Анатолію, Наталю, 1 вересня у широкий прокат вийшла ваша стрічка «Дивокрай» (Wonderland). На цьогорічному фестивалі «86» вона здобула приз глядацьких симпатій національного конкурсу «Пальма Півночі». Досі пам’ятаю захоплені відгуки глядачів після перегляду. Яка доля чекає на стрічку після прокату? Чи подавали ви її на інші фестивалі?
«Дивокрай» був нашим першим фестивальним досвідом, який, чесно кажучи, геть відбив у нас бажання брати участь в будь-яких фестивалях. І справа тут не в призах або відмовах: нам, зрозуміло, було дуже приємно отримати приз глядацьких симпатій на фестивалі «86». Просто саме явище кінофестивалю виявилося пережитком. Те, що цей пережиток, як і раніше, є ключовим майданчиком для укладання індустріальних знайомств, є скоріше наслідком інерції, ніж здорового глузду. Нам з цієї інерцією все ще доводиться рахуватися, але вже ясно, що вона йде на спад. Фестиваль – це ж не про кіно і глядача, а про набуття інституційного статусу, необхідного, щоб спокушати інвесторів на подальші проекти. Замість того, щоб швидше донести свій фільм до якомога ширшого числа глядачів, отримати відгук, зробити для себе якісь висновки і рухатися далі, кінематографіст потрапляє в лімб виснажливого очікування, сподіваючись, що ще через півроку його, може бути, оцінить якесь «професійне журі» і подивиться три нещасних сінефіли. За все це платиш ти. При чому не тільки грошима, але силами, необхідними, аби знімати кіно. Ми хочемо мати справу напряму із глядачем, без посередників, гейткіперів та інших авторитетів. Не важливо, «Санденс» або «86» – фестивалі не дають художнику такої кількості і різноманітності очей, як мережа. Ми в цьому сенсі належимо до числа нових кінематографістів, і потребуємо не фестивального визнання, а функціональної стратегії прямої дистрибуції. Тому, після виконання наших прокатних зобов’язань, ми маємо намір поширювати «Дивокрай» у мережі.
Деяких документалістів вважають експлуататорами. Вони знайомляться зі своїм героєм, вриваються у його життя та починають використовувати усе, аби фільм вийшов цікавим. Опираючись на ваш культурно-екстремістський досвід, чи користуєтеся ви такими методами та як зазвичай виглядає ваша робоча стратегія зйомок?
Ми віримо у відповідальність за персонажа, так як розуміємо, в якому важкому становищі він опиняється, впускаючи нас в своє життя. Ми не змушуємо героїв робити щось «спеціальне», «більш розважальне», мовляв, «жери щура – це так яскраво виглядає». Життя часто не потребує спецефектів. Головне – встановити контакт з людиною, і він сам щедро поділиться з тобою своїм світом. Наше завдання полягає в тому, щоб встановити такий контакт і зрозуміти, що в світі нашого героя найбільш характерно і виразно – розібрати його життя на метафори. Ми ніколи не пропонуємо герою робити щось, що йому не властиво, і випадати з автентики світу, в якому він живе. Ми не стільки створюємо реальність, скільки поетизуємо її. При цьому, ми не відносимо себе до числа документальних шизиків, які шукають правду, і намагаються переконати глядача, що камери на знімальному майданчику мовби й не було. Так, ми, в основному, за кадром, але ми є, і, звичайно ж, є фактор впливу на героя і його реальність. Муха на стіні – це не про нас.
Головна героїня фільму «Дивокрай» – одна із безлічі, хто вирушив за рожевою мрією у США. Чому ви обрали саме її?
Коли ми починали працювати над «Дивокраєм», збиралися присвятити близько місяця чистому скаутингу: походам по іммігрантським подіям з метою відчути їхній світ і знайти в ньому потенційних героїв. Однак уже на першій такій вилазці ми зустріли Аню, і вже через неї вийшли на другу героїню – Мар’яну. Герой – це завжди містична випадковість: ти дивишся на людину і розумієш, що вона світиться, що це вона, що ти її знайшов, і її потрібно брати. Причому це не обов’язково найяскравіша або відкрита до зйомок людина. Швидше, сам феномен персонажа володіє чуттєвим вираженням, яке можна вловити на інтуїтивному рівні. Як звір чує звіра.
Чи багато українців вам зустрічалося на шляху? Який масштаб? Десятки? Сотні? Чи підтримуєте ви комунікацію з кимось із них?
Кількість емігрантів нескінченна. В тому числі – емігрантів з України. Деякі з них вписані в більш широку, радянську еміграцію, інші навпаки – відокремлені в націонал-патріотичну, незалежну спільність. Так чи інакше, це не купка людей на відшибі, а ціле суспільство на виїзді, своя окрема країна або, можливо, її опудало. Нам було цікаво показати світ цих людей, але залишатися жити в ньому якось не хочеться. Зв’язки з героями ми зазвичай не підтримуємо. Плавно входимо в їхнє життя, і так само плавно з нього йдемо.
Внаслідок праворадикальних переслідувань ви вже сім років вимушено знаходитесь на території Сполучених Штатів. Світові традиції пов’язують цифру сім із чимось надзвичайно визначним, майже переродженням людини. Чи відчуваєте ви якісь внутрішні масштабні зміни за ці сім років?
Безумовно. І ці внутрішні зміни настільки колосальні, що минуле починає здаватися нам примарним спогадом про життя якихось інших людей, з якими ми, тим не менш, відчуваємо дивну, навіть потойбічну спорідненість – як з предками з минулого століття. Подорож – це переродження: все, що раніше тільки накльовувалося, тут, саме в дорозі, проявилося, виявило себе, сталося. І адже як цікаво – дорога у нас не з легких, ми ось уже який рік живемо під градом випробувань, але, не дивлячись на стрес, який їх супроводжує, мистецтво наше процвітає. Весь час хочеться знімати, писати, фотографувати – пристрасть не тільки не згасає, а навпаки – розгорається. Ти це і проживаєш, і ніби глядач в кінотеатрі – страшно цікаво дізнатися розв’язку, у що все це переплавиться, куди допливе.
Наталя Машарова. Фото взято зі сторінки facebook
Можливо, ви бачите зміни в українському середовищі?
Працюючи над «Дивокраєм», ми побачили, якими химерами може обертатися перебування тілом в одному місці, а головою – в іншому, і тому не стежимо за подіями в Україні з колишньої пильністю. Ми підтримуємо зв’язок з родиною і дізнаємося про важливі події від старих друзів, але саме середовище нас більше не цікавить. Українське суспільство примудряється зробити 200 революцій і змінити 300 урядів раз в пару років, змінюючись при цьому болісно повільно. З того, що нам видно з боку, висновки випливають невтішні – Україна розвивається по шляху консервативної, націонал-патріотичної держави, що, звичайно, не може надихати таких безрідних космополітів, як ми.
Чи припинились погрози у ваш бік?
З огляду на те, що війна завжди запалює в суспільстві самі дикі і консервативні настрої, наші погляди сьогодні тим паче небезпечні, і тим гостріше реакція на них. У цьому сенсі все стало тільки гірше – загрози не тільки не припинилися, але набули відверто істеричного характеру. Люди сприймають критику тих чи інших аспектів українського суспільного життя як особисту образу, замах на щось святе, нібо країну належить або сліпо любити, або заткнутися. Подібна чутливість є неминучим наслідком правої ідеології. Наслідком, яке унеможливлює наше життя в Україні – важко наводити фокус з проломленим черепом…
Після перегляду «Дивокраю» виникає відчуття, що усе ж таки середовище значно впливає на людину, те, чим вона займається, та як це робить. Де особисто ви вбачаєте більше шляхів для творчості та реалізації себе як митців – у США чи Україні? Та чи має на це вплив географія загалом?
Навколишнє середовище, звичайно, має великий вплив на людину: ти навіть кольори починаєш сприймати по-різному, в залежності від того, де знаходишся … Однак порівнювати США і Україною було б некоректно, тому що ці країни знаходяться не просто на різних географічних широтах, але в різних епохах. Шляхів для реалізації в США, звичайно, більше. При цьому, реалізуватися тут набагато складніше. В Україні легко бути королевичами: що не зроби, ти перший і єдиний, відразу опиняєшся у центрі уваги, тоді як в США за кожен подих під сонцем конкурує сила-силенна інших, теж класних і талановитих людей. І немає однієї вершини – вершин безліч, світи нашаровуються. Але це і цікаво. Розвинене конкуруюче середовище допомагає тобі як художнику вимагати від себе більшого, піднімати свою власну планку і досягати нових вершин – безвідносно того, виставляють тебе в МОМА чи ні. Це, звичайно, не означає, що треба жити в Америці, аби робити мистецтво. Навколишнє середовище сприяє, але воно не повинно бути визначальним. Реальна сила в умінні черпати натхнення в собі, добувати енергію життя, де б ти не знаходився: в США чи Україні – не важливо.
Ви вже давно займаєтеся фотографією. Можливо, саме тому з точки зору кольору та «фотографічності» фільм виглядає бездоганно, дійсно як wonderland. Якою технікою ви користуєтеся? На що знімаєте?
Для нас було важливо показати, що документалістика– це кіно; щось більше, ніж просто репортаж з головами, що говорять. Звідси і акцент на візуальності, весь цей сік для очей. «Дивокрай» знята на дві камери GH4 з Машаровою в якості ведучого DP.
На сайті VVHY багато ваших попередніх робіт. Чи це наразі основний проект? Та де ще можна подивитися ваші фільми?
На даний момент ми вирішили відволіктися від олів’є і зосередитися на, власне, американському матеріалі: шукаємо можливість повернутися до витоків візуальної лабораторії VVHY – об’єднати документалістику і подорожі. Крім того, займаємося фотографією і музичними відео. Стежити за всім цим можна, підписавшись на Instagramи @masharova і @dadakinder, а також YouTube-канал Луча і через vvhy.tv.
Анатолій Ульянов. Фото взято з facebook сторінки.Здається, що Україна переживає документальний бум. Усе більше стрічок виходять до широкого прокату, все більше знімається. Чи слідкуєте ви за українським кіноринком?
Документальний бум переживає сьогодні не лише Україна, а й увесь світ. Інша справа, що, живучи деiнде, ми цього самого українського буму не бачимо. І не тому, що його немає, а тому, що фільми, які народжуються в його процесі, частіше за все не лишають не те щоб національних, а й просто тусовочних кордонів – де нам все це подивитися, якщо тільки не на фестивалі «86» і подібних до нього, прекрасних, але цілковито локальних, подвижницьких майданчиках? Це – проблема: проблема комунікації, інфраструктури, медіа, культурної видимості взагалі. Щоб зробити українське документальне кіно видимим, його необхідно включити в глобальне інфополе. Тільки тоді за ним можна буде стежити, обговорювати, як реальний елемент світового культурного процесу.
Які документальні стрічки останніх років вам запам’ятались найбільше та що б ви порадили до перегляду?
Запам’ятовується все, що робить Джошуа Оппенхаймер, цікавий Ульріх Зайдль, банда Пивоварова, Костомарова і Расторгуєва, експериментатори з Sensory Ethnography Lab з їх «Левіафаном» і «Манакаманой» … Рекомендуємо з недавнього також «Team Foxcatcher» і «The Jinx».
