Сучасна Грузія досі відлякує представників квірспільноти своєю ворожістю до різноманіття сексуальних орієнтацій. Третій фільм Левана Акіна (шведського режисера грузинського походження) ілюструє цю ворожість на контрасті з традиціями танцю. Головний герой Мераб намагається довести своєму вчителю, що він вартий ролі у Національному грузинському ансамблі. У нього з’являється суперник Іраклій, який теж показує непогані здібності та майстерність володіння своїм тілом. Замість суперечностей між хлопцями виникає пристрасть, яка розділить їхні погляди на життя взагалі та на танець зокрема. «А потім ми танцювали» сюжетно жодним чином не артикулює якусь оригінальну ідею. Втім, саме інтер’єр грузинського середовища та обставини змушують поглянути на фільм Акіна з іншого боку.
З перших кадрів режисер демонструє впевнене володіння наративом. Вдень Мераб виконує свою мрію у танці, а ввечері заробляє гроші, працюючи офіціантом. Живе поряд з бабусею, матір’ю та братом, який постійно доводить його до межі. А у танці працює з Марі, якій все ніяк не придбає мілкшейк. Здавалось би, що це якась класична історія про досягнення мрії. Втім, поява Іраклія змінює це становище і персонаж Мераба прояснюється з новою силою. Треба віддати належне актору Левану Гелбахіані, який своєю харизмою відокремлює це кіно від стандартизованості, загнаної у рамки шаблонів. Після кожної зустрічі з Іраклієм Мераб має вигляд закоханого юнака, який зі щирою посмішкою мандрує не такими вже і яскравими вуличками Тбілісі.
«А потім ми танцювали» прем’єрувались у «Двотижневику режисерів» на Каннському кінофестивалі й відразу запам’яталися глядачам своєю органічністю. Ймовірно, головний козир Левана Акіна перед рештою подібних фільмів – це суцільна щирість та зворушливість його оповіді, яка ні на секунду не впадає у моралізаторство та вульгарність. Як і Лука Гуаданьїно у «Назви мене своїм ім’ям» чи Баррі Дженкінс у «Місячному сяйві» він не демонструє відвертих сцен сексу, тому конденсує пристрасть між головними героями у поглядах та рухах тіла. І, власне, у рухах тіла він виокреслює ту внутрішню емоційність та крихкість їхніх принципів через грузинський танок. Подібним чином скутість суспільства та пристрасне кохання між двома чоловіками показував і Енг Лі у «Горбатій горі». Ковбойське оточення та стабільне родинне життя стали підґрунтям для того, щоб хлопці спершу дивилися один на одного з побоюванням.
Ці порівняння з рештою квір-драм здаються не завжди доречними, адже кожна історія має різне забарвлення, стиль, наратив. Однак, «А потім ми танцювали» стає з ними в один ряд завдяки відмінній режисерській роботі Левана Акіна та акторським перфомансам Левана Гелбахіані та Бачі Валішвілі. Їхній колектив робить банальну історію про заборонене кохання переконливою і правдивою. І підкреслює це експресивний танець Мераба наприкінці. Кульмінаційна сцена, в якій вчителі намагаються зупинити хлопця, поверхнево перегукується метафорою про те, що головному герою постійно кажуть про єдиний правильний шлях у його житті. Він не зупиняється, а наприкінці мало не ламає своє тіло у неможливих рухах. Це цілком зрозумілий епізод для умовних «Крок вперед» чи «Добийся успіху», але у грузинській квірдрамі така сцена працює на одноосібному рівні, а не колективній перемозі команди. Мераб навряд чи довів своєю впертістю, що готовий взяти участь у Національному грузинському ансамблі. Але він доводить собі і глядачам, що позбувся лімітованості. Власне це відкриття, ймовірно, і принесло авторам фільму Гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю. Та врешті-решт творці поїхали додому з чимось більшим – мало не з одноголосною прихильністю глядачів.
