Venice stories: «В очікуванні варварів», «Мафія уже не та» та «Вигоріла помаранчева єресь»

Щоденник Венеційського кінофестивалю 2019

В очікуванні варварів

Waiting for the Barbarians, реж. Чіро Гуерра

У далекій пустелі розкинувся невеликий оазис, за яким доглядає магістрат (Марк Райленс). Зі спеціальним завданням до нього приїздить полковник Джолл (Джонні Депп), якому доручено простежити, чи все в порядку з кордоном Імперії. Обидва турбуються за прихід варварів на ці землі. Щоправда, Джолл вельми негативно ставиться до будь-яких чужинців. Тому між магістратом та полковником виникає конфлікт, який порушує приїзд понівеченої дівчини з племені тих самих варварів.

Великий епос від Чіро Гуерри на фестивалі чекали з нетерпінням і водночас із застереженням. Одну з ролей грає Депп, який давно не з’являвся у хорошому кіно. Та роль у цьому фільмі йому зведена до мінімуму. Це цілком бенефіс Райленса, який грає порядного самаритянина, наївно бажаючого миру всім довкола. У суперечці глядач беззаперечно знайде симпатію у магістраті, адже Гуерра чітко розставив пріоритети ще від самого початку. Ось тут буде зло у темних одежах та чорнющих окулярах, а ось – Райленс в білих сорочках та лляних штанах, символізуючи невинність. Поділивши стрічку на чотири розділи, режисер не зациклюється на персонажах та змінює локації, як рукавички, що безумовно йде на користь фільму, що насичений розмовами на початку.

«В очікуванні варварів» – це ще й пригодницький поствестерн, тож головні герої багато подорожують та розмірковують на тему моралі. На відміну від однойменної книги автор стрічки не обмежує кіно часовими та географічними рамками. Зрозуміло, що йдеться про Британську імперію, але жодного разу цього ніхто не проговорює. Гуерра позбувається книжкових анахронізмів роману Джона Максвелла Кутзі й, тим самим, актуалізує історію. Тут легко зчитується сучасна Америка з її методами ведення боротьби з вітряками. Тому офіцерів із замашками прокурорів грають американці Депп та Паттінсон. Останній з’являється у другій половині фільму та з дивним акцентом (неначе «Короля» нам було мало). Вони жорстокі у своїх допитах та позбавлені будь-яких моральних цінностей. Для британця Райленса режисер приготував суто позитивну роль. Можливо, навіть на «Оскар». Хорошого жанрового кіно дійсно бракує у кінотеатрах. З таким сильним акторським складом, геніальною операторською роботою та меседжем про те, що варвари – не ті, кого ми вважаємо дикунами, фільм Гуерри претендує не лише на увагу, але й на кілька нагород у Венеції.

Мафія уже не та

Mafia is not what it used to be, Реж. Франко Мареско

Дуже зла сатира про Чічо Міра – чоловіка, який вважає себе наступником мафії в Палермо. Він так свято вірить у своє призначення, що створює концерт на честь загиблих мафіозників Фальконе та Борселліно. Та палермівці не в захваті від такої ідеї, тож невдасі Чічо та його посіпакам доведеться докласти зусиль, аби свято відбулося.

Франко Марченко – ще той троль. Він постійно бере своїх персонажів на провокацію, кепкує з них та знущається на камеру. Градус абсурду іноді такий великий, наче дивишся мок’юментарі, бо не можуть люди бути настільки наївними та нерозумними. Але можуть. Чічо Міра з’являвся у минулому фільмі Мареско, який теж був про мафію. Цього разу режисер просто сильніше давить на его свого протагоніста, шукає його по всіх кутках, коли той ховається. І добивається бажаного ефекту. «Мафія вже не та» – погляд на постмафіозне суспільство, якому відверто начхати на події 25-річної давнини. Вони танцюватимуть на костях впливових людей, але більше воліють забути ті страшні часи перестрілок у Палермо. Чічо Міра забувати не хоче, але за відсутності таланту він творить такі речі, від яких Фальконе та Борселліно точно б переверталися у труні. Не зрозуміло, як Міра ще не став головним героєм телепередачі Джона Олівера. Ймовірно, бо Венеційському кінофестивалю треба залишити шматочок гумору. Провокація вдалася, кіно до істерики кумедне і тема мафії у кіно (принаймні палермівської) тепер закрита.

Вигоріла помаранчева єресь

The burnt orange heresy, реж. Джузепе Капотонді

Талановитий арт-критик обкручує своїх слухачів круг пальця. Він вводить в оману щодо цінності мистецтва, та доводить, що варто перевіряти інформацію. Тож талановитий арт-критик ще й погана людина. Його запрошує до себе відомий колекціонер і пропонує взяти інтерв‘ю у митця-відлюдника. Та все не так легко, як здається на перший погляд.

Капотонді зняв необов‘язкову драму-трилер, яка в міру розважає, в міру захоплює і в міру роздратовує. Її приємно дивитися після важкого робочого дня, але на ранок усі події забудуться. Можливо, саме тому його вибрали фільмом-закриття Венеційського кінофестивалю, який комусь швидко забудеться, а для когось залишиться приємними хорошими спогадами.

На відміну від решти подібних трилерів, фільм Капотонді вирізняється присутністю Міка Джагера у ролі колекціонера та витонченою мовою персонажів, які розмовляють анотаціями арт-каталогів. Щодо останнього можна було і здогадатися з назви фільму. «The burnt orange heresy» – це ще й назва картини художника, який дивиться на світ іронічним поглядом дурисвіта. Тож це гідна конкуренція арт-критику. Тим паче, що після 11 днів кінофестивалю вже і не дуже зважаєш на його крики про те, що критика потрібна людям. На кінофестивалі потрібна не критика, а хороше кіно.

Статті з фестивалю

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: