Сучасне французьке кіно: ідеологія люксового смаку

Про толерантність, психологізм та ідентифікацію себе через смак

Минуло вже 123 роки, а паризький бульвар Капуцинок досі має чим похизуватися, адже весь цей час він зберігає світову історію кінематографу. Саме там, у Grand Café, відбувся перший комерційний показ фільму братів Люм’єр, які зробили вирішальний внесок у розвиток сфери: Луї створив сінематограф, Огюст же займався фінансуванням та допомагав створювати фільми. Завдяки їм архів «Французька сінематика» назбирав близько 1800 стрічок. І це було лише початком величезної та різнобарвної історії французького кіно.

Вважати його суто романтичним так само наївно, як і асоціювати лише з жанром комедії, хоча обидві характеристики мають неабияке значення для національного кінематографу. Чого лише варті фільми про Анжеліку Бернара Бордері та французькі комедії 70-х із П’єром Рішаром, Луї де Фюнесом та Жаном-Полем Бельмондо. Французький кінематограф часто змінювався, проте ніколи не втрачав позицій, залишаючись зразком відмінного смаку та потужного національного шарму. Проте, говорячи про минуле, хочеться зосередити увагу й на теперішньому, адже, побачивши зо п’ять сучасних французький фільмів, ви з легкістю зможете вгадувати й інші, навіть без слів. Розповідаємо про те, як сучасне французьке кіно стало майстром впізнаваності.

Французька нова хвиля

народження власного стилю

Народження авторського кіно у Європі нерозривно пов’язують із напрямком «нової хвилі». «Теоретиків – у практики!» – проголосив Андре Базен. Кінокритик разом з іншими піонерами руху (Жан-Люк Годар, Франсуа Трюффо) вирішили пропагувати ідеї того, що режисер повинен виступати справжнім автором фільму, тобто брати участь у всіх етапах його створення, аби якомога яскравіше показати власний авторський стиль. Характерні риси «нової хвилі»: «кіно про життя», новий тип героя (ігнорування соціальних норм), теми екзистенціалізму (абсурдність людського буття, індивід у великому світі), обмежений бюджет, що призвів до появи цікавих стилістичних інновацій (різка зміна кадрів або довгі спостережливі, один актор грає декількох героїв), більше імпровізованих діалогів, яскраво виражений індивідуалізм. Французька «нова хвиля» тривала у 50-60 роках XX століття, проте зробила вагомий внесок у європейський та власне французький кінематограф.

Французька ідеологія смаку

Навіть якщо говорити не конкретно про кінематограф, а загалом про Францію, вона завжди пестувалась у ідеології високого смаку та люксовості. Один Париж чого лише вартий – столиця моди, стилю та розкоші. Характерні риси цієї розкоші: відмінна якість, висока ціна, унікальність, високий відсоток естетичності та власна історія. Така любов до всього найкращого не могла не знайти своє відображення й у культурі. Недарма ж Лувр знаходиться саме у Франції. Ідеологія відмінного смаку завжди була присутня у національному кінематографі, і жанр тут не важливий. Сучасне французьке кіно озброїлося самобутніми рисами, які дозволяють оцінювати його на найвищому рівні та захоплюватися потужною авторською позицією режисерів. Зосередимо увагу саме на цих характеристиках.

Національно-культурна ідентичність у французькому кіно XXI століття

Одна з найпарадоксальніших рис сучасного французького кіно – його вміння бути впізнаваним. І не французька мова творить ці дива. Можна переглядати стрічки англійською або в рідному для себе дубляжі, проте все ж відчувати той провансальний смак. І досягти цього ефекту насправді не так вже й важко. Для цього є декілька помічників.

По-перше, толерантність. Тема дуже гостро порушується у французькому кіно, проте режисери не прагнуть зробити її рушійною. Одностатеві стосунки та проблеми французів нефранцузького походження – те, про що у сучасному світі можна говорити, не соромлячись. Невимушеність, із якою режисери порушують ці теми, робить їх максимально зрозумілими та прийнятними глядачами.

По-друге, екзистенційні діалоги. Вони, як правило, видають французьке кіно. Якщо ви дивитесь фільм, у якому чималу увагу приділено довготривалим буденним діалогам про звичайні життєві та сімейні проблеми, у яких кожна дійова особа виступає сміливим оратором, чітко відстоюючи свою позицію та доводячи власну розповідь до кінця – вітаємо, це французьке кіно. Цим діалогам притаманні як емоційність, так і надмірна їхня відсутність, холодність. Все залежить від стрічки та від проблем та тем, які порушують у розмовах. Оператори, як правило, такі довготривалі діалоги знімають повністю, затягуючи кадри, таким чином роблячи їх нетиповими.

По-третє, психологізм. Французьке кіно любить образ юнгівської Тіні або ж хорошої-поганої людини. Завжди гостро порушується якась важлива для людства тема: батьків та дітей, кохання та любові, старіння, пошуку близької людини у великому світі. Сучасне французьке кіно вміло показує, які душевні пристрасті та страждання можуть бути приховані за зовнішнім шиком та благополуччям.

По-четверте, ідентифікація себе через смак. Навіть якщо фільм зовсім не про моду або ж не про кулінарію, це зовсім не заважає режисерам робити акцент на національній самобутності через заняття та стиль героїв. Крупні плани домашнього приготування їжі з камамбером та устрицями, вибору одягу відомих брендів або навіть читання національної літератури – все це прості, проте дуже елегантні способи сказати про свою стрічку: вона французька. Проте найбільшої уваги у цій категорії заслуговує темперамент героїв: вони чуттєві та легко емоційно збуджуються, що є невід’ємною характеристикою національного темпераменту французів. Які в житті, такі й на екрані. У сучасному французькому кіно актори майже не намагаються грати, вони спокійно проживають будні своїх героїв, стаючи переконливими саме завдяки  цій невимушеності.

Де все це побачити?

Аби на прикладах показати все те, про що ми щойно говорили, пропонуємо для перегляду п’ять різних, проте максимально французьких стрічок.

2010, Sans queue ni tête

Особливі стосунки

режисер: Жанна Лабрюн

Неймовірна Ізабель Юппер у цій стрічці приміряла на себе найдавнішу професію. Її героїня на ім’я Еліс працює елітною проституткою та викладачкою ескорт-послуг. Морально втомившись від усього цього, вона звертається за допомогою до психолога Хав’єра, а ось він якраз втомлений від типових монологів своїх клієнтів та від власної незадоволеності життям після розлучення. На перший погляд – малослівний фільм, проте діалоги досить чітко концентрують увагу на буденності проблеми самоневизначеності, з якою стикаються герої. Психологу необхідна допомога елітної проститутки, їй – психолога. Хто кому допоможе – питання, яке турбуватиме до кінця стрічки. Толерантність до професії, екзистенційні діалоги та ідентифікація національності героїв через мистецтво – наявні риси фільму.

2012, Amour

Кохання

режисер: Міхаель Ганеке

Хто сказав, що австрієць не може створити суто французьке кіно? Можливо, й не кожен, але Ганеке точно в цьому майстер. Стрічка з красномовною назвою «Amour» – нетипове явище в кінематографі. Увагу зосереджено на конкретному життєвому циклі: старінні. Перед глядачами постає звичайна паризька квартира, де живе щасливе подружжя вісімдесятирічної пари. Разом вони ходять на концерти, спілкуються за сніданком, читають однакові книжки, ведуть розмірене життя.  Все це змінюється, коли у героїні трапляється інсульт, половина її тіла відтоді паралізована. Чоловік приймає рішення самостійно доглядати за дружиною, відгороджуючи її як від доньки, так і від доглядальниць. Згодом йому стає важче, він погоджується на сторонній догляд, крім власного. Стан дружини поступово погіршується, але й герой все швидше старіє. Глядач має змогу повністю простежити за останнім циклом життя двох, колись дуже щасливих, людей. Фільм пронизаний довготривалими буденними діалогами, деякі з яких можуть навіть здатися зайвими, проте додають стрічці певного шарму. Захоплення героїв мистецтвом та розмовами – яскравий спосіб самоідентифікації французів.

2013, La vie d'Adèle

Життя Адель

Резонансний фільм із двох глав за мотивами графічного роману Жулі Маро «Синій – найтепліший колір». Режисер розповідає історію звичайної французької старшокласниці, про її мрії, захоплення та романтичні пошуки. Спробувавши стосунки з хлопцем, Адель, зовсім неочікувано для себе, поступово закохується в таємничу Ему, дівчину з синім волоссям. Та навчається в університеті на факультеті мистецтв. Між дівчатами панує справжня пристрасть, а глядачам максимально детально показано, як вони разом проводять час та про що спілкуються. Цей ефект занурення в життя Адель допомагає краще відчути історію. Друга глава фільму розповідає про життя дівчат через декілька років, між ними поступово утворюється дистанція, а зрада однієї призводить до того, що чисте та потужне кохання в один момент перетворюється на спогади. Буденні діалоги, питання толерантності, мистецтво, характери персонажів – яскравий натяк на французьку національність стрічки.

2014, Sils Maria

Зільс-Марія

режисер: Олів'є Ассаяс

Чарівна Жульєт Бінош зіграла театральну акторку Марію Ендерс, яка прославилась ще у 18 років, зігравши у скандальній п’єсі «Змія Малої». Вона виконувала роль молодої Зігрід, яка закохала в себе та довела до самогубства дорослу жінку на ім’я Олена. Тепер, понад двадцять років потому, Марія отримує пропозицію знову зіграти у тій же п’єсі, проте на цей раз роль Олени. Душевний неспокій та спустошення, яке відчуває жінка після розлучення та після смерті режисера, змушують її зіткнутися з власними переживаннями та минулим. Єдина людина, яка дає правильні поради та є голосом розуму для Марії – її асистентка Валентина. Та чи буде Марія досить уважно слухати? Чи зрозуміє, що саме ця дівчина здатна її врятувати від самої себе? Запитання, на які може дати відповідь лише перегляд фільму. Знову ж, яскраві  діалоги про сенс життя, питання толерантності, висока роль мистецтва у стрічці – те, що допоможе впізнати фільм французького режисера.

2016, Juste la fin du monde

Це всього лиш кінець світу

Золоте сузір’я французьких акторів: Гаспар Ульєль, Наталі Бай, Маріон Котіяр, Леа Сейду та Венсан Кассель пропонують досить переконуючу акторську гру, хоча ні – життя. Вони досить майстерно перевтілюються у своїх закомплексованих персонажів, які прагнуть довести одне одному те, про що мовчали багато років. Коли успішний письменник Луї повертається додому через 12 років, аби повідомити сім’ї, що смертельно хворий, йому доводиться зіткнутися з наслідками своєї довготривалої відсутності, згадати минуле, з болем зустрітися із теперішнім та попрощатися з майбутнім. Ця стрічка – одна велика екзистенційна розмова. Режисер надає право кожному із персонажів висловити свій монолог про те, що наболіло. Вся сім’я має змогу слухати та, звісно ж, перебивати, доказуючи свою правду. Усі говорять, проте чи почують вони один одного? Чи зможе Луї сказати те, заради чого приїхав? Напружені питання. Окрім рушійної ролі монологів та діалогів, у фільмі також присутні теми, пов’язані з розумінням одне одного.

Сучасне французьке кіно – витончене, самобутнє та емоційне. Навіть коли актори не показують або не відчувають яскравих емоцій, вони змушують глядачів зробити це. Художня краса зйомки та мінімалістична подача – особливості, які допомагають зосереджувати увагу на головному, а саме: на діалогах, терпимості, ідентичності себе через французьку культуру та інші прояви елітного смаку, а також на життєвих історіях, які не залишають байдужими.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: