«Суспірія»: нам потрібні провина і сором

Лука Гуаданьїно підглядав за класиками – і створив оригінальний шедевр

1977 рік. Американка Сюзі Бенніон (Дакота Джонсон) прибуває до легендарної танцювальної школи у Західному Берліні. У школі відбуваються події не менш моторошні, аніж у розділеній холодною війною Німеччині: десь зникають студентки. Одна з них, Патрісія (Хлоя Грейс Морец), наостанок встигає розповісти літньому психоаналітику доктору Клемпереру (Тільда Свінтон), що школу контролюють відьми на чолі з Єленою Маркос (ще раз Тільда Свінтон). Не схоже, щоб Сюзі аж надто це лякало – на містичній природі танцю вона розуміється впевнено, хоча цілком інтуїтивно. Харизматична викладачка мадам Бланш (знову Тільда Свінтон) одразу відзначає новеньку, правда, у вельми специфічний манер: наприклад, з її волі танець Сюзі містичним чином трощить тіло норовливої колежанки. Драма відбувається і за стінами школи: наприклад, згаданий Клемперер же не може позбутись тужливих спогадів про загиблу під час війни дружину – і цим завбачливі відьми також скористаються.

На прес-конференції у Венеції, присвяченій прем‘єрі «Суспірії», автор музики до фільму Том Йорк казав, що коли отримав пропозицію написати саундтрек, відчув: це один з тих моментів, коли дуже хочеш втекти, але знаєш, що потім дуже жалкуватимеш. Ймовірно, те саме відчувала чимала частина глядачів під час найфізіологічніших епізодів стрічки – хоча соцмережі рясніють випадками, коли жоден потенційний жаль все ж не зміг втримати у глядацькій залі. Від Гуаданьїно чекали хорошого ремейку класики Даріо Ардженто, від Гуаданьїно чекали поганого ремейку класики джалло Даріо Ардженто – але ніхто не очікував такої «Суспірії». На сайті IMDb на сторінці фільму швидко знаходиш відеоінтерв‘ю з промовистою назвою: «WTF is “Suspiria»?» А й справді – wtf?

Перш за все, варто позбутися слова «ремейк», хоча Гуаданьїно не відхрещується від Ардженто – навпаки, багатослівно освідчується йому в коханні, нерідко таким чином уникаючи незручних запитань. «Суспірія» Гуаданьїно потроху опирається на всю трилогію Ардженто («Суспірія» – «Пекло» – «Мати сліз»), тож знання оригіналів, вочевидь, полегшить сприйняття, але може спрямувати невірною стежкою. Адже абсурдом було б вважати, що епічний фільм жахів (у згаданому інтерв‘ю на IMDb «Суспірію» так і називають – горор-епік) створений лише для прихильників Даріо Ардженто, тобто для кінознавців і помірної купки фанів. Стрічка Гуаданьїно – не ремейк, скоріш оммаж, котрий часом шанобливо цитує оригінал, але частіше із ним сперечається або ж взагалі йде власною дорогою, тож і дивитися його можна без бекграунду, як окреме творіння. Власне, на питання, чим є «Суспірія», найкраще відповіла Дакота Джонсон: «Це фільм про все, що я люблю – про відьом, магію і танці».

Додати нічого, еге ж? Хіба що слова Тільди: «Ця стрічка – територія, де перетинаються мистецтво і збочення».

Як «Великий сплеск» Гуаданьїно не варто вважати ремейком «Басейну» Жака Дере, так і нова «Суспірія» бере від оригінальної навіть не дух – скоріш вектор. Довершена візуально (режисер жартує, що був «pain in the ass of my production designers»), стрічка показує не тільки ефектне відьомське кодло, якого, втім, також є вдосталь. Режисер змальовує хворобливе суспільство Німеччини 70-х, розділеної стіною, ідеологіями, ставленням до жінок, травмами Другої світової та ще бозна-чим. «Суспірія», для якої Гуаданьїно відшукував місця й речі тієї доби, загублені десь у Німеччині, чудово транслює те, що режисер на прес-конференції назвав «відчуттям задушливості» і врешті виявляється внутрішнім протистоянням двох відьомських коаліцій – не надто приємних, коли оцінювати за законами зовнішнього світу, але керованих власною логікою і справедливістю, якщо дивитися зсередини. Можливо, це зіткнення політичного й артистичного світоглядів, можливо, різних спрямувань фемінізму – у будь-якому випадку, не думати про це не вийде, зважаючи на фінальну фразу, яку Сюзі кидає Клемпереру: «Нам ще будуть потрібні провина і сором, але не твої». Чиї саме – неважко здогадатися з огляду на місце і час дії. Каяття за бездіяльність та травми часів Другої світової ще довго лишатимуться сильними, трансформуючи сучасний світ. Все частіше звучатимуть докори на кшталт: «Коли жінка каже тобі правду, ти не жалієш її. Ти кажеш, що в неї манія». Чи справедливе те й інше? Більшою частиною так, але все ж вибірково. Тому, можливо, всім нам пощастило, що мати Суспіріорум виявляється поміркованою і ліберальною – звісно, у порівнянні з її радикальними суперницями.

Далекі сюжетно, неспоріднені естетично, «Суспірії» Гуаданьїно та Ардженто різняться також і в творчому методі. Для Ардженто балетна школа – умовне місце дії: власне, самих танцювальних номерів ми не бачимо за дрібним виключенням. Для Гуаданьїно танець, натхненний експресивною манерою Піни Бауш, Мері Вігман і Курта Йосса – основа екранної виразності. У повній відповідності до вчень початку XX століття, це не просто добірка усталених гімнастичних рухів – це вираження вітальності, унікальне висловлювання, що спілкується зі своєю аудиторією та з виконавцями на невербальному рівні. Чи позичав Гуаданьїно це в Ардженто? Вочевидь, ні, хоча й називав себе на прес-конференції «сталкером видатних режисерів». Режисер пригадав кумедний випадок з Ардженто: мовляв, коли Лука був малий, мати покликала його до вікна і сказала: «Дивись, Даріо Ардженто!» Той сидів у ресторані і щось собі їв. «І я стояв біля вікна та дивився, як він їсть», – згадує режисер. Ця історія настільки сповнена самоіронії, що могла б подіяти й у важчих випадках зазіхання на священних корів кінематографічних пасовищ: наприклад, розкажи її Соррентіно про Фелліні після виходу «Великої краси» – і міг би хоч трохи врятуватися від нерозбірливих закидів за епігонство. В часи, коли копіювання культової класики стало різновидом норми, Гуаданьїно, який начебто відверто наслідує Ардженто, вдається один з найоригінальніших фільмів року. Вражена Мія Гот, виконавиця ролі Сари, раз у раз порівнює режисера з Фелліні та Кубриком. Про таке казати зарано, але акторка права в одному: немає рецептів, як робити те, що робили Фелліні чи Кубрик – треба бути Фелліні чи Кубриком. Ключі від «Суспірії» не лежать у Ардженто – режисер лиш трохи підглядає за класиком. Але щоб підглядати настільки ж вражаюче, треба бути Гуданьїно.

Катерина Янюк

креативна продюсерка UA:Культура. Має за плечима 15 років художньої гімнастики, зараз займається балетом

Як дивитися «Суспірію», коли знаєшся на реаліях танцювальних шкіл

Дивитися Суспірію, захоплюючись сучасним танцем – наче побачити історію становлення модерну. Адже саме німецька школа танцю відтворювала у ньому містифікацію, алюзії на архітектурні конструкції у хореографії, тваринні мотиви та надзвичайну вимогливість до артистів.

І вкотре пересвідчитись, що лише розкривши невичерпний енергетичний потенціал у собі, до чого і спонукає юну Дакоту Джонсон її педагог мадам Бланш, можливо досягти справжнього успіху. А особистість танцівника насправді і є половиною успіху вистави, навіть якщо це не вистава, а чорна меса.

Естетично довершений, виснажливий репетеційний процес, ритуальна підготовка – все це не є чимось надзвичайним для світу танцю, і на перший погляд може здаватися, що студентки у школі погано сплять від емоційного перевантаження. Але у кожному танці є набагато більше, ніж просто хореографія, у ньому є душа. І іноді, щоб досягти бездоганності, її необхідно віддати і не сумніватися.

suspiria
2018
режисер: Лука Гуаданьїно
жанр: містичний горор
у головних ролях: Дакота Джонсон, Тільда Свінтон, Хлоя Морец, Міа Гот

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: