соціопат, який, проте, чітко знає, чого він прагне. І з маніакальною пристрастю він робить усе для досягнення мети. Нова проекція Макіавеллі. Аутсайдер, відкинутий системою, який вирішує її повністю перезавантажити. Чому йому це вдається? Можливо, він – той новий постренесансний персонаж, велич якого криється не в універсальній силі думки й духу (хоча тут можна посперечатися, зокрема, про універсальність його персонажа), а новим типом свідомості, для якої сам пошук є метою. Комп’ютерні технології, яких потребує Домінік, дають можливість реалізувати цілковите перезавантаження політичної системи й вийти на початок, реалізований у формулі «take control BACK». Те, до чого вдається Домінік, по суті, обнулює політичну систему й дає можливість повернутися до потреб виборців, які, голосуючи так, а не інакше, мають надію на зміну системи.

Щоправда, тут виникає питання про те, наскільки надія на краще є результатом не внутрішніх потреб, а свідомою маніпуляцією програмістів, які змогли створити з користувачів соцмереж мішені. Хто приймає рішення на референдумі: реальні люди, чи їх підсвідомість, що стала рабом віртуальних маніпуляцій? 

Це питання залишається без відповіді. Зрештою, судова справа над «Vote Leave» набирає обертів, але фільм спонукає глядачів до запитань, які змушують по-іншому поглянути на політику в умовах нових технологічних досягнень та в епоху «постправди».

Brexit: The Uncivil War
2019
режисер: Тобі Гейнс
жанр: історична драма
у головних ролях: Бенедикт Камбербетч, Рорі Кіннір, Річард Гулдінг

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: