♥ donate
Пошук
Close this search box.
Пошук
Close this search box.

Venice stories: «Державний похорон», «Подорожі темношкірих» та «Молочні зуби»

Щоденник Венеційського кінофестивалю 2019

Державний похорон

Государственные похороны, реж. Сергій Лозниця

Лозниці пощастило на багату хроніку. В архівах залишилося години кінематографічних кадрів з похоронами Йосипа Сталіна. Початок березня 1953 року був дуже холодним і не лише за погодними умовами, але й за настроями. «Державний похорон» передає цей настрій колективної скорботи з глибокою деталізацією та яскравим червоним і чорним кольорами. З гучномовців лунають нескінченні оди вождю комуністичної партії та довге перерахування його здобутків на цій посаді. А в кадрі – натовп, який чергами вибудовується за газетами з некрологом. У хроніку потрапляють однакові портрети Сталіна та великі тексти судмедекспертів, які детально розписують (мало не посекундно) його вихід із життя.

Окрім, власне, самого похорону, у фільмі присутні цінні відеоматеріали з Таджикістану та далекої Якутії, де люди довго добираються до райкомів, щоб послухати з радіо інформацію про смерть свого лідера. Жінки плачуть, чоловіки із кислим виразом обличчя довго вглядаються в камеру операторів. Лозниця надає доступ глядачу і до Кремля, де черга до покійного, здається, ніколи не закінчується. І знову ж таки, супроводжується одами Сталіну. Особливо цінним стали кілька кутів зору на промови Маленкова, Берії та Молотова, які слухають по всьому Радянському Союзу. В якийсь момент ловиш себе на думці, що дивишся повноцінне кіно, а не хроніку, задокументовану десятками операторів. Настільки вдало документалістам вдалося зловити природне та неприродне світло темних коридорів Кремля. Кульмінацією Сергій Лозниця обирає довгий прохід портрету Сталіна, піднятого краном високо в небо. Зупиняються заводи, автомобілі, залізничні поїзди та врешті-решт люди, щоб піддатися масштабній скорботі вже не так і за людиною, як за часом, якого не повернути. Суцільна тиша навколо не пригнічує, а лякає, враховуючи фінальний титр від режисера про злочини культу Сталіна.

Між XX з’їздом комуністичної партії та похоронами лідера нації минуло лише три роки. Ця переоцінка сильно вражає, коли переглядаєш двогодинний монтажний фільм Лозниці. Запам’ятовується монолог невідомого чоловіка, який хвалить Сталіна за змогу об’єднати народи світу. Він акцентує увагу на приїзді Генералісимуса до затоплених шахт Донбасу та напівзруйнованих після війни фабрик. За його ж спогадами, нікому не вдалося об’єднати Україну, але Сталін зробив неможливе і об’єднав. Ця оповідь про «об’єднання народів» скидається на могутній опус постправди вже і в 1950-х – так переконливо звучить голос оповідача. Через десятиліття у кінопрокаті з’являтимуться десятки фільмів про Голодомор та сталінські репресії, які досі не поклали край дискусіям навколо особистості «вождя». А здавалося, що минуло 70 років! Ймовірно, не покладе кінець і «Державний похорон», але доступнішого та масштабнішого документа епохи навряд чи можна знайти.

Подорожі темношкірих

Traveling while black, реж. Роджер Росс Вільямс

Взагалі-то ця короткометражна документальна стрічка вже є у вільному доступі інтернета. Та у Венеції є можливість подивитися її в шоломі віртуальної реальності. З 2017 року тут є спеціальна програма VR-фільмів на будь-який смак. У величезному ангарі на острові Лазаретто (впевнений, що Джек Вайт його оцінить) розкинулися кілька павільйонів зі стрічками у VR. «Подорожі темношкірих» – це сидячий VR, тобто рухатися для нього необов’язково. Кіно розраховане на те, щоб роздивлятися його світ та стати частиною простору.

Йдеться про порівняння 50-тих років минулого століття з сучасним поколінням темношкірих, яке і досі відчуває на собі агресію та насилля зі сторони суспільства. Ще задовго до вчинку Рози Паркс не поступитися місцем в автобусі, населення США було сегреговане на дві раси, Але на психологічному рівні 2019 рік скидається на ще більше Середньовіччя. Головні герої розповідають свої страшні історії про втрати близьких та острах виходити на вулицю навіть зараз. VR дозволяє сидіти з ними за одним столом у кафетерії і не просто слухати їхні розповіді, але і відчувати. Тут цікава штука: нарешті документальне кіно перетворилося з «голів, що розмовляють» у «простір, в якому розмовляють». В якийсь момент Вільямс дає можливість поглянути у дзеркало і, звісно ж, побачити там темношкірого. І це досвід неоціненний в рамках 20-хвилинної стрічки, адже ти переносиш історії головних героїв на себе не лише через те, що ти знаходишся поряд. Занурення у світ режисера дозволяє буквально переглянути проблему з кількох кутів, роздивитися реакції людей поряд і відчути атмосферу Нью-Йорку 1950-х, яку люб’язно та детально відтворив Вільямс. Венеційський сегмент віртуальної реальності показує різноманіття кіноінструментарію. І, якщо навіть маленький фільм має такий імерсивний досвід, то дуже рекомендую відчути таке кіно на собі. Лише виберіть хороше, як от «Подорожі темношкірих».

Молочні зуби

Babyteeth, реж. Шеннон Мерфі

Тяжко хвора 15-річна Мілла закохується у хулігана Мо (скорочено від Moses, тобто Мойсей). З його імені можна здогадатися, що хлопець покликаний врятувати дівчину принаймні від денних турбот. Так гадає Мілла та постійно хоче проводити час разом. Батьки дівчини не в захваті від її вибору, але тато-психотерапевт пропонує Мо угоду: він дає йому наркотичні препарати, аби той не купував «травку» деінде, а Мойсей стає зразковим бойфрендом і задовольнятиме всі потреби його доньки.

Перша половина фільму нагадує «Сувенір» Джоанни Хогг, який взявся знімати Айван Райтман. Це світле та добре кіно про ранню закоханість та турботи дисфункціональної сім’ї. Поступово кіно серйознішає, але не більше за «Винуваті зірки» – хвороба підступає, бойфренд розводить руками. В результаті отримуємо типовий фільм для «Санденса», де драма протагоністки викликає сльози. Дивно бачити такий фільм у Венеції, та ще й в основному конкурсі. Приємно тут дивує хіба що Бен Мендельсон у ролі турботливого та кумедного батька, тож прихильникам його акторських рішень цей фільм обов’язковий до перегляду. Якщо ж просто скучили за драмеді, де можна в міру поплакати та в міру посміятися, «Молочні зуби» добре підійдуть для вільного від роботи вечора.

Рецензії на фільми фестивалю

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голосів
Рейтинг статті

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі