«Річард говорить «До побачення»: хвороба як виклик життю

Людина у пошуках сенсів

Фільм «Річард говорить «До побачення» належить до «паліативного мистецтва», основне завдання якого полягає в зображенні життя після зустрічі зі смертю, яка відбувається в момент оголошення діагнозу про невиліковну хворобу. 

На початку стрічки Річард  (Джонні Депп) у різних ситуаціях (під час лекції, на самоті) вимовляє слово «Сука», дивуючи глядачів. Коли професор стрибає в фонтан, глядач нарешті розуміє, до кого звертається професор англістики. Він говорить до Бога, якого, стоячи в фонтані в мокрому костюмі, проклинає за несправедливість життя. Класичний приклад агресії, що виникає як перший етап у сприйнятті власної конечності.

На університетському святкуванні, Річард, виголошує тост, основна ідея якого – гідно піти з життя. Про це він говорить і з донькою, яка за родинною вечерею на початку фільму розповідає про те, що вона – лесбійка. Іронічно, що за вечерею кожному є що сказати (перший розділ фільму має назву «I have something to say»): дружина Клер (Зої Дойч) зізнається в невірності Річардові, адже має стосунки з його «босом», ректором університету. Однак, Річарду так і не вдається сказати за тим столом новину, яка, у порівнянні з іншими, справді могла б претендувати на статус найважливішої: в нього рак, йому залишилося жити пів року без лікування й рік (чи півтора в найкращому разі), якщо лікування відбудеться.

Мотив carpe diem визначальний для героя стрічки. Із плином екранного часу він усвідомлює, що навколишнє життя нагадує карнавал, на якому панують загальні правила «толерантності», «поваги до Іншого».

Немолоді пані схвально (на позір) висловлюються про промову ректора, аби у такий спосіб долучитися до атмосфери загального схвалення цього карнавального дійства, у якому немає глибинного розуміння одне одного. Однак Річард розуміє, що слова – просто зовнішні вияви, за якими сховано байдужість одне до одного й бажання створювати ефект загального позитиву. Такий позитив не має майже нічого спільного із реальною дійсністю, а стосунки членів академічної спільноти нагадують той самий карнавал. За столом із пані постбальзаківського віку Річард усвідомлює весь фальш і нещирість, що панують у залі. Музика (класичні симфонії) лише посилює трагічний апофеоз, що переживає Річард. Найважливіше для нього тепер – навчитися цінувати кожний день.

Щойно Річард, можливо, уперше за життя, «склеїв офіціантку в барі», як висловлюється його студентка. Він розповідає про це своєму найкращому другові, мимохіть, на східцях університетського кампуса. Зізнання героя забавляє Пітера, однак викликає обурення його подруги. Бо у суспільстві, в якому живе Річард, те, що є справжнім, часто викликає обурення. Саме тому академічна спільнота вирішує створити певний соціальний тип ідентичності, основним принципом реалізації якої є принцип невтручання в глибинний світ Іншого. Просте небажання допомогти загортається в обгортку політики суспільної поваги. Тож лише старий друг Пітер, іде з Річардом до кінця й розуміє причину внутрішніх трансформацій друга, який прагне йти шляхом «самостановлення», а для цього потрібно бути собою. Саме тому Річард із внутрішньою радістю ставиться до вибору доньки, бо в цьому є її природа, якої не можна заперечувати.

Герой фільму проходить своєрідний шлях «опрощення» (послуговуючись цим поняттям Ж.-Ж. Руссо). За незвичним та інколи соціопатичним стилем викладання ховається намагання викладача літератури переконати студентів у тому, що в житті важливі помилки. Лише вони забезпечуються «якісний стрибок» у пізнанні себе й життя. Зазвичай Система (зокрема й університетська) спрямована на те, щоб кожний продемонстрував себе з найкращого боку, а помилка вважається чимось неприпустимим. Річард заперечує такий схоластичний підхід. Він спостерігає навколишнє академічне життя й бачить у ньому чимало невідповідностей: поважні члени наукової спільноти перебувають, по той бік добра і зла (перефразовуючи Ніцше). Натомість не «по той бік принципу задоволення». Його безпосередній керівник, ректор університету, живе у світі штучної моралі: проголошує правильні речі, хоча сам далекий від етичних законів.

Відчужені співробітники університету намагаються виконувати правила, не вдаючись до рефлексій. У такому випадку вивчення літератури перетворюється на схоластику, наука постає лише академічним об’єктом, а не частиною життєсвіту тих, хто її вивчає. Однак, мистецтво не може бути лише об’єктом, дистанційованим від дослідника. Тож Річард заперечує такий підхід до вивчення літератури, а тому – пропонує своїм студентам написати есе, яке б було відображенням саме їх світогляду.  Література для Річарда – це продукт боротьби письменників, вмістилище енергій, яке неможливо вивчати в академічний спосіб. Практичні заняття нагадують не академічну бесіду стосовно програмового матеріалу, а сеанси у гуру й буддистські практики. Фраза  «Людина у пошуках сенсів» запозичена у психіатра В. Франкла відображає суть фільму, де ключовим є мотив самопізнання.  Лише пізнавши себе, можна пізнати мову й, відповідно, художні твори. 

З одного боку, Річард поводить себе як соціопат: він обирає нетипові форми ведення лекцій (наприклад, лежачи перед студентами), дозволяє при них курити сигарету (знову ж таки вдаючись до цього вперше в житті), пробує гомосексуальні стосунки зі студентом. Одне слово – поводить себе в дусі філософії Оскара Уайльда. З іншого боку, Ричард нагадує героя, який іде шляхом філософії «опрощення», видобуваючи в собі природну людину. І пізнання природи в нього не доходить антисоціального рівня або ж чогось примітивного й вульгарного. Натомість реальність, що оточує персонажа, видається істинно вульгарною.

Важливим елементом настрою у фільмі є симфонічна музика, яка часто контрастує з тим, що відбувається на екрані. Світу, який оточує Річарда бракує емоційного переживання, без якого неможливо пізнати дійсність у її природному вияві. Персонаж виявляє природну жагу до життя, властиву людям, однак задушену освітою, вихованням тощо. Річард показує, що таке опосередкування не має призводити до остаточної втрати людиною здатності відчувати іншого, сприймати реальність на інтуїтивно-чуттєвому рівні.

Діагноз-вирок, який отримує Річард на початку стрічки, кардинальним чином змінює його подальше життя. Тепер викладання літератури для нього – це не прагнення виконати програму, а те, що належить до категорії життєсвіту й має телеологічну сутність. Академічне середовище чинить опір дійсності, забувши, що одне із філософських визначень життя – постійний опір реальності. Довідавшись про діагноз, Річард починає протистояти міщанству й фальшу своїх колег, надихаючи студентів розширити власний світогляд і відмежуватись від догм і правил, що заважають у пізнанні себе. «Не бійтеся помилок, бо в них ви можете знайти щось значно важливіше, ніж у формально відмінних текстах».

Ідейний апофеоз стрічки – розмова з другом Пітером у церкві, де персонажі говорять про високе й профанне, іронію й віру в те, що, можливо, щось є і за рамками фізичної реальності. «Я сумуватиму за тобою», – говорить Пітер. «Я також, якщо зможу», – іронічно відповідає Річард. У цьому епізоді показана готовність персонажів іти до сутності життя, припускаючи, що в ньому є щось трансцендентне. Світогляд Річарда видається цілковито метамодерністським, адже поєднує профанне й високе (трансцендентного), іронічно-скептичне й щиро-наївне. Річард прагне навчити своїх студентів жити. Тут це слово можна було б написати з великої літери. Він показує їм, що ЖИТТЯ навколо – фальшиве й цинічне, але допоки є той процент студентів, як вони, потрібно жити і йти до своєї мети. 

Зрештою, фінал стрічки відкритий: Річард на машині обирає шлях у невідомість. Він розчиняється в темному лісі (одвічний образ у казкових сюжетах), ніби обираючи вхід до підсвідомості, до себе. Для персонажа фільму соціальні зв’язки більше нічого не значать, адже соціум побудований на неправді й фіктивних ідентичностях, які виявляють персонажі в різних ситуаціях. Викладачі видаються нещирими й манірними снобами. На противагу цьому Річард стає проповідником «природного життя», у якому кожен має дорівнювати собі внутрішньому.

The Professor
2018
режисер: Вейн Робертс
жанр: трагікомедія
у головних ролях: Джонні Депп, Зої Дойч, Розмарі Девітт

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: