Анна Бурячкова ще донедавна була відома як режисерка кліпів для «Океан Ельзи», «Друга ріка», ONUKA і СТАСІК. Цього року на 80-му Венеційському кінофестивалі відбулася премʼєра її повнометражного дебюту – історії підлітка Тоні в 1998 році. Дівчина проживає складний етап життя: переходить в нову школу та шукає там всеосяжного кохання, як душевного, так і фізичного.
Анна присвячує фільм всім дорослим, які були підлітками у 90-х і пережили цей складний час. У Венеції ці дорослі схвально прийняли стрічку – після світової премʼєри публіка дякувала за щиру історію, неймовірних акторів і акторок та запитувала чи не проходить Україна зараз через процеси схожі на ті, що відбувалися у 90-ті.
Ми зустрілися з Анною Бурячковою після венеційської прем’єри і поговорили про вибір періоду, в який відбуваються події, роботу над візуальною складовою фільму, молодих акторів і акторок та музику, якій приділено дуже багато уваги.
Насамперед хочеться вас запитати про вибір часу, в якому відбувається історія – 90-ті. В українському кіно це вже тенденція останніх років. Але чим обумовлений ваш вибір 90-х?
Якщо що, то ми між собою не домовлялися. По-перше, це все різні 90-ті, і не всі вони 90-ті, – це теж важливо. Тому що у Тоні Ноябрьової (фільм «Ти мене любиш?», – Moviegram) – це кінець 80-х, в «Носорозі» (фільм Олега Сенцова, – Moviegram) – це інший період 90-х.
Я розумію, що це все одно загально звучить як 90-ті. І «Назавжди-назавжди» – це фільм, скоріше, про кінець 90-х, про вихід із них. Тим не менше, ми про це думали із Мариною Степанської, коли писали сценарій, чому нас так туди тягне. Я думаю, що це певна невідрефлексованість того періоду і часу.
Плюс, не було прикладів нас самих у кіно 90-х. Українського кіно про підлітків, як і майже будь-якого українського кіно, наприкінці 90-х не існувало. Все, що ми бачили і чого ми могли навчатися – воно було там, в іноземних підліткових комедіях. Ми постійно намагалися натягнути себе на уявлення західних історій про наше підліткове життя.
и постійно намагалися натягнути себе на уявлення західних історій про наше підліткове життя
Чи могла ця історія відбутися зараз?
Складно сказати. Думаю, так, хоча підлітки зараз відчувають себе захищеніше. Це складно якось градіювати чи спокійно вам, коли ви йдете вночі темною вулицею.
Не так давно ми бачили фільм про майже ідеальну спільноту підлітків – «Стоп-земля» Катерини Горностай. Ви ж створюєте набагато страшніший світ. Це теж повʼязано з часом?
Я думаю, що наша реальність у 90-ті була навіть жорсткіша, ніж те, що ми показуємо. І я за те, щоб кіно було правдивим. Особливо, коли це кіно про певний час, який вже стався. І так, доведеться прийняти, що підлітки і курять, і займаються сексом.
Ваш фільм – це віддзеркалення вас?
Думаю, що я буду тепер постійно відповідати, що ця героїня – це не я. Це не моя пряма історія, але безумовно, коли ми писали з Мариною [Степанською] сценарій, так чи інакше ми привносили частинки себе туди: якісь епізоди із життя, якісь відчуття і те, як ми проживали той час. Мені дуже хочеться про цей фільм казати, що це наші колективні спогади про той час.
Розкажіть, будь ласка, про команду. Чиї саме це спогади?
Команда, з якою я працюю – це вже дуже давно одні і ті самі люди, і всі вони – мої співавтор(-к)и. Я взагалі вважаю, що всі творчі позиції – це співавтор(-к)и.
Цікавий факт: загалом майже всі творчі позиції [у фільмі] закриті жінками. У нас операторка – чудова моя Лєна Чеховська («Помин» Ірини Цілик) і художниця-постановниця Саша Патока. Саша була трошки молодшою за нас наприкінці 90-х, але вона змогла реконструювати цю всю історію максимально близько до реальності.
І композиторка, і купа всіх інших людей проживали ці 90-ті в певному віці. Крім наших акторів, безумовно, тому що всі вони народилися вже у 2000-х.
Я думаю, що наша реальність у 90-ті була навіть жорсткіша ніж те, що ми показуємо
Але каст просто неймовірний. При тому, що попередні ролі в них не були дуже великі. Як відбувався кастинг?
Кастинг тривав приблизно три місяці, – і це саме проби. Пройшло через мене особисто понад 1600 людей. Є у нас актор(-к)и, про яких я знала завчасно. За півтора роки до того ми познайомилися на рекламних зйомках, і я точно знала, що Артуру Алієву (Homo Deus) місце в цьому фільмі. Я його вмовляла не дорослішати.
Є ті, кого ми шукали доволі довго. Найскладніше і найдовше ми, безумовно, шукали Аліну Чебан («Найкращі вихідні»), тобто акторку на роль Тоні. У нас був дуже хороший другий варіант, – на той момент, перший. Ми мали вже переходити до активної підготовки, але були питання щодо віку актриси. Вона була молодша 18 років, а у фільмі багато відвертих сцен.
І тут раптом я відкрила Інстаграм і побачила фото Аліни. Як тільки вона зайшла в студію, в мене не було жодних сумнівів, що вона – моя Тоня. Я впевнена, що такий великий потік при будь-якому кастингу – це поєднання довгої муторної роботи з магією. З нами сталася магія тоді, коли ми на неї чекали.
Ліза Цілик («Носоріг») і Захар Шадрін («Каплиця») – теж неймовірні, я правда обожнюю кожн(-у)ого з них. У нас є прихований діамант, Даша Жихарська, в неї маленька роль – дівчини Іри. Я впевнена, що в неї, як і в них усіх, буде дуже цікава кар’єра далі.
Я буду тепер постійно відповідати, що ця героїня – це не я
Хотіла запитати у вас про візуальні референси. Я бачила «Закоханих» Магрітта в постановці одного з кадрів, згадувала фільми Ное. Чи надихалися ви чимось конкретним для візуалу фільму?
Так чи інакше, ми завжди працюємо з мистецькими референсами, коли готуємося до будь-якого проєкту. Тут вони теж, можна сказати, були, але не явні. Ми не готували ці кадри. Просто ми довго готувались і були разом, обмінювалися якимось картинками, фільмами, не для того, щоб це скопіювати, а для того, щоб створити хмару, в якій буде накопичуватися візуальне рішення фільму.
Потім ми прицільно працювали з кольорами. Саша [Патока] розробила кольорову палетку фільму, щоб всі художні департаменти, грим і костюми, були в цій звʼязці, в якій всі кольори проходили через турбіну, яка їх обʼєднувала в цілісну історію. Це стосувалися всіх деталей, навіть умовних прикрас для волосся, які фарбувалися в потрібний нам відтінок.
Тобто, так, референсів було дуже багато. Мистецькі референси були взяті в основному з середини 20 сторіччя і далі, від Гоппера до Магрітта, але це не для того, щоб відтворювати їх.
Можливо, є якісь ще референси візуальної частини?
Чесно кажучи, тут швидше була історія в тому, що нам хотілося створити 90-ті. Ми думали, що у 90-х все було кольорово. А потім вмикаєш будь-який фільм того часу і бачиш оцю незрозумілого, гірчичного кольору стіну. І вона там скрізь, від «Леона» до «Кримінального чтива». У нас теж був цей колір.
Нам дуже пощастило, що Микола Іванов знайшов нам школу, яка в таких кольорах збереглася і не була пофарбована в щось дике, не обклеєна шпалерами тощо. Коли вже з’явилася локація, ми ще разом з Мариною Ткаченко, нашою колористкою, зробили пресети (наперед визначені налаштування – Moviegram) для фільму. Це теж важливо, що ми зробили кольоропроби в локаціях, і далі створили ці лути, з якими ми потім багато чого зняли.
Натомість з операторкою ми не розробляли детального розкадрування. Ми знімаємо інтуїтивно: я розводжу сцену, а Лєна її покриває своїм чудовим психологічним баченням, тому що в неї є неймовірна навичка підійти до актора/акторки впритул і вони все ще будуть грати. Її камера – це ще один психологічний герой. Такі кадри спланувати неможливо.
Вмикаєш будь-який фільм того часу і бачиш оцю незрозумілого, гірчичного кольору стіну
За яким принципом ви працювали над музичним супроводом?
Тут було абсолютно точне бажання не перейти межу 98-го року. Тому єдиний сучасний трек – це Onuka, який грає на титрах і звертається до тих, хто пережив 90-ті.
Я багато співпрацювала з музикант(-к)ами, роками знімала кліпи, тому у мене є певні напрацювання і певні стосунки, як з «Океаном Ельзи», так і з «Бруто». І це були якраз ті пісні, які в 98-му році народилися.
Відштовхуючись від цього ми будували музичну сітку. Єдиний трек, який я не могла залишити, хоча дуже хотіла – це «Зроби мені хіп-хоп». У нас вже була домовленість, але через те, що він так активно був в «Носорозі», довелося прибрати.
Через музику на самому початку фільму є відчуття, що зараз на тебе чекає горор чи трилер. Чому ви задаєте такий настрій?
Тому, що я пам’ятаю свої підліткові роки – це внутрішній перехід через народження нової людини. За відчуттями, чесно кажучи, для мене це якраз і горор, і саспенс. Тому, що ти ніколи не може уявити, що з тебе народиться і на якому радіоактивному полі ти прокинешся наступного ранку. І от це відчуття межі, де ти не знаєш які монстри вийдуть з тебе, з твоїх друзів, з-під твого ліжка дуже класно вхопила композиторка Ліка Бугайова і створила музичну партитуру.
Повномасштабне вторгнення вплинуло на пост-виробництво?
У лютому ми якраз віддивилися з режисером монтажу Юрою Резніченком всі матеріали і почали складати чернетку. Ми навіть щось закінчували 24 лютого, щоб надіслати на Work in Progress якогось фестивалю.
Найбільше вторгнення вплинуло на команду. Перші два-три місяці всі знаходилися в стані, коли продовжувати щось робити майже не мало сенсу. Плюс, я поїхала з країни, вивезла дитину за кордон, а Юра залишився. Віддалено монтувати кіно я не вмію. Та і Юра теж. Ми реально працюємо в парі, сидячи за одним столом. Я вважаю, що люди, які вміють працювати над монтажем дистанційно – дуже щасливі. Але я так не вмію.
Ми зробили паузу, плюс в нас абсолютно не було розуміння, як і у всіх проєктів 22-го року, на які гроші закінчувати постпродакшн. В такому стресі ми не могли про це думати.
Потім ми налаштувалися на повернення до роботи, коли я зрозуміла, що ті люди, про яких ми співаємо цю пісню любові підліткам – це зараз, можливо, найактивніші захисники/захисниці нашої свободи. Умовно – люди від 30 до 50, які пройшли через 90-ті. І я думаю, що ці 90-ті дуже сильно вплинули на те, ким ми є зараз, і які ми є дорослими. І, можливо, всі ті випробування дали нам силу, щоб зараз продовжувати цей спротив і виборювати перемогу.
А де ви знайшли фінансування на пост-продакшн після повномасштабного вторгнення?
На фестивалі в Вільнюсі у квітні ми приймали участь у coming soon проєктах і отримали там невеликий перший приз. Він допоміг нам рухатися далі. Там же ми познайомилися з Бонні Вільямс, яка готує людей до міжнародних пітчингів. Вона побачила наш пітч, підійшла до мене і поєднала нас з нашими майбутніми ко-продюсерами в Амстердамі, завдяки яким ми змогли закінчити фільм у Нідерландах. Я дуже тішуся цією співпрацею, тому що ми знайшли дуже класних партнерів, які дозволили нам нетипово попрацювати – наші спеціаліст(-к)и повністю на їх базі зробили колір і зводили діалоги.
