«Я не відьма»: нова автентичність

Кіно про відьомство XXI століття

Походи в кіно стають частиною не просто якоїсь розваги, а мало не повноцінним відвідуванням музею. Картинки з екрану вже давно перетворилися на медіатора, який таємничо шепоче про незнані світи, колись зачинені для людського ока. Зрештою, кіно народилося з історій, яким бракувало слів. Глядачі, спраглі до таких історій, приходять у кінотеатр, аби повною мірою якщо не пережити, то принаймні відчути їх. Режисерка Рунгано Ніоні знала одну таку історію про поселення в Африці, де тримали жінок, вважаючи їх за відьом. Тому не зняти кіно про таке абсурдне божевілля було б злочином проти історії.

Це лише дебютна стрічка Ніоні і відразу прем’єра у програмі «Двотижневика режисерів». Перемога на BAFTA підвищують ставки для наступного фільму режисерки, яка вибила собі ім’я в пантеоні британських нових авторів. Жінка народилася у Замбії, африканській країні без моря, але разом із батьками у ранньому віці переїхала до країни, де моря забагато: Великобританії. Власне, її дебютна стрічка корнями простежується скоріше як фільм суто африканський, аніж європейський. Тут тобі і строкатий наратив, і цікаві аудіовізуальні ігри з очікуваннями глядача: Ніоні іноді сповільнює вишукані кадри, іноді грається з ядучими червоними кольорами. Переважно такі рішення видаються доречними, адже не дають змоги відвернути увагу від історії. Втім, класична музика у кількох сценах вибиває наратив сильніше, ніж удар важкоатлета.

Кіно починається із звинувачень маленької дівчинки Шули у відьомстві, тому її забирають у своєрідний табір, де використовують її чаклунство на благо суспільства. Карабасом у цій історії виходить містер Банда: кремезний темношкірий чолов’яга, який тримає маленьку «відьму» за державну власність і за її рахунок рекламує курячі яйця, або використовує дівчинку як суддю для вирішення питань громади. Таких абсурдних ситуацій розкидано чимало по півторагодинному фільму. І більшість із них здаються справді кумедними, хоча такого гумору навряд чи очікуєш від фільму про рабство в сучасних умовах.

Маленька Шула – справжня зірка цього кіно, адже викликає оптимістичний настрій, який режисерка дуже швидко гасить сумним фіналом. Здавалося, що «Я не відьма» здатна на геппі-енд, але Рунгано Ніоні не дозволяє собі такого послаблення і в цьому стрічка рідниться з українським кіно, яке за своєю природою може жартувати допоки справа не доходить до питання життя та смерті. Втім, фільм не впадає у патетичний пафос наприкінці. Це скоріше невидима меланхолія, яка витала у повітрі весь час, але стала помітною лише у фіналі.

Ніоні використала при створенні фільму власні дослідження, подорожувала до Гани у західну Африку, де прожила з так званими відьмами у таборі, дізнаючись більше про їхнє життя. Саме тому «Я не відьма» – це стрічка про нову автентичність, адже за абсурдністю показаного лежить справжня історія, що жахає своїм показовим аморальним ставленням до людської гідності. У Гані тебе достатньо назвати відьмою і розповісти якусь байку про твої «надприродні» сили, як одразу виїдуть представники держави, які будуть експлуатувати твоє нове положення у суспільстві на власне благо. Дивлячись таку стрічку у країні, де йде війна, відразу ідентифікуєш пропаганду, якою залякали населення. В одному із епізодів Шула разом із містером Бандою приходить на телебачення, яке стало останнім вікном бодай якоїсь культури у цій державі, і глядачі цілком серйозно вірять у можливість існування відьомства. Однак, у телестудію проникає дзвінок з голосом люті: «Містер Банда, ви обманюєте людей!» Дуже хочеться, щоб такі голоси частіше лунали не лише з кіноекранів, але й на вулиці. Принаймні пропаганда притомності може бути нашою новою автентичністю.
I Am Not a Witch
2017
режисер: Рунгано Ніоні
жанр: драма
у головних ролях: Глорія Гювілер, Ненсі Муріло, Меггі Мулубва

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: