Меню
Меню
Як відрізнити хороше від поганого, якщо говорити про кіно у контексті мистецтва? Над цим питання ламають голови вже кілька століть. Втім, все ж знаходиться якийсь витвір мистецтва, який критики та глядачі ідентифікують як «поганий». Якщо йдеться знову ж таки про кіно, така ідентифікація зазвичай означає огиду, повне несприйняття та відчуття неприємного сюрпризу. Цей список складається таким чином, аби продемонструвати, що «поганим» може бути і культове кіно, яке насправді люблять, а не ненавидять. Також це може бути стрічка, у яку знімальна група насправді не укладала жодних зусиль. І найголовніше – фільм може зніматися на досить високому професійному рівні, однак мати спотворену мораль чи меседж. Хоча погодьтеся, що вкладати мораль у кіно 21 сторіччя, видається дивним калькуванням творчості і її самовираження. Можливо, жоден з цих фільмів і не здаватиметься поганим, найгіршим чи взагалі не викликатиме емоцій, але кожен із них став знаковим для свого жанру.
Цей фільм Едварда Вуда прийнято вважати найгіршим в історії лише завдяки рейтингам кількох медіа. Насправді ж при перегляді «План 9» не видається катастрофічно поганим. Так, декорації та спецефекти схожі на недолугі саморобки. Однак, як і в «Кімнаті» Томмі Вайсо, у цій історії заховано достатньо пристрасті, щоб відчайдушно полюбити це кіно. Прибульці прилетіли на Землю, аби встановити мирний контакт із жителями планети. Та у влади по відношенню до них інші погляди, тому останнім доводиться реалізувати свій «План 9», який має на меті оживити трьох мерців. Звісно, це все не має сенсу, але врешті-решт стрічка Еда Вуда у фіналі виштовхує меседж про страх людства перед ядерною зброєю, який панував у 1950-х. Тому можна зарахувати це в карму творцям, адже фільм слугує документом своєї епохи. Серед цікавих фактів знайшлося і чимало сюрпризів. Едвард Вуд домовився з Баптиською церквою про фінансування, похрестивши всю знімальну групу у вірян цієї інституції. Бела Лугоші помер під час зйомок, тому довелося знімати іншого актора та використовувати кадри з іншого фільму. Власне за такі візуальні рішення стрічка може і отримала свій титул «найгіршого фільму всіх часів та народів».
Здається, історія реакції на цей фільм почалося з видання SunSentinel, де вийшла перша рецензія на стрічку Родні Амато. Хуан Карлос Кото написав, що «Малюки зі сміттєвого бака» не мають жодної цінності. І, можливо, рецензент правий, адже нічого із сюжету та діалогів не має значення. Стрічка заснована на гральних картах із персонажами, які слугували пародією на іншу подібну гру «Малюки з капустяного качана». У фільмі йдеться про прибульців-дітей, які прибувають на Землю і товаришують з хлопчиком. На цьому в принципі все, адже більшість хронометражу режисер демонструє шмарклі, брудні жарти та решту гидоти, яка виходить від акторів, перевдягнених у бліді резинові костюми страховиськ. Якщо пригадуєте комедійні підробки від Зельцера та Фрідберга («Кінопобачення», «Знайомство із спартанцями» та «Нереальний блокбастер»), то стрічка Родні Амато може здатися не таким вже і шоком. Втім, «Малюки зі сміттєвого бака» викликають почуття, близьке до нестерпності, осоруги над дитячим кіно. Імовірно, цьому фільму варто залишитися у забутті, але при створенні нового кіно для дітей, варто згадувати, наскільки низько можна впасти у несмак.
Що може піти не так, коли ти взяв до знімальної групи акторів-непрофесіоналів, які працюють у лікарні поряд? Ці актори намагаються виправити твій сценарій, бо у ньому повно граматичних та синтаксичних помилок. Врешті-решт, ти ж приїхав з Італії і знімаєш дешевий грайндхаус по своїм законам жанру. Режисер Клаудіо Фрагассо дійсно пережив все це, адже не знав англійської мови. Деякі актори постійно курили маріахуану, і виробництво стало справжнім пеклом. Та це і не головна проблема «Троля 2». По-перше, це не сиквел до оригінального фільму, а лише назва, аби уберегти продюсерів від неминучого касового провалу. По-друге, у фільмі нема ні тролів, ні навіть згадки про них. Тому «Троль 2» – це відвертий обман та підробка, яку просто соромно дивитися прихильникам першої частини. Втім, є і хороші новини. Стрічки виявилася неймовірно кумедною та легкою. Її вже розібрали на цитати та меми, а славнозвісний епізод із хлопцем, на чоло якого сіла муха, став мало не канонічним у всій серії «Троля» та за межами трилогії. Шкода, що канонічність не має нічого спільного з якістю.
У 1960-тих роках шоуранер Вільям Дозієр запустив свій серіал про Бетмена. Телешоу вийшло сімейне, приємне та кумедне. Це був перший Бетмен, який не сприймав себе серйозно. Але у 1997 році прийшов Джоель Шумахер, який заявив про себе «Бетменом назавжди», що не рухав франшизу в жодному із можливих успішних напрямків. Тому треба було вдаватися до радикальних речей: містера Фріза грає Арнольд Шварценеггер, Бетмен має свою кредитну Беткартку, а на костюмі рельєфом виділяються…соски. Саме за ці зміни прихильники супергероїки зненавиділи творця. Після виходу «Бетмена та Робіна» продюсери ще довго не наважувались перезавантажити найвідомішого (після Супермена) персонажа DC. Зараз стрічку цілком можна вважати продуктом голлівудських дев’яностих, коли великі студії піклувалися менше про якість фільму і більше про його потенційний мерчандайзинг. Насправді, було би цікаво, як стрічку Шумахера сприйняли сьогодні, якби щось подібне з’явилося в прокаті. Але стривайте, у нас вже є «Ліга Справедливості».
Скільки слів було сказано в адресу Томмі Вайсо за його дивакуватість та провокативність? Про нього пишуть та екранізують книги, він продавав джинси на ринку, потім мав своє ігрове шоу, нещодавно зіграв Джокера і став об’єктом кінодослідження від фільммейкерів-ентузіастів, які хочуть дізнатися вік та національність режисера та актора. Навколо особистості Вайсо відбуваються лише курйози та провокації. «Кімната» – це безумовно його головоне творіння, яке спершу позиціонувалося, як драма рівня Шекспіра та Орсона Веллса, але виявилася комедією, у якій не працює все: діалоги, актори, монтаж та сам Томмі Вайсо. За сюжетом працівник банку дізнається, що його дівчина зраджує йому з його найкращим другом, тому він впадає в істерику і (вибачте за спойлер) драматично стріляє собі у скроню. У байопіку про зйомки фільму «Горе-творець» Томмі Вайсо зіграв нового персонажа у камео-ролі краще, ніж Джеймс Франко зіграв його самого. Тобто навіть такі горе-творці можуть рости у своїй творчості. Нині «Кімната» залишається наївним, але пристрасним проектом про дружбу та кохання. Втім, вона все ще має вигляд стрічки, що зняв інопланетянин, який вперше побачив життя на Землі відразу перед зйомками.
Важко повірити, але режисер Джеймс Нгуєн знімав «Птахокаліпсис» чотири роки. Звісно, зйомки проводилися переважно на вихідних, а бюджет тримався на зарплатні Нгуєна з підробітків. Схоже, що натхнення від хічкоківських «Птахів» не зіграло на руку режисеру. Стрічка вийшла незграбною: птахи зроблені, наче із пап’є-маше, та діалоги, немов згенеровані штучним інтелектом. Ба більше, перший птах з’являється лише на 47 хвилині фільму. У стрічці ж йдеться про менеджера з продажів, який закохується у модельної зовнішності красуню, а на ранок прокидається від крику орлів та падальників, які (за словами режисера, але не сюжету) віщують про екологічну катастрофу. Власне за екомеседж «Птахокаліпсис» ще можна якось виправдати. Однак якщо вам важко всидіти на місці і дочекатися екшн-сцен, то фільм Джеймса Нгуєна послужить ще тим випробуванням. Перша половина стрічки – це суто стокове відео, але коли починається напад птахів, то навіть недосвідчений глядач затямить, що може зняти кіно не гірше за Джеймса Нгуєна.
На перший погляд із цим фільмом все нормально. Технічно він виконаний майже бездоганно, акторів теж підібрали не з останнього ешелону: Тім Рот, Сем Ніл, Жерар Депардьє та Томас Кречман. Та чи достатньо цього, аби зняти хороший фільм про футбол? Здається, так. Втім, «Ліга мрії» – це кіно не про футбол, а замовлена стрічка про FIFA від керівників FIFА, тому не варто дивуватися неймовірному пафосу, яким переповнений фільм. Він возвеличує лише корпорацію та людей, які в ній працюють таким чином, наче це вони придумали футбол. До того ж, «Ліга мрії» вийшла напередодні великого корупційного скандалу навколо FIFA та Йозефа Блаттера, зокрема. Тому успіхи голови Міжнародної федерації футболу у стрічці видають ще більш огидними. Також у фільмі важко зорієнтуватися у часових рамках, адже дія сюжету відбувається з 1902 по 2004 роки. Хоча таймлайн не найстрашніше у стрічці Обюртена, якого мало хвилює спорт, найстрашніше – це перегляд пропагандистського фільму непідготовленим глядачем, який може прийняти події «Ліги мрії» за правду. А пропаганда скидається на найстрашнішого ворога творчості, як ми знаємо з фільмів Другої світової війни
Розмова з режисеркою фільму «Лелеки завжди повертаються додому»
Чотири блоки глядацького документального кіно
Чотири нідерландіські прем’єри та одна світова
